Rosarium philosophorum - Сторінка 4

- Москалець Кость -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Троянда також замкнена у собі — і навстіж собі розчинена; в її початку — її кінець. Знаєш, чому Ісус говорив: "Будьте як діти"? Тому що діти ще не стали людьми у повному значенні цього слова. Вони — інакші.

Я. "Най би хоч баранчики ніколи не виростали", — журився Іван Малкович.

Ти. Уникнути законів отари, уникнути загрози натовпу, бо ж кажучи по правді, людина в однині взагалі не існує: в однині існують діти Божі і святі, а "людина" з'являється тоді, коли з'являється множина. "Людина" у множині — ось той звір, що має бути подоланим. "Хто тямущий, хай злічить число звіра, бо це — число людини", — сказано в Одкровенні. Троянди не шукають посередників і помічників, коли приходить пора квітування; вони просто квітують і цього нічим не замінити, і не уникнути цього. Як людині врятуватися від людини, — ось питання, на яке ніхто з людей не знає відповіді — і не взнає, між людей залишаючись.

Я. А ще більша загадка — як врятуватися б е з людей.

Ти. Під час подорожей нас, безпритульних, ловлять лихі ловці душ і ми розчиняємося т у т майже до останку, втрачаючи ласку і прихильність великих буденних речей. Треба встати і вийти з тутешності блукань; "уставайте, ходімо звідси!" — гукає Ісус. Ходімо. Але к у д и? Хіба прийшовши десь т а м, ми не скажемо знову: нарешті ми т у т? Хіба тутешність не повсюдна й повсякчасна? Навіть "не-я" приходить у присутність с ю д и, а не деінде в "не-тут".

Я. Прикро, що Ісус не читав Гайдеґґера.

Ти. Троянда, знаючи про тутешні умови пере-бування, не подорожує з місця на місце, вона р о с т е, створюється, стає і є собою тепер. У соціальному трактуванні слова "хтось" (сутність когось) я є ніким. Вважати себе "кимось" — означає роздвоєння особистості, безвилазна закутість у "природній" настанові, погляд на себе очима юрби, означає відчуження від себе, нескінченну, виснажливу рефлексію і втрату самості. Як умію, так і живу. Нікомуненалежність — це відсутність системи, яка б примушувала робити саме такий — як у мурашки або бджоли, буддиста або католика — вибір. Хоча я сумніваюся, що в світі існувала бодай одна людина, яка б сповна підкорилася і вмістилася в нав'язану або о б р а н у систему; якби існувала бодай одна така структурована системою людина, її існування слід було б визнати цілком виправданим. Але жодна система не може визначити того, щó і як людина бачить насправді, і в цьому полягає невеличке алібі людини.

Я. А як же бути зі сформульованою Швейцером потребою усвідомленого світогляду як вищого почуття орієнтації?

Ти. Потреба світогляду — це потреба бути не таким, яким ти є зараз, ось тут-і-тепер, де в тебе виникає подібна потреба; отож, це потреба бути не-собою, належати і н ш о м у. Але самому собі бути не-собою — неможливо, позаяк самість є основою буття. Щоправда, для більшості людей така неможливість стає єдиною можливістю перебування. Вихід за власні межі існує в екстазі або сп'янінні. "Світогляд" має в собі і те, й інше. Але все вже т у т і без "світогляду" (гарна назва для ґатунку горілки, чи не так?). На цьому світі все стається в — ч а с н о, не раніше й не пізніше. Теперішній тутешній тривалий час. Мислити важко, пане Декарте; існувати — теж. Треба мислити й існувати легко.

Я. Як бути легким у часі і у виконанні простих завдань, щоб вони не шкодили одне одному, не ревнували і не заздрили, влаштовуючи тісняву й колотнечу, а організувалися, викшталтувалися в доцільну, гармонійну єдність, не в примусовий конструктивний режим казарми, а в органічну цілісність і у функціональність, яка володіла б властивостями живого д о л а д н о г о організму? Як творити мистецтво бути? Я наголошую на цьому розрізненні: досконалий і доладній. Досконалий є завершеним, закінченим, закритим — від слова "скон", тобто кінець, смерть. А доладній є приналежним до ладу, який є відкритим і живим рухом.

Ти. Отож я й міркую собі: навіщо Він закликав бути досконалими, — тут, де нічого після Нього не змінилося? Щодо органічної цілісності, то "тяглість" видається мені доречнішим словом. Бо тільки тягле зосереджене зусилля є продуктивним і життєспроможним, тільки воно будує, виходячи з таємничої природи неперервності, зосередженості і сталості. Короткочасні, різноспрямовані, дискретні зусилля є слабкими, вони не можуть протистояти інертній масі безладу, а тим більше перетворювати її. А ми істинствуємо власне існування щойно тоді, коли перетворюємо і преображаємо, тому що наш архетип — творець; тільки перетворюючи хаос в лад, дійсний л а д, а не ілюзорний п о р я д о к, — я теж хочу наголосити на своєму розрізненні, — тільки тоді ми самуємо. Жити, а не пере-бувати можна тільки в часовій єдності з дійсністю, у процесуальності. Адже йдеться про щось дуже подібне до настроювання музичного інструмента. Ти навчився строїти гітару — навчися ж робити це зі своїм існуванням. Адже тільки настроївшися, можна буде г р а т и. Невротичному поспіхові, тягареві безлічі завдань, емоційній хисткості треба протиставити с т р і й — і виконати їх правильним інтонуванням, правильними наголосами в словах, ретельною вимовою, належним чином. Сонце щодня нове і тому щодня все треба творити спочатку, вибудовувати, компонувати як сонет або собор, як гармонію і мелодію. А отже треба бути Майстром; лише ця єдина постава подолає множинність. Майстром справи, Майстром снігу, Майстром троянди і чаю…

Я. Майстром корабля…

Ти. Можеш під'юджувати скільки твоїй душі завгодно. Так, і Майстром корабля. Слухай, темний профане, що пише Мірча Еліаде в одному зі своїх щоденників: "Грецька святиня носить назву naos, néôs, — як корабель. Тема для медитації: святиня, тобто с а к р а л ь н і с т ь, в и р а ж е н а у п р о с т о р і й помислена як корабель, за допомогою якого можна подорожувати (без сумніву до Неба, в Небі). У ньому можна також перейти через воду (= небуття, темрява, хаос тощо). Думка, що ідеальний перехід може відбутися тільки в "кораблі", тобто в "замкненій формі", яка захищає від знищення, розпорошення, розчинення (= розплітання у водах)". А отже, треба бути Майстром самості. Легкість приходить тоді, коли ти виконуєш звичайне — неперервно і пильно, адже паруски троянд і баобабів такі подібні. Ось тобі й ритуал. Майстерність настає непомітно, як Царство Боже між нами, не треба квапитися, щоб не зробити якого недогляду (або "світогляду"), чи прорахунку; зате потім, коли вона вже настане, то не залишає до смерті. Майстерність, здатність робити хаос доладним, є противагою замкненості досконалого, одноразового кшталту. По суті, це відмінність між літературою і образотворчим мистецтвом; можна виготовити безліч точних копій того чи іншого досконалого образу; натомість розуміння орфічного гімну або сонету Зерова щоразу інакше, неповторне, відтак — модерне. Майстерність і є розумінням, технікою його перебігу.

Я. Проте, в ритуалі існує спокуса законсервувати теперішню ідентичність. Тим часом, зупинена в часі ідентичність гине. Свобода не означає безпеки. На мою думку, той ритуал має бути схожим на гру, в шанобливому розумінні цього слова, гру щоденну і всерйоз, із якої вже не можна вийти, коли заманеться; адже майстерність — це відповідальність пам'яті.

Ти. Наша дійсність є пам'яттю, реалізованою в досвіді, а діяння — досвідом у русі. Слід переступити межі завданої "соціальної", "екологічної", якої завгодно ніші і вийти на відкритий простір, не обчислюваний і не вимірюваний, простір, де є обрій, але обрій — це не межа й не мур, тому що він відсувається, коли до нього наближаєшся; лише із-за обрію приходять у присутність сполохи. Необов'язковість "світогляду" або обов'язковість його не у всьому, тобто можливість залишити гру, коли заманеться, або кали стане страшно, перешкоди, створювані образами-ідолами сублімованого інстинкту і не дощенту затоптаними парусками інтуїції, непроявленість істотних, навала необов'язкових і другорядних моментів, — уся ця жалю гідна картина, сповнена провалами в баченні і пам'яті, яким не зарадить жодна технологія, примушує визнати, що людина живе, не вміючи жити, не знаючи, як жити, живе навмання, наосліп, раз по раз концептуючи, але не констатуючи себе і свого життєвого світу. Тому не зайве остерігатися будь-чиїх правил "хорошого" тону і правил бачення, нав'язаних дискурсом соціуму за посередництвом не однієї, на жаль, мови; охоче підкоряючись тонові влади і її правилам, люди пере-бувають кваплячись і барячись, але майже ніколи не встигаючи і не достигаючи в-часно (тобто сучасної людини майже не існує). До самості треба дорости, а не добігти, її неможливо викликати або узріти в усесвітній павутині.

Я. Неможливо батожити виснажену конячину далі, потай сподіваючись, що мета руху увиразниться в русі, і чим швидшим, інтенсивнішим буде той рух, тим виразнішою постане мета. Чорта з два. Тим більше, що рано чи пізно перед к о ж н о ю конячиною впаде на коліна свій Ніцше, обливаючись сльозами. Немає мети-надзавдання, немає ідеї. Існує ряд завдань, які треба виконати крок за кроком, якщо ти хочеш, щоб твоє побутування в будні — або ж будування — було таким або іншим, пам'ятаючи при цьому, що реальний, а не віртуальний арсенал усіх "таких" якостей має межі, позаяк буття — це буття живого, о д н о г о організму, і кожний конкретний організм мусить бути обмеженим, якщо він хоче бути живим. Ритуал необхідний для ясності усвідомлення і ретельності виконання завдань. Але це не означає, що ти здійснюєш щось виняткове, навіть у тому разі, коли ти виконуєш усі завдання. Адже і завдання, і їхнє виконання або невиконання — лише твоя особиста примха. Не існує мети, але існують мотивації, а це джерело бурхає безперервно. Лише особисті примхи, уявлення і мотивації по-справжньому торкаються нас. В кожному ритуалові мені видається загрозливою аксіологічна і телеологічна установка щодо часу. Хіба буття вимірюється в хвилинах і кількостях? Хіба воно вимірюється взагалі? Буття бувають, пере-бувають, відбувають, забувають, здобувають, набувають, втрачають, але не вимірюють. Хіба буттєвим є прагнення інтенсифікувати буття? "Не варто піклуватися правилами й манерами. Просто розкласти багаття, закип'ятити воду і пити чай.