Рiка далеких мандрiв - Сторінка 6

Просто не одразу збагнув, що вiн має на увазi, кажучи про "мудрiсть" дерева.

— Ти знаходиш у ньому риси тварин i людей, якi колись давно жили на цiй землi, — продовжував дiд Аян. — I яких запам'ятали дерева. А вони все пам'ятають. Придивися до свiжого пня, спробуй "прочитати" його i ти дiзнаєшся про засушливi лiта i про лiта дощовi та снiжнi, про вiк дерева, його хвороби, i про грунт, що дiстався йому. I, чим досвiдченiша людина, тим бiльше вiдкривається їй у "книзi життя" дерева. Так, кожна модрина, кожен кедр у цiй тайзi має свою пам'ять...

Ми з Романом здивовано переглянулися. I я вiдчув, що й вiн теж вражений поясненням. От тiльки дiд Курун чи не помiчав цього чи просто не зважав на наш подив.

— Внук розповiдав менi про своїх друзiв з України — Романа й Валерку, i про всiлякi дива, якi вони вирiзьблюють з дерева. Тепер я побачив це на власнi очi. Дякую. Пiшли, Чингiсе. Час...

— Я навiдаюся до тебе завтра, — радiсно пообiцяв Чингiс, пiдскоком iдучи за дiдом. — I про печеру не забув. Так що не сумуй!

— Чекатиму! — вiдповiв я. Й одразу ж запитав Романа, чому вiн не поговорив з Вiчним Мисливцем про подорож до печери. Адже така нагода, така нагода!..

— Ти ж бачиш, що старий не має часу. А з людиною, яка поспiшає, такi важливi справи краще не обговорювати. Бо й вiдповiсть вона, поспiшаючи.

— Та скiльки потрiбно часу, щоб домовитися про таке?! — бiдкався я. — Кращої нагоди вмовити старого нам уже не трапиться.

— ...Так любить казати мiй батько, який не вмiє поспiшати. Нi в чому. — Нiби й не чув моїх слiв Чорногора. — А щодо Вiчного Мисливця, то головне, що наше знайомство вiдбулося. Не журись. Навiдаємося до нього в Еймон i про все домовимось.

9

Два наступнi днi ми знову мудрували над скульптурами. I кожного дня батько приходив до нас, придивлявся, як я працюю, та про щось стиха перемовлявся з Романом. А про що саме — Чорногора мовчав. Я навiть обурювався з приводу такої секретностi, одначе це не допомагало. На всi запитання щодо їхнього перешiптування Роман тiльки зосереджено чухав потилицю i казав одне i те ж: "Ну чого ти хвилюєшся? Задоволений твiй батько. Роботою нашою задоволений. Усе гаразд".

— То хiба про це треба говорити пошепки? — дивувався я.

— Це в нього педагогiка така: щоб ти не зазнався, — усмiхався Роман. — Отож давай, твори...

Сьогоднi батько затримався бiля нас трохи довше, нiж завжди, взяв у мене стамеску, трохи пiдправив пащу крокодила, якого ми з Романом тiльки-но почали витесувати, прискiпливо оглянув незавершеного гномика...

Я уважно стежив за батьком i менi чомусь здавалося, що йому зовсiм не хочеться йти вiд нас. Якби не справи, напевне, з задоволенням лишився б тут i працював з нами.

— Ну що, подобається бути скульптором? — запитав вiн, уже занепокоєно поглядаючи на годинник.

— Хiба така робота може не подобатися? Я навiть не здогадувався, що це так цiкаво.

— А ранiше, ну, до приїзду сюди i зустрiчi з Романом, у тебе з'являлося коли-небудь бажання щось витесувати, вирiзати?

— Ранiше? Здається, нi.

— Отже, не хотiлося... — задумливо кивнув головою батько. — Та й справдi, нiяких рiзьбярських поривань я за тобою не помiчав. А знаєш, чому запитую? — мовив уже за воротами, де Роман не мiг почути нас. Та, зрештою, вiн i не прислухався, бо вже взявся за свого незавершеного гномика.

— Просто нiколи не бачив, як це робиться. Хотiв запитати. Навiдуючись сюди, ти завжди шепочешся про щось iз Романом.

— Невже говоримо пошепки? — щиро здивувався батько. — Не ображайся, жодних таємниць. Цiкавився, як у тебе посуваються справи — тiльки й усього. Це добре, що ти захопився скульптурою. Та й Роман говорить, що в цiй справi в тебе вже проявляються певнi здiбностi.

— Вiн сказав так?

— Повторюю його слова. Тiльки домовимось: не задаватися.

— Не бiйся, поки що нема чим. Але менi Роман чомусь нiчого не сказав. Ну, про здiбностi... Огляне мою роботу, почухає бороду i каже: "О, це вже щось, це вже щось... Але ось тут, чоловiче, ти все ж таки трiшечки накавардачив..."

— Нiчого дивного, у кожного своя манера хвалити. Так от, я не доказав. Твоїми успiхами я цiкавлюся ще й тому, що колись у дитинствi, сам мрiяв стати скульптором. Нi-нi, це була серйозна мрiя, а не так собi... Навiть пробував виготовити кiлька скульптурок. З дерева, з глини. Але досить швидко виявив, що взявся не за свою справу i нiчого в нiй не досягну. Я вiдчував це. Та й скульптор, справжнiй скульптор, якому я показав свої спроби, тiльки розчаровано хмикнув i спiвчутливо поплескав мене по плечу. Одне слово, подумав я, зважив усi "за" i "проти" й подався до будiвельного iнституту.

— Навiщо? — вражено запитав я. — Якщо ти мрiяв стати скульптором, то й треба було вчитися на нього. Це в тебе спочатку не виходило, а потiм вийшло б. — I тут я ледве стримався, щоб не додати: "Он, як у мене..." — Бути скульптором — все ж таки цiкавiше, нiж будувати звичайнiсiнькi будинки.

— Ти так вважаєш? — сумовито всмiхнувся батько. — Побачимо, як обиратимеш свiй життєвий шлях ти сам. А з професiєю менi пощастило, я задоволений. Принаймнi бачиш свою працю. Он вiн, п'ятиповерховий будинок... Ось дитячий садок... Ти будував, твоя праця. Щось та лишається по тобi.

— I все ж таки вирiзьблювати скульптурки цiкавiше, — м'яко зауважую я, не бажаючи ображати батька.

— А знаєш, може, це в тобi оживає моє покликання. Так часто буває. Але ти справдi станеш скульптором. Менi забракло таланту, або сили волi, терпiння, наполегливостi чи ще чогось там. У цiй справi важко з'ясувати, чого саме тобi забракло в юностi. Щоправда, я не шкодую, що обрав саме такий шлях. I тобi теж радитиму вступити до будiвельного iнституту.

Мовивши це, батько подався дерев'яним хiдником до контори, а я стояв i дивився йому вслiд, жалкуючи, що в нього так мало часу. I не тiльки зараз. Ось так, одверто, поговорити зi мною йому завжди нiколи.

— А ти знаєш, що?.. — кидаюся до Романа, щойно батько заходить за рiг вулички.

— Звичайно, знаю, — враз остуджує мене Роман. — Хочеш сказати, що твiй батько мрiяв бути скульптором.

— Хiба вiн розповiдав тобi про це?

— Давно. Тiльки-но я розпочинав працювати тут. Вiрнiше, я сам помiтив, що вiн якось особливо уважно придивляється до моєї роботи. З простої цiкавостi так не придивляються. Ну, а згодом якось розговорилися...

— Чому ж ти не розповiв цю його мрiю менi? Адже я нiчого не знав. Зовсiм нiчого.

— Але зрештою дiзнався, правда? Всьому свiй час. Не тепер, то колись, але вiн обов'язково повинен був розповiсти тобi про мрiю, яка не здiйснилася. Приховувати таке вiд сина важко. Хоча й зiзнаватися в невдачi теж нелегко.

Якийсь час ми мовчимо, думаючи кожен про своє.

— Гаразд, берися за роботу, — першим порушив мовчання Роман. У нас обмаль часу. З дня на день має надiйти виклик iз кiностудiї — i доведеться все кидати.

— А шкода кидати таке, правда? Навiть заради кiно.

— Нiчого не вдiєш: у кожного своя мрiя. I я не хочу, щоб довелося зiзнаватися колись перед сином, що моя мрiя теж не здiйснилася. Гордостi в такому зiзнаннi небагато.

Не слiд було Чорногорi казати так. Пiсля його слiв менi стало прикро за батька. Не треба було йому розповiдати про свою невдачу чужiй людинi.

Кiлька хвилин мовчимо. Чорногора старанно працює стамескою, а я вдаю, нiби уважно стежу за його рухами. Хоча насправдi думаю про батька. Чому ж вiн ранiше нiколи не говорив про свою мрiю? Невже соромився? I невже я теж не зможу стати скульптором чи рiзьбярем? А стану будiвельником, як батько? Але хiба я мрiяв про те, щоб стати скульптором або рiзьбярем? Хiба це було моєю мрiєю?

— Як ти думаєш, сам я змiг би завершити цi скульптури?

— Сам? Не знаю, хоча... Мiг би, напевне...

— Отже, не вiриш, що змiг би, — безжалiсно пiдсумував я. — Скажи, а чому ти сам не вступив хоча б до художнього училища, а подався до будiвельного, як колись — мiй батько? Теж вiдступаєшся вiд своєї мрiї?

— Тому що подобається будувати, — вiдповiв вiн, знову помовчавши. Але менi здалося, що мовив вiн це занадто невпевнено.

— Але ж мрiяв стати скульптором?

— Чому ти так вважаєш? — всмiхнувся вiн, розумiючи до чого я хилю.

— Адже мрiяв, — наполягав я на своєму. — Навiщо ж тодi робив би цi скульптури?

— Звiдки тобi знати, малий, про що я мрiяв? А те, що я маруджуся тут над деревиною, — ще нiчого не значить.

— А я знаю, чому ти не пiшов учитися на скульптора, — мстив йому за батька. — Тому що злякався.

— Що-що? — вражено перепитав Роман. — Хто це тобi сказав, що я злякався?

— Сам знаю. Злякався, що виявишся нездарою. Що з тебе нiколи не вийде хорошого скульптора. Так само як свого часу злякався i мiй батько. Багато людей, мабуть, так нiколи й не зможуть стати тим, ким мрiють, тому що бояться своєї мрiї. Ранiше я не замислювався про це, але тепер...

— Фi-ло-соф! — безтурботно i поблажливо якось розсмiявся Роман. — А за батька не ображайся. Зiзнаюся: я казав твоєму батьковi, що не варто розкривати своєї таємницi перед тобою. Вiн не послухав мене — i от, наслiдки... Не знаю, вийшов би з мене врештi-решт скульптор чи нi, але я своє покликання знайшов: хочу стати каскадером. Каскадером-професiоналом. Ти знаєш: я вже знiмався в кiно.

— Дивно, я чомусь навiть забув про це.

— А я — нi. Якщо зйомки фiльму, на який мене запрошують, виявляться вдалими, я, мабуть, взагалi кину iнститут. Знаєш, що таке каскадер у пригодницькому фiльмi? Скiльки спритностi вимагає iнодi один-єдиний трюк, який на екранi триватиме тiльки мить. I скiльки ризику...

Я не сперечався. Так, про те, щоб знiматися в кiно, мрiяти завжди варто. Але зараз мене хвилювала не слава кiноактора чи каскадера. I тому, дещо, повагавшись, я все-таки запитую:

— Скажи, а може бути таке, щоб мрiя батька передалася синовi? От батько мiй хотiв бути скульптором, але не став. То, може, обов'язково повинен стати ним я? Звичайно, якщо виявиться, що в мене є здiбностi?

— У життi все може бути. Я ж казав тобi, що у нас в роду всi чоловiки були рiзьбярами i ремесло своє передавали з поколiння в поколiння. Ось i я теж рiзьбярюю. Але це всього лиш захоплення. Обирати рiзьбярство своєю професiєю я б не наважився. Думай, придивляйся, пробуй. Часу в тебе ще чимало, вибирати професiю є коли.

10

Вода здавалася менi крижаною.