Ріка опівночі - Сторінка 6

- Сушинський Богдан -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


І нічого тут не вдієш.

Хірург навіть не відповів хворому, а просто не зупинив машину, і вони в'їхали у село. Уже з сільського майдану Ульяшеві ще раз відкрилася гора, але тепер він глянув на неї з полегшенням.

Поклали морського піхотинця до тієї ж палати, у якій він лежав до операції, і той сприйняв повернення сюди, як повернення додому. Почувався він у ці хвилини добре. Умощуючись у "своєму" ліжку, навіть усміхнувся до Ульяша:

— Нічого, хірургу, нічого... ще трохи підлікуємося і все буде гаразд.

Одначе Ульяш витлумачив це по-своєму. В ординаторській він довго сидів за картою призначень для морського піхотинця, не наважуючись записати у ній назви жодних ліків. Як хірург, він чомусь завжди з певною недовірою ставився до всіх цих таблеток і мікстур, а коли розумів, що жоден із виписаних ним препаратів зарадити хворому вже не здатний — ставав особливо обережним.

Зараз же він добре усвідомлював: найкращі з відомих йому ліків можуть лише продовжити муки пацієнта, і не був певен, що, призначаючи їх хворому, вдається до гуманності.

— То це і є той Горан, про якого так багато говорили?

Ульяш кивнув, ще якусь хвильку мовчазно дивився на папір, аж тоді озирнувся: медсестра все ще стояла на порозі.

— Хворий як хворий, — сказала вона, почуваючись незручно. – От тільки наша старша чомусь дуже невдоволена, що ви знову привезли його сюди.

Усі знали, що останнім часом старша медсестра занадто багато бурчить з приводу рішень головлікаря. Навіть Марія, новенька у цій лікарні, могла говорити про це, не побоюючись слави "навушниці".

— Йому що, справді вже нічим не зарадиш?

— Ви повинні ставитися до нього, як до будь-якого іншого хворого. Горан не повинен почуватися ні приреченим, ні хворим на особливих правах.

— Бідний чоловік.

— Я ж просив вас, медсестро...

— Але ж він справді нещасний чоловік, — стенула плечима Марія. — Ви знаєте це ліпше, ніж будь-хто.

— Знаю, Маріє, — обернувся до неї. Цю, кращу маніпуляційну сестру з двадцятилітнім стажем хірург переманив до себе з районної лікарні зовсім недавно. Як головлікаря його розуміли: працівницю з досвідом і здібностями Марії Стоян із радістю прийняли б у будь-якій обласній лікарні. Одначе мало хто здогадувався, чому саме він насправді так домагався її переїзду сюди, і чому ця сорокарічна жінка врешті-решт погодилася залишити містечко. Як мужчина Ульяш ніколи нічого не мав із нею, але завжди з тугою переживав дні, коли не бачив її. І жінка це відчувала.

— Сьогодні, мабуть, не варто робити йому крапельницю, — мовила медсестра.

— Сьогодні — не варто, нехай відпочиває, — погодився Ульяш. — І ще... Я хочу, щоб ви були терплячою у поводженні з ним. Цей фронтовик заслуговує на увагу і терплячість навіть у хвилини розпачу.

— Я вже думала про це. Хтозна, як зустрінемо той страшний час ми з вами.

Хірурга вразив спокій, з яким Марія проказувала ці слова. Він не хотів би, щоб ця жінка була свідком його "смертного часу", навряд чи він зуміє зустріти його так, щоб не вразити її слабкодухістю. Жінка, що понад десять років працювала маніпуляційною сестрою у відділенні реанімації... У яку біду треба потрапити, щоб заслужити її співчуття і не соромитися його! У районній лікарні її називали "кривавою Мері", і ніхто не знаходив у цьому нічого образливого. Через її руки пройшло стільки людської крові, а на її очах стільки людей розсталися з життям, що навіть таке прізвисько видавалося ніжним.

Хірург мимоволі звів очі і запитливо глянув на Марію. Йому не вірилося, що ця дивовижно вродлива жінка зі смаглявим обличчям та з ніжними обрисами виразистих губ була тією, про кого зараз думав.

"Треба заборонити таким вродливим жінкам бути маніпуляційними сестрами... Це ж яка мука: вмирати, бачачи біля ліжка таку жінку! .."

— Ви стомлені, — якомога заспокійливіше мовила Марія, і тихий, лагідний голос цей не міг належати "кривавій Мері". Тут щось не так...

— Нічого, Маріє... Усе гаразд. А на моїй горі ти так досі й не побувала, — без будь-якого докору проказав він.

— Чому ж, побувала.

— Коли? – миттєво ожив хірург.

— Якось на світанку...

— І не зайшла?! Не провідала?

— Не змогла — ледь помітно всміхнулась Марія. — Не наважилася... – і, враз відчувши себе незручно, підступила до дверей. – Я ще навідаюся до Горана, добре?

— То, може б, сьогодні ввечері?.. Вважай це запрошенням.

— Ні, — хитнула головою. – І взагалі, не треба зараз про це. Не зараз. У нас із вами — цей десантник, ваш "похресник"... Ви ж усе розумієте.

Ульяш кивнув. Він розумів. Добре, що Горан ніколи не дізнається, про що він говорив із цією жінкою, приписуючи йому ліки. Не по-чоловічому це якось, знаючи, що морський піхотинець у такому стані. Марії ж він залишиться вдячним уже хоча б за те, що вона сказала: "У нас із вами – цей десантник". Хто ще в цьому світі наважився б мовити ці слова? А відтепер їх троє. Утрьох у лікарні, як і в окопі, протриматися буде легше.

11

Біля криниці, викопаній на схилі пагорба, Марія, як завжди зупинилася і довго оглядала розлогу долину, по якій безладно розбрелося старовинне село. Від хати тітки Ольги, єдиної родички на селі, у якої Марія квартирувала, до лікарні простіше добуватися вулицею, але вона не любила курної, збитої колесами сільської дороги і завжди, тільки-но видавалася погідна днина, ходила цією вузенькою стежкою, що сірим серпантином оповила велетенський пагорб і, якщо мала трохи часу, кілька хвилин обов'язково просиджувала тут, на лавці біля криниці.

Курява вулиць, гуркіт машин, голоси жінок і домашньої птиці – все це залишалося десь там, у низині, а тут, на узвишші, всім володарювала щемка піднебесна тиша, що туманом облуди сповивала не тільки навколишні пагорби та переліски, а й саме піднебесся. Звідси, мов птаха з височини, Марія окинула зором смугу ріки із вкрапленими у неї черленими цяточками островів та величезним масивом плавнів по той бік, сягала поглядом далеких гір, що ледь-ледь вимальовувалася на обрії, а далі відкривалася зорові гора , на рудій вершині якої, серед зеленої купини верховіття, прозирала червоним бляшаним дахом лікарня.

На тому куточку краєвиду погляд її затримувався найдовше, наче гора й будівля на ній були недосяжними, як марево, а вона стояла ось тут, і мріяла, що вони все-таки виявляться peальністю, і зможе прийти привітати господаря й залишиться у тій хатині назавжди. У такі хвилини господар гори, лікар Ульяш, здавався їй героєм із якоїсь давньої легенди-притчі про вдовине щастя.

Коли давала згоду переїхати до Мочарів, не гадала, що так гостро відчуватиме потребу в цій людині. Просто, погодилася, тому що хотілося й далі працювати з лікарем Ульяшем, та ще й тому, що в Лебединому життя її не склалося. Після першого невдалого шлюбного експерименту, вийти заміж удруге так і не зуміла. Кілька років винаймала кімнатки на околиці містечка, проте з господинями теж чомусь не щастило. А в Мочарах жила її тітка, стара, хвора жінка, яка давно просила перебратися до неї. Втім, усі ці аргументи були потрібні їй тільки для того, щоб якось виправдати свій переїзд перед колегами у Лебединому, й тут, у Мочарах. Хоча і тут, і там, уже гаразд знали, що саме примусило її податися сюди.

Пройшовши трохи розлогою вершиною пагорба, Марія опинилася біля лікарняної огорожі, і ще звідти, від малесенької хвіртки, побачила головлікаря. Ульяш стояв коло підніжжя пагорба, якраз біля сосни, що проростала з розпуклої кам'яної брили. Раніше, щойно вона переїхала до Мочарів, бачила тут Ульяша мало не щодня. Хірург помічав її ще біля хвіртки, чекав, поки спуститься стежиною до занедбаної копанки, і, привітливо махнувши рукою, ішов до лікарні. І тільки вона одна знала, що ці їхні "зустрічі на відстані" не випадкові: чекав саме на неї, тільки що не хотів, аби щоранку бачили їх у парку разом – усьому свій час.

Щоправда, відтоді, як стан здоров'я Горана значно погіршився, хірург перестав з'являтися біля сосни, і Марії здалося, що причиною цього була на тільки ситуація з колишнім десантником. Вона бо чудово розуміла, що Ульяшеві не слід було випробовувати своє захоплення жінкою, якій під сорок. Та й чому лікар досі не зважився одружитись на ній, — цього Марія теж збагнути не могла. А тепер ще й оця невдала операція…

Звичайно, зараз Ульяшеві не до шлюбу – це вона теж чудово розуміла. Може, у тому й лихо її, що надто добре зналася на натурі Ульяша, і навіть навчилася помірковано сприймати й витлумачувати будь-які зміни у його ставленні до себе, то не відчувала ні ревнощів, ні образи, й не вдавалася до одчайдушних спроб якось прискорити те, задля чого доля звела їх у цьому селі.

Була впевнена, що й цього разу Ульяш не дочекається її,

а знову привітає здаля, і піде до лікувального корпусу, та все одно зраділа: чекає. Однак хірург не пішов.

— В область викликають, — мовив він, ледь торкнувшись її ліктя, — звичайний Ульяшів жест вітання. — На два дні. За кілька годин виїжджаю. Ось, чекаю на тебе. Хочу пояснити, як поводитися і що давати у ці дні Горанові.

Марія знала, що для таких пояснень існує аркуш призначень. Була інша причина, що привела його сюди. Пильніше придивилася до обличчя Ульяша. Стомлене, змарніле, але таке ж незворушне, як завжди. Іноді їй здавалося, що всі емоції Романа лишаються під оцією печаттю втоми, яку життя давно і навічно наклало на обличчі хірурга. Вона принаймні, ніколи не бачила його іншим.

— Не хвилюйтеся, я зроблю все, що вважаєте потрібним, — мовила Марія, уважно вислухавши його настанови. На жаль стежки від брили до подвір'я лікарні вистачило тільки на те, щоб почути їх і проказати ці слова.

— Коли в сільській лікарні така маніпуляційна сестра, лікареві нема на що скаржитися.

— Так вважаєте?

— Так вважають ті, хто заздрить, що мені вдалося переманити у цю глушину кращу сестру з районної.

Вони навіть не помітили, як з-за рогу з'явилася старша медсестра Жанна Модестівна. Натрапивши на них біля ганку, вона очманіло глянула на Марію і, з підкресленою ввічливістю привітавшись із Ульяшем, — лише з ним, — увійшла до корпусу. Щоб якось зняти напругу цієї зустрічі, Марія по-змовницькому всміхнулася. Ульяш теж посміхнувся, але тільки очима: знайома їй посмішка хірурга.

Марія вже хотіла було заходити до лікарні, але все-таки зважилася постояти біля Ульяша ще з хвилинку.