Rosarium philosophorum - Сторінка 2

- Москалець Кость -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Слід уникати стеження за собою ексцентричного "я", його коментарів та оцінок. Пасти духа — грішно.

Ти. Можливо, спроби побудувати життя є так само грішними, — за твоєю термінологією; бо воно не будується, воно принципово не надається до побудови, не є матер'ялом. Історія не надається до свідомої, раціональної побудови. Замість вивершеного мурашника — руїни Вавилонської вежі. І в той же час усе це з невідомої причини не гине остаточно, видозмінюється й пере-буває далі, попри відсутність віри і "переконань", ба більше — попри їхню присутність, — як і сам я далі пере-буваю, підтримую та оберігаю це перебування, хоча воно мучить мене й не задовольняє більше за політичний устрій, соціальну "несправедливість", безпросвітну тупість навколишніх, попри біди і хвороби…

Я. Здогадуюся, що ти хочеш сказати далі: сама твоя поява в цьому світі і в його часі є випадковістю, а не закономірністю, і весь розвиток твого духовного існування, на відміну від біологічного існування, так само є довільним і спорадичним.

Ти. Атож. І тому це викликає в мене глибоке незадоволення й непереборну потребу того, що я умовно називаю "ритуалом" або ж відкритою системою, яка зосередила б розпорошені наразі й непродуктивні вияви мого інтелекту в одному кшталті, в одній інтенції, байдуже — потужній, чи й зовсім позбавленій інтенсивності, — але спроможній діяти, оновлюватися і збагачуватися в кожній екзистенційній ситуації. Я хочу бути для себе Вільгельмом фон Гумбольдтом — і його ж таки університетом. Але існує й небезпідставний сумнів, що подібний "ритуал", обрана або, радше, витворена (чи п р и г а д а н а) структура свідомості виявляться штучними й нежиттєздатними моделями, які, реґулюючи і впорядковуючи — будуючи, — стануть водночас межами, перешкодами і втратами в пізнанні…

Я. ?

Ти. …у просуванні по несистематизованому світі. Барвистій хаотичності буття забракне глибини і відтінків, пахощів і звуків, без яких це вже/ще/знову не дійсність, а чергова ілюзія абстрагованої схематизації. Як бачиш, тема б а ч е н н я мені також не чужа. Живий, ясний, творчий стан духу (якщо духові властиві стани) можливий і без усвідомленого…

Я. А не-усвідомленого?

Ти. …світогляду, пане Швейцер, а часто, може, і з помилковими уявленнями, приблизними іменами замість понять, пане Геґель, з амбівалентними символами, витвореними чинністю подовжуваних міфів, текстурою палімпсестів традиції, передсудів, вірувань… Можеш назвати наш діалог "Засадами евристики". Йдеться про буття як стан або настрій духу (якщо духові властиві і т.д.), де писання й читання книжок, музичні вправи або приготування їжі, смакування чаєм, прогулянки в лісі, купання в ріці та рубання дров на зиму — рівноправні духовні акти, що входять до констеляцій на засаді комплементарності, а не Сфінксового "або — або".

Я. Розумію. Ці слова — "дух", "світогляд", "покликання" тощо — як монети зі стертими написами; ми більш або менш добре розуміємо, щó вони означали, але потребуємо не розуміння означень, не колекції топосів та архетипів, а переживання означуваного.

Ти. Ніцше, і Швейцер, і вся "філософія життя" були по-своєму хитрими, кожен на свій штиб вдаючися до Veneratio vitae; адже те, що життя саме по собі могутніше за розум, дозволяє визнати його "наймогутнішим володарем". Бо ж із "духом", "викшталтуваністю" чи без них, зі "світоглядом" чи без, із розумом чи ще/вже без нього — як той-таки старий Ніцше або Гельдерлін, — людина живе далі, в муках, терпінні й нетерплячості, як завгодно, — і помирає тільки через життя. І я теж — досі! — можу жити без усвідомленого "світогляду", позаяк я й досі живий. Але й живучи як запитання, хіба не жив я власним, лише питанню належним життям, за яке не розплачуються й не виправдовуються, тому що нема за що? На прокляте питання, яке ось уже стільки часу мучить мене: "Куди мені подітися?" існує одна відповідь: "Нíкуди". Нíкуди подітися, бо це не тимчасовий збіг обставин, а неперехідний стан течії, бо зі мною сталося не те або це, не акцидентальний сплеск — зі мною сталося життя. В такому разі, сказав я собі, треба встати й вийти в нíкуди. Годі безтямних поглядів у порожнє небо, марного очікування відповіді, звістки, або питання. Треба відповісти самому — і це буде в і д п о в і д а л ь н і с т ю.

Отож, я розумію, що віра в Бога — це теж вияв бунту, спровокований очевидністю. Я розумію і те, що існує багато варіантів компромісу з цією очевидністю, того, що глумно називають "власним вибором". Усі ці "вибори" назагал засновані на феноменальній людській здібності бачити ілюзійне, не помічаючи існуючого (такий собі талант до очевидності), або ж на необхідності забути щось, чогось нібито не знати, дещо витиснути з горизонту своєї уваги в темряву марґінального Утгарду. Але я не розумію одного: того, що людина не знає, щó їй чинити у власному пере-буванні, того, що вона не вміє жити і відходить звідси таким дилетантом, як і приходить, Еклезіасте. Десь закралася помилка: якщо вже життя, то без такої свідомості; якщо вже і життя, і свідомість, і самоусвідомлення, і рефлексія та спекуляція — то й відповідні їм можливості реалізації.

Я. І ти сподіваєшся, що ритуал та відповідальність допоможуть тобі виправити цю помилку в часопросторі твого людського пере-бування?

Ти. Не людського!

Я. ?!

Ти. Де я опиняюся, коли Бог не обрав мене, а я не обрав світу? Мені здається, що тоді я опиняюся на свободі. Я стаю третім. Богові — рай, віра святих і спрямованих до святості; Дияволові — світ і світові — диявол. А мені свобода. Проте, це якась дивна свобода. Дé вона, в якому просторі, якщо небо, земля та пекло вже зайняті й мають своїх леґітимних володарів? Це — свобода в часі. Це простір не людського існування. Свобода в мені і я — в ній. Такий собі слов'янський Агасфер. Той не обрав Христа, а Бог не обрав мене. Одначе я, своєю чергою, не обрав світу й диявола, чого, природно, можна було сподіватися, але обрав часування, відмовляючись, відтак, розглядати ситуацію, до якої потрапив, у заздалегідь визначених категоріях. Я — сам. Цю самість можна порівняти з перлиною, яку витворює мій життєвий світ плинного часу, або з кристалом, що створюється щільним середовищем; але й життєвий світ часу можна порівняти з перлиною, яку вирощує самість; і життєвий світ часу, і самість — це одна й та ж сама перлина. Зумовленість світом людей, до якої потрапляєш, народжуючись, можна порівняти з зумовленістю фрази граматичними законами. Ти потрапляєш до речення розмови як слово, але потребуєш свободи знеумовленості. І знаходиш її в мовчанні. Ти слово, яке мовчить. Слóва, яке мовчить, немає в очевидності фрази й закони граматики для нього не існують. Але ось що найдивніше: дійсно висловитися можна тільки тим словом, яке мовчить; згадай, щó ти казав про поклик, який не може почути себе.

Я. Мене теж не задовольняють фрагменти мене і фрагментарне бачення світу, який, за означенням, цілісний — бо ж від слова "світло". Чому необхідно принести стільки жертв, молитов, аскези, страждань і подвигів, щоб десь, може, наприкінці, опинитися на свободі, де вільна цілісність і цілісна свобода тотожні? Невже тільки соціальний дискурс уярмлює нас? Але хіба те, що робить нас людьми, може робити нас рабами?

Ти. Дуже навіть може.

Я. Я добре знаю, щó означає твоя нетутешність. Адже "не-я" відростає за ніч, як щетина на підборідді та щоках. Щоранку треба голитися. Втім, Леопольд Блум наполягав на перевагах вечірнього гоління, не суттєво. Може, це і є ритуал — усе життя обтинати "не-я", яке росте з мене? Адже, якщо "не-я" — в мені, тоді вся решта перетворюється в "напів-". Напів-усе, напів-я. Отож: не-все, не-я, недостатність перебування. Часом трапляються винятки. Це тоді, коли я з а б у в а ю, що неголений. Чи не стає тобі легше, коли ти забуваєш про ритуал?

Ти. Це влучне порівняння. В ритуалі треба терпляче голитися щодня, тобто тягло очищати своє правдиве обличчя. Треба терпляче склеювати порвані гроші, збивати розхитані табурети, латати і церувати поношені речі, з'єднувати те, що розпадається. Треба реставровувати себе в собі. Маєш рацію, часом це нудно і тяжко, бо ж щоденно. Але цей чин ритуалу — одкровення, а одкровення треба втілювати.

Я. Одкровення? Чиє?

Ти. Твоєї щетини! І нігтів! І волосся! Тобі відростає людина! Мусиш очищатися від неї, мусиш боротися з її відновленням у собі, бо вона — не-ти. Інакше щойно перший ковток правдивого буття виявиться отруйним дія отруєної людиною свідомості. Ти — лікар, який з-цілюється сам; адже лікувати — це стверджувати життя, чи не так, пане Швейцер? Серед цього галасу ти мусиш замовкнути першим і відшукати в собі велетенську тишу зоряного неба.

Я. Пригадую, як ходив колись над Вербовим потоком і свідомість інших людей, "со-знание", тобто спів-знання свідомості принишкло, вивітрилося, я був сам і був ліс, Підбузька гора, зникаюча молодість, і хоча снувалися якісь поодинокі павутинки думок, але домінувала тиша — щебіт пташки, шум вітру у смерекових верховіттях, дзюрчання води не г о в о р и л и до мене, не були знаками, не мали емоційно заряджених інтонацій; ось взірець доладньої мови — чи музики? — не зверненої ні до кого з людей, насамперед не зверненої до самої себе, зразок мови, нерозривної з подихом, з "духовністю" природи. А на противагу — це безупинне, протягом тисячоліть бурмотіння людей, крики, промови, освідчення, питання, прокльони, молитви і критичні зауваження… Та все ж мені трохи смішно з тебе.

Ти. Смішно?

Я. Через дві тисячі літ потому, як Він прийшов і зніс ритуал або, якщо хочеш, циклічний міф, ти берешся його відновити.

Ти. Хотів би я знати, навіщо Він взагалі приходив.

Я. Повторюю: щоб зруйнувати храм ритуалу, розімкнути міф.

Ти. А через три дні — відбудувати той-таки храм і розімкнувши міфа — зайти всередину і замкнутися знову. Стукайте — і вам відчинять.

Я. Невже "життя сповна" і "спосіб" або чин не суперечать одне одному? Щó означає "спосіб життя" або, як ти кажеш, "ритуал", у твоєму розумінні? І що означає "життя сповна"?

Ти. Допитливому відповідаю. "Спосіб життя" означає свідоме самообмеження існування задля більшої інтенсивності й продуктивності, принцип культури, принцип сублімації; для Швейцера це усвідомлений світогляд як вище почуття орієнтації, для Конфуція — ритуал, виконання певним, належним чином, для Фуко це мистецтва бути.