Потороча Хрипка - Сторінка 4

- Королів-Старий Василь Костянтинович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— То — гроші! Великі золоті гроші, бабусю! — скрикнув він.

— Так. Я теж чула колись, що то — гроші. Так-от, дитино моя! Я тепер дам тобі аж десять таких золотих грошей. А далі ти будеш приходити сюди у п’ятницю увечері кожного тижня й будеш мати за те по два таких кружальця. Тільки послухай мене й зроби так. Насамперед заплати все своєму шевцеві, а потім йди до школи. Скажеш там, що є в тебе бабуся, яка обіцяла тебе удержувати. Тільки не говори нікому, де та бабуся живе.

Хлопець засяяв щастям. Тепер він міг здійснити свою мрію: вчитися й стати розумним!.. Він почав дякувати добрій бабуні.

— Ну, синку, тим часом йди. Будь щасливим та не забудь про п’ятницю…

— Але ж чим я вам віддячу, бабусенько? — промовив хлопчик.

Мимоволі, по своїй звичці, він поглянув на бабині черевики. В неї були старі, зашкарублі, руді шкарбани. Не можна було й пізнати, якої вони були барви.

— Так дозвольте ж мені принаймні почистити ваші черевики! — попросив дозволу хлопчик.

Може, вперше в житті усміхнулася Потороча. Вона погладила Андрійка по голівці, сіла, як він їй сказав, на купу цеглин й поставила ногу на його скриньку. Спочатку він довго дивився, не знаючи, яку брати на ті черевики масть: чорну чи жовту? Нарешті вибрав найкращої рудої вакси й вичистив Хрипчині черевики так, що вони засяяли, як люстро. Потім подивився їй на підбори, знайшов дві жовті гумки найкращої фактури й прикрутив їх до черевиків.

Коли Хрипка підвелася, вона ступала так тихо, неначе в повстянках.

— Це — добра річ! — промовила вона задоволено. — Тепер я назавжди буду мати про тебе пам’ятку, мій любий хлопчику! Я ходжу мало, то мені вистачить цього на все життя…

— Але ж, бабусенько, я буду вам чистити черевики що кожної п’ятниці! — радісно відказав Андрійко. Ще раз подякував їй і, щасливий, з червінцями в кишені, він бігцем подався до міста…

Майже два роки щоп’ятниці вночі приходив до старої цегельні бідний хлопчик. А Хрипка, що раніш була така байдужа до всього на світі, тепер нетерпляче дожидалася свого гостя. Вони зустрічалися так радісно, як рідні. І не те радувало й тішило Хрипку, що хлопчик приносив їй з міста всякі ласощі, а найбільше раділа вона з того, що є на світі принаймні одна душа, яка її не боїться, яка її навіть щиро любить. І вона залюбки слухала, як щебетав їй Андрійко, розповідаючи, що трапилося з ним за минулий тиждень, чого його навчають в школі, які казки прочитав він у книжках…

Одної ночі, прийшовши до цегельні, Андрійко не впізнав такого знайомого йому місця. Будову було зруйновано… Лежали тільки купи старої цегли…

У хлопчика стислося серце невимовним жалем. Він радий би був віддати всі ті гроші, що йому давала бабуся, аби тільки її побачити. Так міцно він прив’язався до Хрипки за ті два роки. Тепер вона не видавалася йому ні страшною, ні навіть негарною. Це ж була єдина істота, яка щиро його кохала та яку й він так само полюбив. А коли кого міцно любиш, той завжди видається гарним, найкращим на світі…

Андрійко якийсь час стояв між купами цегли, і йому з очей капали сльози. Але зненацька блиснула думка: заглянути в печеру на глинищі. Бігом кинувся він до ями, — а там біля хідника його зустріла Хрипка.

— Яка я рада, що ти прийшов! — привітала вона його. — Я навмисне ще й сьогодні лишилася тут, хоча мені ще позавчора треба було йти. Більше вже ми не побачимось, милий мій хлопчику! Я мушу йти далеко відсіля, на нове місце…

Андрійко тої ночі не повернувся до міста. Він просидів до самого ранку з своєю бабусею. А вранці, попрощавшись, вона віддала йому лишок скарбу — повну торбинку золота…

Гірко плакали вони обоє, прощаючись, як почало світати…

Минуло багато років…

Андрійко добре вчився, перейшов до вищої школи й вивчився на інженера. Він став заможним, мав свій дім в Києві, мав власні коні, а на Дніпрі — гарного моторного човна… Дуже він любив їздити Дніпром на своєму човні, коли було дозвілля…

Якось одного тихого вечора, у п’ятницю, він поїхав вниз по річці. Швидко летів його човен по рівній, як скло, воді. Був чудовий вечір, їхати було так гарно, й він незчувся, як надійшла ніч… Вийшов місяць й посріблив все навколо своїм зеленкуватим сяйвом.

Скрізь панувала повна тиша.

Інженер зупинив човна й задивився на воду, на місяць… І зненацька він зачув з берега, немовби хтось пошепки покликав його:

— Андрійку! Любий Андрійку!..

Він оглянувся довкола. Скрізь було безлюдно. На освітленому місяцем піщаному березі так само не було нікого. Під берегом стояв старий, напіврозвалений водяний млин. Але ж і там не було жодної живої душі…

Однак, дарма, що Андрійко вже давно відзвичаївся, щоб його хтось так звав, дарма, що навколо ніде не було нікого, — те шепотіння видалося йому таким знайомим, таким близьким, що він навіть увесь затремтів…

Постояв він ще якийсь час серед річки, а потім глибоко зітхнув й пустив човна…

Тільки ж серце чує близьку істоту й без мови… Тим-то, сам не знаючи чого, згадав Андрійко своє дитинство, згадав, як йому було тяжко, як ішов він до лісу помирати… Згадав потім і страшну малесеньку старчиху, що звала його «любим Андрійком», до якої щоп’ятниці ходив він уночі майже два роки… Вдячно згадав і те, як вона врятувала йому життя й зробила його чоловіком… Він став на човні на рівні ноги й повним голосом проказав:

— Спасибі тобі, бабусенько мила!..

Сказав те й не знав, що з того розваленого млина смутними очима дивилася на нього й чула його слова байдужа до всього на світі, крім свого «любого Андрійка», Потороча Хрипка…

Вперше в житті в той сумний листопадовий вечір, коли хлопчик прийшов зі своєю скринькою до розваленої цегельні, почула вона те миле слово «бабуня», вперше пізнала вона в своєму серці щось тепле, нове, незнане… І до самого свого кінця вона не згубила того почуття… Сьогодні вона враз впізнала Андрійка на моторному човні. Хотіла була покликати його до себе, але ж подумала, що він може її не впізнати, злякається Нечистої Сили, буде її проклинати, тікатиме від неї, як всі люди…

І вона не вийшла з тіні, коли він оглядався й шукав, хто так ніжно, пошепки покликав його серед порожньої великої річки. А коли вчула його ласкаві слова, в неї не вистачило голосу йому відповісти.

Так і не призналася вона йому. Не призналася так само, як нікому іншому: ні з видимих істот, ні Невидимій Силі не призналася вона в своєму почуванні…

І ніколи Андрійко не довідався, що зробила його чоловіком «Невидима Нечиста Сила»…