Рiка далеких мандрiв - Сторінка 7

Але ми з батьком ще й ще раз мужньо входили в рiчку i кидалися у бистрину, вдаючи один перед одним, що блаженствуємо. Тут, метрiв за триста нижче водоспаду, рiчка була спокiйнiшою i вже не клекотала на порогах, а тiльки ледь-ледь вирувала на вигинi, тамуючи свiй плин пiд стрiмкими кам'яними урвищами. Трохи вище за течiєю хлопцi й дiвчата зi студентського загону влаштували собi справжнiсiнький пляж. Були там i Роман Чорногора та Орест Виняр — земляк i найкращий товариш Романа. Чесно кажучи, менi теж хотiлося побути з ними, але батько чомусь не бажав приєднуватися до цього товариства i сказав: "Давай вiдпочиватимемо сьогоднi удвох, у них своя компанiя, у нас своя. Тут неподалiк є бухта, до якої можна потрапити, тiльки перебрiвши метрiв двадцять рiчкою. Там почуваєшся, як на безлюдному островi".

Ми роздяглися, пройшли попiд кам'яним виступом й опинилися у невеличкiй затоцi, оточенiй з трьох бокiв крутими скелями. Скiльки я не шукав поглядом проходу мiж ними, але так i не знайшов. До того ж навеснi рiчка, мабуть, затоплювала увесь простiр пiд ними, тому що на кам'янистому березi й досi лишалися два мiнiатюрних озерця, що аж кишiли дрiбною рибою.

— Ну ось ми й знайшли свiй райський куточок, — задоволене каже батько, придивляючись до моїх нiг, чи не занадто вони посинiли. Побоюється, що можу застудитись. Але мене це анiтрiшки не турбує.

— Якби ми знайшли таку бухту на морi, то назвали б її пiратською, — пiдтакую я. — У таких мiсцях можна спокiйнiсiнько ховати награбованi скарби.

— Тодi уяви, що ти на морi.

— I це бухта Флiнта. Стеж за горизонтом — там можуть з'явитися вiйськовi кораблi її Величностi королеви Великобританiї. Доведеться приймати бiй.

Ми вiдiгрiлися на сонечку, потiм ще трiшки покупалися i знову повкладалися на пласкi каменi, що височiли помiж озерцями. Пiсля крижаної води, каменi здавалися нам розпеченими. Та й день сьогоднi видався напрочуд теплим, градусiв двадцять п'ять. За тутешнiми уявленнями — це майже тропiчна спека.

— Подивися, скiльки тут каменю, — раптом каже батько, замрiяно оглядаючи крутi схили. — I якого каменю!.. Фортецi можна мурувати. Це в нас, у степу, порядного камiнця не знайдеш.

— А який пiсок! — iронiзую я, бо де б ми не були, що б не робили, батько все одно зведе розмову до будiвництва. — I вода поруч. I глина на тому боцi. Що там ще потрiбно для розчину? Цемент?

— Ти чого це? — пiдозрiло дивиться на мене батько. — Ми з тобою будiвельники, старенький. Наймирнiша професiя людства. Все гине, лишається тiльки те, що збудоване, що витворене з каменю: пiрамiди, мости, фортецi... Так що звикай: розмова професiоналiв.

— А я не проти. Якщо хочеш, давай висадимо цi скелi в повiтря. А з каменю, що утвориться, вимуруємо точнiсiнько такi ж скелi. Ото дива будуть! Туристiв звозитимуть з усього Далекого Сходу. I ми з тобою неминуче увiйдемо в iсторiю.

— Разом iз пам'ятником будiвничого безглуздя, — бурчить батько, сприймаючи мої слова занадто серйозно. I вкладається щокою на виступ, що слугує йому подушкою.

Ми довго грiємося на камiннi, час вiд часу перекидаючись словами. Батько шкодує, що мати не погодилася йти з нами. Я шкодую, що поруч нема Романа Чорногори — вiн обов'язково щось вигадав би i взагалi з ним було б цiкавiше. Або Чингiса. А ще я дослухаюся до пiснi, що лине по пляжу. Звуки її переносить до нас течiя.

Вiдiгрiвши груди й живiт, я лiнькувато повертаюся горiлиць i вже збираюся заплющити очi, коли раптом бачу просто над собою велетенську птицю. Нi, це була справдi велетенська птиця. I спустилася вона так низько, що я мiг виразно бачити широчезнi сiрi крила, хижо вигнуту голову з червонуватим дзьобом, скрюченi кiгтi... Орел! Загiпнотизований його поглядом, я зацiпенiв. Орел, здається, теж. Ми дивилися один одному у вiчi! Потiм батько стверджував, що це тривало якусь мить. Але менi здається, що я лежав пiд його кiгтями нестерпно довго, не маючи сили анi ворухнутися.

Страшно подумати, що сталося б, якби цей птах кинувся на мене. Але вiн несподiвано розвернувся надi мною, шугонув понад скелями, що оточували бухту, плавно пронiсся до височезного гiрського хребта, що пiдступав до рiчки з того боку, i тiльки пiсля цих вiражiв повернувся до бухти. Вiн то ширяв, то пiднiмався високо в небо, i пiкiрував звiдти, зупиняючи свою атаку за якихось десять метрiв над нами. I поки вiн отак "розважався", ми з батьком стояли за кам'яною брилою, що, в разi потреби, повинна була прикрити нас i, стискаючи в руках камiння, чекали нападу.

— Не вiдходь вiд брили! — гукав менi батько щоразу, коли орел повторював свiй маневр. — Ховайся пiд дашком.

Проте я так жодного разу й не заховався пiд ним. Цiкавiсть моя виявилась сильнiшою за страх. Я повинен був бачити цю птицю. Я не мiг не стежити за нею, так вражало мене це "полювання на Островi Циклопiв".

I коли птиця нарештi зникла за кам'яним гребнем по той бiк рiчки, я випустив з рук камiнцi i знесилено присiв пiд брилою, вiдчуваючи, що весь тремчу вiд напруження.

— Ну, вiтаю, — усмiхнувся батько, опускаючись поруч мене. — Бойове хрещення ми все-таки витримали.

— Дивися он на ту скелю. З-за неї зараз з'явиться циклоп.

Батько справдi подивився на скелю. Потiм на гребiнь хребта, над яким знову з'явився той величезний птах.

— Чого це вiн?.. — недоладно запитав я, не знаючи як розтлумачити своє запитання.

— Орлан. Менi вже показували цю птицю. Вона, звичайно, могутня, але не думаю, щоб хотiла поживитися нами, — похмуро жартує вiн. Звiрини в тайзi поки що вистачає. Одначе мисливцi розповiдають, що бували випадки, коли взимку орлани пробували нападати й на дiтей. Голод примушував.

— I заносили їх кудись?

— Нi, випадки, про якi розповiдали мисливцi, закiнчувалися щасливо. Птиць вiдганяли дорослi. Але загалом могли б...

— Як у казцi! — вражено проказав я, бачачи, що орлан зник.

— Казки пишуться з життя, — вiдповiв батько, пiдводячись. I раптом вигукнув: — Дивись: он вiн! Знову летить сюди!

Я пiдхопився. Так, орлан летiв до нас, одначе десь над серединою рiчки вернувся i знову почав кружляти над вершиною гори, не звертаючи на нас уваги.

— Мабуть, нам треба пiти звiдси, — сказав я. — Бо врештi-решт вiн таки нападе.

— Може бути й таке, — погодився батько. — Напевне, там, на однiй з вершин, його гнiздо. А орлани не люблять, коли неподалiк гнiзда з'являються люди. Думаю, що цього разу вiн не збирався нападати на нас, а тiльки по-дружньому попередив, щоб забиралися геть. Тепер чекає, поки наберемося розуму i вiдступимо. Це його володiння, i нiхто не смiє втручатися в них.

— А може, приймемо бiй? — враз посмiлiшав я.

— Не варто, старенький.

Мабуть, ми так ганебно й вiдступили б. Але за хвилину орлан зник i бiльше не з'являвся.

— Вирiшив, що добряче налякав нас. I що дертися на гребiнь хребта, до його гнiзда, вже не наважимося, — мовив батько, поглядаючи на гiрськi вершини. — Але ми теж можемо пiти звiдси, вважаючи себе непереможними.

Для годиться, а скорiше — на зло орлану, ми ще кiлька хвилин погрiлися на каменях, обговорюючи двобiй з небесним хижаком, помилувалися стрiмкою скелею, яка звiдси, знизу, здавалася напiвзруйнованою фортечною стiною, а вже потiм увiйшли в рiчку, щоб вибратися з цього "забутого свiту", поклавши собi обов'язково навiдатися сюди ще раз.

— Ну, якщо забути нарештi про орланiв... — заговорив батько, коли ми нарештi одяглися i рушили до селища. — У Норданi тобi подобається?

— Подобається, — вiдповiв я. — Навiть, якщо й не забувати про них.

— Бачиш, для мене це дуже важливо, — спохмурнiв вiн. — Я можу говорити з тобою, як мужчина з мужчиною?

— Ми завжди так говоримо.

— Ага, так, звичайно... Справа в тому, що надумав я залишитися у цьому мiстi назавжди. Все-таки це перше мiсто, яке починаю з нуля. Приємно жити у мiстi, яке ти починав будувати, з намета посеред дикої тайги!

— Як же це буде? Ти житимеш тут... а ми?

— Ти не так зрозумiв мене, — батько поклав руку менi на плече й розсмiявся. — Я хочу, щоб ми жили в Норданi всi разом. Квартиру нам дадуть. Обiцяли — в третьому багатоповерховому будинку, який ми тут збудуємо. Сучасна мiська квартира. Не гiрша, нiж у нас у Днiстровську. Мiсця тут красивi, таємничi. Ну що?.. Погодишся?

— Не знаю, — невпевнено вiдповiв я. — Хоча... Тут, звичайно, цiкаво. А що, стану мисливцем, полюватиму на соболя...

— Ну-ну, не iронiзуй... Мисливцем... На соболя... Станеш тим, ким захочеш. I зможеш. Але це добре, що ти "за". Тодi нас двоє проти однiєї. Отже, бiльшiсть голосiв... Як думаєш, скориться?

Я зрозумiв, що йдеться про матiр. Напевне, вона вiдмовилася переселятися сюди, i тепер батько хоче переконати її голосуванням на родиннiй радi.

— А мати що, категорично? — про всяк випадок запитав я.

— Не знаю, — стенув плечима батько. — Я ще навiть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, — нiяково всмiхнувся вiн. — Вирiшив спочатку укласти союз iз тобою.

I тут я, сам не знаю чого, розреготався. Менi стало шкода батька. Нехай iнодi я не наважувався заговорити про щось iз матiр'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.

— Не бачу нiчого смiшного, — насуплено буркнув батько. — I дивись, не зрадь у найвiдповiдальнiший момент. Я тебе знаю...

— У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тiльки теж, як мужчина з мужчиною?

— I в тебе? — скинув брови батько. — Цiкаво-цiкаво. Давай, викладай.

— Скажи, ти вiриш, що хлопець i дiвчина можуть дружити?

— Он воно що?! — розсмiявся тепер уже батько. — В що ж тут вiрити чи не вiрити? Можуть, доведено практикою безлiчi поколiнь. А що сталося?

— Ти не зрозумiв, я не просто про дружбу. А про таку, справжню...

— Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазi Iнгу? Адже її?

— Iнгу, — менi аж подих перехопило. — Як ти здогадався?

Та замiсть вiдповiдi батько тiльки поблажливо поплескав мене по потилицi. Мовляв, знайшов чим здивувати.

— I так, по-справжньому, можна дружити навiть у сьомому класi?

— У сьомому? — задумався батько. — Напевне, можна. Хоча, коли зовсiм по-справжньому, то в сьомому, мабуть, ранувато. I взагалi, не замислюйся поки що над цим. Я розумiю, тепер усе списують на акселерацiю. Але повiр: ще рокiв п'ять цей клопiт тобi зовсiм не потрiбен.

— А ви з матiр'ю були однокласниками?

— Були.