Ріка опівночі - Сторінка 4

"Відставний рибалка", мабуть, і не здогадувався, який глибинний підтекст таїли у собі його слова, якою біблійною вищістю від них повівало.

Ну а десантника хірург справді застав біля смереки. Той стояв босоніж, із випущеною сорочкою, з виглядом людини, яка давно зреклася цього світу, нібито не дерево було перед ним, а шибениця.

— Завтра поїдемо до містечка, — мовив лікар, привітавшись. Він не запитував, що вигнало хворого босоніж із палати і привело сюди. Все одно пояснити десантник не зміг би. Так само, як ніколи не зможе пояснити він сам, що жене його опівночі до ріки.

— Хіба вже можна? — запитав морський піхотинець, не відриваючи погляду від дерева.

— Здається, можна.

— Ну от, зробиш операцію, побачать, що ти ще чогось вартий і повернуть до операційної. Може, цим і пригоджусь тобі наостанку. Оце босим пішов. Роззуєшся, ступиш на землю босими ногами – світ іншим здається.

Ульяш кивнув, хоча сам він уже не пам'ятав, коли востаннє ступав босоніж. А варто було б.

— Знаєш, — раптом прошепотів морський піхотинець, знову зводячи погляд на крону смереки. – Отой, вирізьблений тобою "чоловічок", якого розчавлює брила, — це я. Щовечора вона розчавлює мене, і я гину. Але щоранку брила тріскається і я проростаю цією ось смерекою. Поки що проростаю... І так безліч разів.

— Годі про це, — несподівано різко увірвав його Ульяш. — Звичайна брила... страху. Вона навалюється на кожного, хто опиняється у вашій шкурі. Але нічого не вдієш: треба зважитися і ризикнути. Зараз, головне зважитися. Нам обом. А все інше... Все інше буде, як там, у польовому.

— Не бійся, я не божеволію. Але відтоді, як побачив отих твоїх мученицьких "чоловічків"...

— Я спалю їх, Горане... Забудьмо про них.

— Не спалиш, — похитав головою морський піхотинець. — Може, то в них увесь наш біль? А як ти спалиш його... біль?..

Почувши це, Ульяш внутрішньо напружився і теж перевів погляд на крону.

— Мені давно треба було заховати їх, або й знищити. Я вже добре знаю, яке жахливе враження справляють вони навіть на здорових людей, що вже казати про прире... Тобто я мав на увазі "…про хворих", — вчасно схаменувся хірург. — Ось побачиш, я обов'язково спалю.

— А, мабуть, так, — погодився Горан — спали. І лишайся хірургом.

— Добре, солдате, якось воно буде. Я вже злякався, що ти взагалі... залишив лікарню. — Вимовити слово "втік" він так і не наважився.

— Медсестра казала, що ти теж частенько стоїш тут. Воно й не дивно, сам утретє навідуюсь. Ти ж бач, дивина яка: стовбур таки мертвим видається, а крона, як душа, — живе. А втекти... Не можу я вже втекти від тебе, хірургу. Бачиться, жнивуватимуть цього літа без мене.

— Нічого, ще раз потерпиш. Зате потім – усі жнива твої. Завтра вранці вирушаємо до райцентру. А поки що, іди відпочивай.

7

— Тільки знаєш що, хірургу, ти мене краще по старому рубцеві розчикриж, однаково ж ниє. А так нитимуть два. Непорядок виходить.

Ульяш мовчки кивнув і запитливо глянув на сестру, що готувала маску.

Морський піхотинець простежив за його поглядом, і відчув, що вуста палають, а на чолі зрадливо проступили краплини поту. Він розумів, що зараз у нього набагато менше шансів підвестися зі столу, ніж за всіх попередніх операцій. Бо йому, підточеному війною, старістю і хворобами ветеранові, надіятись, власне, ні на що. Але він знайшов Ульяша, свого фронтового хірурга, який бачив на війні значно більше смертей, ніж бачив він сам, десантник. Хірург, вважай, тричі повертав його з могили, і якщо вчетверте повернути не вдасться, то це таки справді було неможливо. Вони — фронтовики, і розуміють, що й так занадто довго хитрували зі смертю, і що її можна відстрочити, — уникнути ж її неможливо.

Він хвилювався — це так, але тремтіти при польовому хірургові йому, десантникові, було б ганьбою. Вони тричі ходили "за лінію життя", а багатьом не щастило і з першого разу. Й ось тепер вони знову на "нічийній", між життям і смертю, і той, хто злякається, однаково, що зрадить. Головне, що він усе ж таки знайшов свого фронтового хірурга, а вже вдвох вони якось протримаються.

— Ти роби своє. Ти роби... Я протримаюсь, скільки треба, — останнє, що встиг мовити Горан, перш ніж поринути в забуття.

Звільнений від болю і самоусвідомлення, він належав відтепер тільки вічному плинові, і розчинявся у часі і просторі, як ріка — в опівніччі.

8

Розбудили Ульяша вранішнє проміння і крик птахів над скелястим острівцем Яничаром. Унизу мінилося і спалахувало крицевими зблисками плесо ріки, а скеля Яничара, що вічно пливла до порогів, тепер чомусь застигла посеред ріки, і, тільки добре прислухавшись, Ульяш уловив ледь чутний клекіт водоспаду на порогах, бо навіть його поглинала зараз дзвінка запаморочлива тиша.

За звичаєм своїм, він подався до ріки, щоб утекти від безсоння і нічних видінь, а десь на світанку зібрати з неї данину — вимиті корчі дерев. Але добувся тільки до цього виступу, що утворився на крутому схилі гори, і тут, у затишку, присівши на холодному плескатому камені, несподівано заснув, чи, може, тільки забувся. Тривало це з півгодини, не більше, але й цього було досить, щоб течія ріки винесла його з ночі і викинула на берег прийдешнього дня...

Й ось тепер, заскочений червневим світанком, він уже не наважився спускатись до ріки, а вертався на гору, до своєї хатини. Все одно відтоді, як стан здоров'я морського піхотинця погіршав, нічого з тих корчів він не вирізьблював.

Довго брів вологою кам'янистою стежкою, що дивом пробивалася у схилі гори, поміж зеленавими брилами, давніми вирвами та гущавиною терну, шипшини і дикої лози. Останнім часом він усе частіше звертався у своїх думках до історії з десантником, дивної, майже містичної історії, яка сколихнула все його життя, примушуючи постійно перебувати між священним минулим і трагічним майбутнім.

Операція, яку він зробив колишньому морському піхотинцеві, нічого не дала: Горан умирав. Хірург не міг би з певністю сказати, коли саме це станеться, бо там, у польових шпиталях, не раз поставав перед фактом, що, здається, людина давно повинна бути мертвою, а вона все жила і жила.

А скільки поранених умирало лише тому, що занадто рано змирилися зі смертю! Може, в цьому і полягає один із незбагненних парадоксів їхньої професії, — до найменшого м'язу пізнати фізичне єство людини, щоб врешті-решт визнати, що сутність цього згустку життя так і лишилася для тебе таємницею.

"Відчуваючи смерть, починаєш ідеалізувати життя..." — банальна істина, зміст якої кожен осягає по-своєму.

Що вище він піднімався на гору, то відчутнішою ставала прохолода цього ранку і нестерпнішою — його тиша. Вже з обійстя Ульяш іще раз глянув на ріку, але вже не здатен був розгледіти ні плеса, ні берегів, лише клуби рожевого туману.

Зрештою, повинен же був настати колись ранок, у якому не існуватиме для нього ні операційної, ні важкохворих. Лишок днів своїх він проживе, знаючи тільки цю хатину на горі та ріку. Він і тепер не відчував би такого занепокоєння, якби одного досвітку ось тут, під ясенем, не зустрів колишнього морського піхотинця Дмитpa Горана, якого тричі оперував у польовому шпиталі; або потім не відступився од свого слова — ніколи більше не повертатися до операційної.

Одначе те, що він залишив операційну і став головним лікарем сільської лікарні, ще не давало йому права відмовити фронтовикові, котрий дивом, як останню свою надію, відшуківав фронтового хірурга.

Удома він швидко роздягнувся і ліг, боячись втратити тих кілька хвилин, коли, стомлений нічним блуканням, міг заснути. Він знав, що спатиме рівно дві години. Годину-півтори звечора і дві вранці — це все, що відводилося йому останнім часом за смуги вбивчого безсоння. Проте Ульяш розумів — це ще терпимо, раніше він місяцями мучився своїм безсонням, і міг розраховувати не більше ніж на годину. Все ж таки ріка рятувала його.

Насправді хірург проспав дещо більше і прокинувся аж о дев'ятій. Втім, поспішати все одно було нікуди. У неділю він міг дати собі перепочинок, тим паче, що в лікарні не лишилося жодного важкохворого.

Ульяш довго робив зарядку, старанно виконуючи кожну вправу. Потім обмивався холодною водою і обтирався рушником. Він усе ще намагався дотримуватись спартанського способу життя, до якого його привчив батько. Інша річ, що іноді сам реальний спосіб життя хірурга часто не піддавався ніякому розкладові. Уляшеві здавалося, що він і нині живе так, як починав — хірургом-фронтовиком, серед болю, кpoві і каліцтва; вічно стомленим і вічно невлаштованим напівхолостяком. А безсоння, яке мучило останнім часом, було лише мізерною краплею у чаші його терпіння.

Снідав польовий хірург холодною яєчнею з ковбасою. День при дневі, він завжди снідав тільки цією стравою, і завжди засмажував її звечора і їв холодною. Спочатку вдавався до цього, щоб не втрачати вранці зайвого часу, а тепер це вже стало його кулінарним смаком і його звичкою.

Сьогодні Ульяш мав намір знову навідатися до морського піхотинця в районну клініку, але цього разу — аби перевезти його сюди, до сільської лікарні. Ось уже кілька днів він ніяк не міг вирватися з села, занадто вже багато набралося усіляких справ. Але тепер, здається, ніщо не могло завадити йому. І єдине, що гнітило зараз Ульяша, то це те, що до Лебединого мав навідатися Мозар. Він повідомив про це телефоном ще позавчора, й Ульяш передчував, що цього разу від свого наміру колега не відмовиться.

О, так, тепер, коли він удався до останньої спроби врятувати морського піхотинця, Мозар дозволить собі приїхати і поспівчувати. Звичайно ж, як колега колезі. Він взагалі володіє дивовижним даром співчуття; колись це добре знали у їхній "районці". І саме з цього "дару божого", зароджувалася його психологічна несумісність із Мозарем, який тепер обов'язково приїде, хоча б тому, що є офіційна підстава для відрядження: проконсультувати районного хірурга. Не кажучи вже про те, що в Лебединому жила його теща.

Пригадавши це, Ульяш похитав, головою, неначе на згадку йому прийшло щось непристойне. Досить того, що у трагедії з десантником діє Мозар, треба б утриматися, аби не приплітати сюди ще й тещу. Існують слова і думки, які не повинні спливати не лише при мертвих, але й при хворих. Колишній десантник має право на це.

Звичайно, Ульяш залюбки відклав би поїздку до Лебединого, якби був упевнений, що знайдеться досить часу завтра чи позавтра.