По Барвінківському району - Сторінка 5
- Хвильовий Микола -— А хто його знає! Оце днями розвівся з жінкою, так хто його знає, де живе.
Ми рушили до школи і по дорозі натрапили на помешкання Коопзерна. Увійшли. Поздоровкались. Сидять дві похмурі людини. Завкоопзерна і його секретар. Зав відповідає неохотно, хоч із розмови й виясняється, що Склярова він давно знає. Вияснюється також, що зава допіру переобрали: раніш він був ще й уповноваженим сільради.
— А де ж уповноважений новий?
— А я почім знаю?
Скляров і тут показує себе хазяйновитою людиною: ретельно переглядає відчитні книжки, робить виписки, розпитує.
— Будь ласка, — подає він мені папку з папірцями. — За місяць «Райкоопзерно» надіслало сюди до 70 папірців. По всіх виконано? — коротко кидає він в бік зава.
— Ні! — похмуро відповідає той і підкидає свої суворі, характерні брови.
«Ну, — думаю я, — дядя не з піддатливих. Не дивно, що Олександрівка досі не заснувала в себе жодного колективу».
— Негайно розпорядіться, щоб люди зійшлися до школи, — командує Скляров. — Школа вже звільнилась?
— Школа-то звільнилась, але людей зараз не зберемо.
— Чому?
— Тому, що всі по заводах і на кар’єрах. Хіба жінок? — з ледве помітною іронією додає зав.
— Тоді зберіть жінок… Та й не всі ж і по заводах та кар’єрах?
Завкоопзерна дає розпорядження. Але дає він це розпорядження так мило, що я ніяк не можу не пізнати в ньому одного із «коровників» (потім я узнав, що завкоопзерна і справді нещодавно покинув завод).
І взагалі треба сказати, що Олександрівка дуже симпатичне селище. Нещодавно, скажім, в робітника-коровника витягли з-під пічки 20 пуд. схованої пшениці («Сукин син, — розповідають, — сховав в таке місце, що мало не попеклася. Пшениця, як ото ломом ковирнули, посипалась, а за нею й таргани, як сарана…») Та ще й в якого робітника — матросом був! (втік, кажуть, до Севастополя, коли ото трапилась з ним така халепа). Дуже симпатичне селище ота Олександрівка! Нещодавно працювала там в лікбезі вчителька Шарапова. І, можна сказати, до того допрацювалась, що почала агітувати проти колективізації, попереду остаточно розваливши лікбез. Правда, вона — вчителька із липових — тільки семирічку скінчила, правда, її вже звільнили, але правда й те…
А втім, про це ми скажемо далі, нагадавши, до речі, що вищезгадане «Райкоопзерно» не тільки затоплює папірцями села, але й ще пише їх так популярно, що талмудисти тільки руки потирають від задоволення.
…Ми вийшли на вулицю й попрямували до школи, куди мусили зібратися мешканці Олександрівки. Мжичило. Десь гавкали тисячолітні собаки. Небо було таке сіре, наче нарочито.
— Подумайте тільки, — сказав Скляров, звертаючись до мене. — На селі 70 відсотків робітників, і в тому ж таки селі нема навіть поганенької бібліотеки. А найгірші провокаційні чутки, коли хочете, саме теж відціля розповсюджуються.
Де, як не тут, найбільш говорять про те, що, мовляв, в комуні дітей від батьків відбирають, що, мовляв, в комуні одіялом на 20 сажень вкриваються 70 чоловіка… Жодного партійця нема!
— А із 37 звільнених від податку є хоч один робітник?
— Теж жодного!
— Ну, й чого ж тут чекати, коли публіка, мабуть, і без колективу непогано живе… Робили спробу одібрати в них землю?
— Тепер вони землю з охотою віддають: бачать, що пройшли вже їхні коровницькі часи. Тільки, бачите, без посівматеріалу.
— А з колективом як? Нема охотників?
— Єсть. Та лише із… відомих вам 37, серед яких жодного коровника.
Ми вже зійшли на ганок школи. Нас зустріла літня вчителька. Від неї ми узнали, що вже більше, як два тижні, тут, в Олександрівці, організовано комуну. Комуна на 25 чоловік, із них навіть 3 «коровники». З боку уповноваженого, як і з боку всієї сільради, ніякого керівництва…
— А скільки у вашій школі дітей? — запитую я.
— 47. Перша група. Школа почала функціонувати тільки в цьому році, — вчителька запропонувала мені єдину табуретку, що стояла в її невеличкій кімнаті, й додала: — А втім, і з маленькою дітворою ми дещо зробили: збирали утильсировину, зібрали кілька ікон.
— Ну, а як у вас тут: багато релігійних?
— Я не сказала б. Коли не віддають хоч би тих же ікон, то в більшості тому, що не хочуть залишати куток порожнім. Говорять: «дайте нам портретів Леніна, тоді віддамо й ікони».
До кімнати зайшов сторож і сказав:
— Щось погано збираються наші граждани: лише двоє селян прийшло, та і то один із них п’яний.
За час своєї подорожі я не бачив на селі поки що жодного п’яного, і тому поспішив із кімнати.
Уривок шостий
Балачки з п’яним. Обід.Розмова з тверезими
…Я добре пам’ятаю далеке, старе село, що було за моєї юності. Пам’ятаю закурену, запльовану збірню-розправу, пам’ятаю специфічний запах столітніх міністерських циркулярів, пам’ятаю заляканих урядниками і хитреньких «мужичків». Такого села я вже ніколи не побачу, і я, звичайно, з цього дуже радий. Але не зовсім радісно дивитись на такого «мужичка», як-от оцей, що (як він сам висловлюється), зараз «під «комбінацією», тим паче нерадісно, що таких «мужичків» в Олександрівці, мабуть, не один.