Rosarium philosophorum

- Москалець Кость -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Моїм найдорожчим татові й мамі

п р и с в я ч у ю

Вступ

Ти теж потрапив до чужорідного часопростору, в якому мислення не адекватне буттю. Тебе також позбавили власного житла і землі, на якій міг би неструджено працювати дух. Ти тужиш за рівновагою і належним чином життя, не бажаючи служити двом господарям одночасно. Свята байдужість до суєтного і скороминущого світу дорівнює ностальгії за служінням наймогутнішому володареві. Ти вже переконався, що життя є достатнім тільки на тлі троянди і повільного лапатого снігу, падіння якого ніколи не припиняється й не переривається т а м, і що та неперервна тяглість є найкращою альтернативою для дискретного перебування т у т; ти здогадуєшся, що це не тільки альтернатива, а й синтез, тобто зцілення. Таїна снігу і сніг таїни, щось таке, як свята Євхаристія, без якої ми не живемо, а тільки пере-буваємо, ніби каміння; щось дуже подібне до юної нічної музики далеко за стінами наших принагідних притулків, музики, яка кличе, а потім повертає, щось таке, що єдине може бути незрадливим орієнтиром і запорукою наближення до буття сповна.

Ти тужиш за чином життя, якого вже неможливо було б уникнути, так само, як долі або смерті; можливо, це любов до смерті або ж amor fati і, як кожна любов, вона причетна до таїни. Ти заздриш птахам, яким не сняться бридкі сни, які самі є своїм покликанням і водночас здійсненням його. Ти заздриш детермінованим явищам, істотам і речам, тому що хочеш бути таким самим вільним, як вони. Доля повинна існувати як свобода: усвідомлення характеру долі буде буттям у свободі й буттям свободи тут.

Хіба "я" і "життя" — різні речі, щоб кожна з них володіла окремою волею і одна з них підкорялася іншій, приймала або відтручувала її, словом — воліла? Не життя перебуває в мені і не я пере-буваю в житті, а я сам є життя сповна. Не існує жодних перемог над собою. Кожна реальна перемога — це подолання чогось із-поза мене, — соціуму, природи, демонів. Це моя перемога над не-моїм, яке намагається проникнути в мою нікомуненалежність, примусити мушлю розкрити стулки, захопити і зробити своїм, собі-належним, тобто зробити мене — не моїм, тобто знищити. І Він сказав: "Кожне царство, яке розділиться в собі, — загине". Подівшися кудись із життя, я подінуся і з самого себе, втрачу оце коштовне й прокляте "я", яке і є іменем життя і тільки в житті можливе; і я хотів кудись подітися із себе, не розуміючи, що це життя в "я" і є тим покликанням, якого ми стільки вичікували в іманентному.

І ти прагнеш свободи від будь-яких соціальних подій, тому що свобода створює власний автентичний лад, існує й істинствує лише за своїми законами й ніхто не зможе змінити суті єства своєї свободи-долі зумисно. "Життя створює лад, але порядок не створює життя", — зауважив Сент-Екзюпері в "Цитаделі". Треба прислухáтися лише до юної нічної музики за стінами, тільки з нею співрозмірювати подих і ритм серця; та музика, та сяйлива пітьма — саме життя, вона безмовно звучить доти, доки її грають, вона живе доти, доки її двигає вічний нерухомий двигун. І ти теж музика. Саме тому перед-існування, існування-тут і після-існування — єдиної природи і породи, як музика або всепронизуючий стрижень світла; це окремі щаблі однієї і тієї ж драбини існування, неподільні у феномені і розокремлені водночас.

Тому треба стати трохи осторонь і слухати свою сонату, стежачи, щоб виконувалася вона бездоганно, без фальшу і недбайливості. А про те, я к а ця соната, судити не тобі — бо як може соната оцінити сама себе? — а єдиному живому слухачеві, для якого вона й звучить, для якого вона й написана, і, не виключно, якраз Він і є її автором. У тебе ж не виникає обурення або відрази, коли бачиш покручену сосну неправильної (?) форми? Адже свою правду пам'ятають не як фразу — розумом; свою правду "пам'ятають" виразом обличчя і поставою тіла, усім собою. Правдою бувають. Але ніколи не намагаються виповісти її. Тому всі сосни, покручені й стрункі — мовчать. Кожна з них існує як власна, більше нікому, крім них, не належна правда.

Неназване, таїна, яку відчуваєш або вбачаєш, обов'язково мусить мовчати, інакше вона втратить свою сакральність у черговій схемі або популяризації. Не намагатися сказати все до кінця. Не намагатися с к а з а т и. Н е н а м а г а т и с я — інакше все закінчиться вимушеністю і вимученістю, — а бути вже тепер, не завтра, бо ти єси. Весь довжелезний ряд моїх життєвих учинків не спонукався до появи та проявлення в цьому реальному часовому світі одним неперехідним сенсом, однією першопричиною; а бажання такого сенсу і розумної, на поширену колись думку, першопричини буде бажанням потрапити до в'язниці або лікарні, бо там справді перебуває порядок, розумовий, нормувальний тощо. Тутешнє бування не вміщається в закономірність. Свободу, любов, буття неможливо вирахувати, а отже, заволодіти ними; влада — це ярмо, а буття, любов і свобода — поза ярмом, поза уявленнями, це дикі коні-в-собі. З одного боку нас притягує буття, а з іншого — влада. Або — або. Ми розіп'яті в цій рисочці між коротким словом, написаним двічі. Це є той хронотоп, або ж хрест, який, за Його словами, треба взяти.

Дивно гарна, грізна у своїй непідробності дійсність одночасна з нами, але досягнути її свідомо спрямованим зусиллям волі майже неможливо. Чи можна цього навчитися — досягати реальність? Адже якраз вона і є присутністю буття у вічному "тепер", тим, що, за словами поета, не триває, а повторюється. Находить на нас. Вона без-владна і нікомуненалежна: находить тільки тоді, коли сама цього хоче, відходить так само. Само-бутність реальності неможливо викликати або навіювати, її неможливо конструювати.

Ось таким, а не інакшим триває далі це життя, нехтуючи всіма моїми здогадками про необхідність чину, ладу, ритуалу; набридливий нудний додаток до "мене", часом нестерпне паразитування. Отож, "я" — з-поза життя? Отож, "я" — з-поза себе? Дійсний часопростір інвалідний для мого існування. Залишається тільки мислення. Адже штучний світ культури створено без творчої участі конкретної людини. Він застає її зненацька, даний у своїй готовості, не повідомляючи про вічну неготовість буття. Відтак, окрім навали природних, екзистенційних вражень, людину поглинає вал вражень ідеологічних, примарний танок табу і тотемів. Той або інший тип виховання, те чи інше соціально-історичне довкілля тощо закладають — з-поза особистісного мислення цієї людини — основи "світогляду", тобто бачення світу саме отакою картиною, або, радше, картою. Усвідомлений, а частіше неусвідомлений "світогляд" стає фільтром, призначеним добирати ті, а не інші трактування явищ, фільтром, практично необхідним для ідеологічної єдності конкретного індивіда з системою колективного тіла. Вироблений іншими "світогляд" виділяє з себе ілюзію певної свободи і дає можливість утотожнення з тим чи іншим соціальним видом ("станом", "класом", "кланом", "нашою вірою", "спілкою" тощо), — тобто, забезпечує. Для мене подібний "світогляд" є ґатунком сліпоти, а його безпека — загрозою. Не існує такого бачення, яке б не було баченням того, кому воно належить. Бачення світу таким, яким він є насправді, не існує. Але існує таке бачення, яке насправді є моє існування.

Хіба не виникла культура з одного-єдиного бажання: захиститися від людини ззовні і від самого себе — людини зсередини? А коли це бодай наполовину так, то чим або ким є те, що/кого існує потреба захистити; звідки в цього невідомого такий могутній інстинкт до самозбереження і самобутності, що він витворює цілу аналогію всесвіту? Чому переважно всі люди прагнуть його зберегти — бодай у собі, — і чому вони ж прагнуть його — саме його — знищити, принаймні у своїх ворогах? Це щось таке ж невловне й неозначуване, як "душа" або "Бог"; я бачу тільки наслідки, які виникають із бажання захистити або знищити його, проте не бачу його самого.

Людина тужить за втраченим раєм інстинкту, за остаточною безальтернативною зумовленістю. Або, за контрастом: за найвищою свободою, відсутністю будь-якої зумовленості; це так звана людина-в-смерті. Вона не має ні того, ні іншого сповна: ані цілковитої зумовленості інстинктами, ні повної свободи, пере-буваючи своє напівжиття в прикордонній нейтральній смузі поміж жовтим і блакитним кольорами райдуги, зі спорадичними вилазками то в тваринне, то в боже.

Часом хочеться бути не-собою, — але рідко й погано розумієш, що то є вищий поклик до того, щоб існувати собою в часі; перлина, мушля, душа вирощується за одне життя. Тому можна сказати, що все життя, в муках і нетерплячості ми наосліп вирощуємо єдине: власну смерть. І тільки тоді "душа" буде готовою, досконалою, достиглою. Але чи є неминучою умовою росту оте "наосліп"? Мені йдеться навіть не про ритуал у загальноприйнятих сьогодні значеннях цього слова, переважно негативних, а про неперервне слідування єства самості. Слідування, тому що єство і самість безперечно існують рухомими. Сам по собі ритуал неспроможний, звичайно, створити таке єство; але він може стати дієвим посередником у вирощуванні цього єства не навпомацки.

Чи, може, цілісність перебуває поза рефлексією власного "я", може, "я" — то флексія і плід, лише плід, навіть плід, але не сукупність періодів росту? Усього на світі порівну, і питань не більше, ніж відповідей, просто деякі питання є водночас відповідями, а в багатьох відповідях криються інші питання; це зроблено для того, щоб розмова тривала вічно.

Розмова

Я. Треба вирватися з мережі слів, але яким чином? Як зажити реального буття — і зажити, за-бути ним, уже не забуваючи? Прокинутися і встати треба негайно, але як, коли кошмар навколишньої дійсної недійсності не випускає і часом здається приємнішим за поклик, що вириває зі сну? Та й поклику не чути…

Ти. Чому не чути?

Я. Тому, що поклик — це ми самі, а жодний поклик не може почути себе, так само, як жодне око не може себе побачити без посередників.

Ти. Заздрю птахам, які самі є своїм покликанням і водночас сповненням його.

Я. Ти заздриш птахам тому, що поклик не повинен бути збагненним для самого себе. Для самого себе він має бути сповненим, тобто почутим. Тільки почутий і н ш и м поклик є сповненим. Нема безглуздішого імператива за "пізнай себе".