Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Сторінка 2

- Гаврош Олександр -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

— Можу й зайву кров пустити, коли з мене дурня роблять.

— А-а, розумію, — шморгнув носом Прунслик. — Розбійники — люди гонорові. Завжди їм бракує часу на тиху приємну бесіду. Все від когось тікають.

— У мене був приятель, — перебив його Пинтя і взяв до рук бартку,[1] — котрий хвалився, наче чує, як трава росте. А це в його черепку солома потріскувала.

— Кх-кх, — прокашлявся мисливець. — Тойво, Зелений заєць з'являється тут не часто. Але я вже точно примітив, що раз на місяць він тут буває і падає з тієї нірки, з якої сьогодні тюхнулися ви. І я вже був певен, що нині нарешті його спіймаю. Навіть приготував велетенські сіті, — він показав на човен, що хлюпався при березі. — Але, на жаль, мені, як завжди, не щастить. — і

— Ох, яка жалюгідна роль бути в житті зайцем! Дайте ще трохи рому, панцю, — попросив Пинтя.

В його голові нарешті почали гойдатися хмаринки, настрій ставав легким, як вітерець, що обвівав їх з озера, і хотілося заспівати яку-небудь розбійницьку пісню. Щось на кшталт "А чи пан, чи пропав — двічі не вмирати!". Час від часу у ставку скидувалися важкі сріблясті рибини, аж довкола розходилися відляски.

— А для чого вам, друже Прунслику, знадобився вухань, якщо тут стільки чудової риби?

— Та це ж непростий заєць, — показав той свої великі зуби. — Ви за ним аж зі скелі, тойво, стрибнули!

— Ну, це сильно сказано — стрибнув! Я його хотів просто зловити і засмажити!

— Засмажити! Та ви що! — аж перелякався Прунслик. — Це ж слуга самої…

Та закінчити думку йому не дала дивовижа, яка несподівано постала перед очима наших знайомців. Звідкись із неба несподівано взялася зграя великих дивних рожевих птахів, що ключем закружляли над озером, поволі знижуючись.

— Тс-с-с! — приклав палець до уст Прунслик. — Біжіть за мною! Зараз почнеться найцікавіше.

Пригнувшись, він побіг до човна і швидко заскочив у нього, ховаючись від небесних візитерів. Пинті нічого не лишалося, як іти за ним. На щастя, сіті, призначені для Зеленого зайця, зм'якшили удар від не зовсім вправного стрибка. В останню мить розбійник послизнувся на великому листку лопуха, з якого вони їли печеного коропа.

Розділ 2. ПОВІТРУЛІ

Дивні небачені птахи, що нагадували фламінго, ширяли понад берегом, наче, видивляючись, чи нікого нема поблизу. На щастя, Прунслик накинув на себе й Пинтю рибальські сіті, тож вони були добре замасковані.

Нарешті перша птаха сягнула землі, за нею посідали й інші. Вони приземлилися трохи оддалік човна, отож за прибульцями можна було обережно підглядати.

— Дивіться, що зараз буде! — боляче штурхнув розбійника ліктем мисливець. Якби не таємна операція, то отаман дав би йому здачі.

Але на березі справді коїлося щось неймовірне. Птахи струшували з себе пір'я і просто на очах перевтілювалися на… дівчат. їхні загнуті дзьоби зменшувалися і ставали точеними носиками, круглі пташині очі видовжувалися й починали грати дівочими бісиками, довгі червоні худі, як сірнички, лапи раптом оберталися на стрункі білі ніжки красунь, а крила, втративши пір'я, перевтілювалися у пещені рученята.

— Тю! — тільки й видобув із себе Пинтя. — Що це за проява заморська?

— Це повітрулі! — так напиндючився Прунслик, що мало не луснув з дурної пихи. — Це я їх вислідив!

— Повітрулі? — здивувався розбійник. — А я гадав, що про них тільки в казках брешуть.

Тим часом дівчата, одна гарніша за другу, побігли до води, весело сміючись, залишаючи по собі тільки купочки пір'я.

— Я більше не витримаю! — важко задихав Пинтя, який уже з півроку не бачив не те що вродливої дівчини, а й живої душі. Окрім хіба що Прунслика. Але від того тхнуло диким часником.

Повітрулі голосно плюскалися, а одна з них — білявенька — попливла у бік рибальського човна, що зледача коливався на хвилях біля трьох розквітлих водяних лілій. І що ближче гарненьке, квітуче дівчатко наближалося до наших приятелів, то дужче калатало розбійницьке серце. Він уже бачив її_великі вдумливі очі, ніжні вуста і довге лляне волосся, що облягало миловидне личко.

— Оце краса над красою! — аж звів голову над човном Пинтя, пожираючи красуню очима. А зір у нього був гострий, як у рисі. На щастя, його голова теж була повита сіткою, а тому не вельми вирізнялася на тлі човника.

— Церцерушко, не запливай далеко! — раптом крикнула до русявої руда повітруля. По тому, як рудоволоса поводилась, було видно, що вона тут за старшу.

Білявка, яка, либонь, хотіла зірвати собі білих лілій, зітхнула і, розвернувшись, попливла до своїх, що вже гралися серед води у квача.

— Ех, така кралечка зірвалася! — голосно зітхнув Пинтя. — А що вони тут роблять?

— Як що? — здивувався Прунслик. — Купаються!

— А хіба не краще це робити вдома? От я завжди миюся у нашому розбійницькому потічку.

— Ну-ви й дивак, пане розбійнику! Повітрулям потрібне цілковите інкогніто, — вжив мисливець незрозуміле слово. І, напевно, вжив його недоречно. — Тому вони летять на купіль аж сюди — на межу Закрайсвіття.

— Куди? — скривився Пинтя. Хоча, чесно кажучи, Чорна полонина була в таких нетрях, що це й справді можна було назвати краєм світу.

Тим часом повітрулі вже виходили з води, на ходу викручуючи свої пишні коси, що сягали їм до сідничок. І від цієї сліпучої краси, яка відкрилася двом таємним спостерігачам, у них аж мову відібрало.

— Краще б ви, Прунслику, повітруль ловили! З них більший хосен, як із Зеленого зайця.

— Я що, цілком, тойво, пришелепкуватий? — показав свої великі зуби Прунслик. — Хто хоче мати справу з їхньою матусенькою, не бий її лиха година!

— І хто породив таких гарнюнь?

— Ви що — з Місяця впали? — витріщив очі Прунслик.

— Ні, — усміхнувся розбійник. — Лише он з тієї скелі! — показав він на отвір посередині високої крем'яної стіни, що була наче стесана рубанком.

Вони глипнули на нору, що звідси здавалася не більшою за п'ятак, і очманіли. Звідти саме щось плюснулося додолу. Воно було маленьке й зелене, та ще й крутилося в повітрі.

— Зелений заєць! — підскочив Прунслик, намагаючись вибратися з човна. Але, заплутаний у сітях, тільки боляче гепнувся на Пинтю.

— Заспокойтеся, пане мисливцю! — стулив йому рота долонею Пинтя. — Ви ж усіх тутешніх мешканців переполошите. Хіба так чинять вправні ловці?

На щастя, заєць саме шубовснув у воду і плюскіт від удару заглушив невиразний крик невдахи-мисливця. Повітрулі злякано обернулися на звук, але, забачивши зелену мокру голову з двома довгими вухами, що швидко наближалася до берега, заусміхалися і знову почали вигріватися на сонечку.

— Ти диви! — здивувався Пинтя. — Зелений заєць, схоже, їх нічим не дивує.

— Бо він служить у їхньої матінки! — оговтався нарешті Прунслик. — Старої як світ Ґанджі-баби.

— У тої, що має залізні зуби й ніс? — ледь не зареготав Пинтя. Адже казками про цю відьму його годували ще з дитинства.

— О, ви про неї знаєте? — тепер уже здивувався Прунслик. — А я гадав, що ви повний невіглас.

"Показав би я тобі невігласа, якби не жіноче товариство", — подумав Пинтя, насолоджуючись красою, якою тепер цвів увесь берег.

— Йой, які лялечки! Одна ладніша за другу! — аж прицмокував він язиком. Пинтя нарахував дванадцять повітруль.

Заєць тим часом вибрався на берег, обтрусився від води, як це роблять пси, тричі кивнув головою повітрулям, щось проказав, чого наші приятелі не розчули, поправив торбинку на боці й пустився на всі чотири лапи. Певно, дуже квапився.

Сонце було вже в зеніті, і наших приятелів у човні добряче пригрівало. Тож Пинтя вирішив виправити ситуацію. Він обережно вивалився у воду на той бік, цю був схований від повітруль. І, пхаючи рукою човника, попрямував до берега. Як кажуть, коваль клепле, поки тепле.

Необачні птахи-діви, зайняті вбиранням у пір'я, навіть не помітили, що човен зрушився з води і тихо поплив, поки не ткнувся носом у пісок. До повітруль було якихось сто метрів, і розбійник вирішив ризикнути. Бігуни пробігають таку відстань за десять секунд. Пинтя не брав участі у змаганнях, хіба що зі стрільби, та й то по живих мішенях, але тут його головним козирем була несподіванка.

Тож вибравши момент, коли дівчата не дивилися в його бік, він піднявся й побіг до них сягнистими розбійницькими кроками.

Першою його угледіла чорнявка, що стояла найдалі від несподіваного гостя на горбочку. Вона витріщила очі і на мить оніміла. За цей час Пинтя подолав ще десять метрів. Нарешті вона заквилила високим і різким криком, показуючи рукою на опришка, що мчав щодуху до здобичі. Вродливиці обернулися, і легінь на мить побачив, які променисті в них оченята. Кожна з повітруль була по-своєму чарівна.

Ще мить, і перш ніж Пинтя опинився серед дівчат, пролунало дивне шурхотіння. Пурх — і в небо здійнявся вихор пір'я. Але це було не пір'я, це повітрулі ставали птахами і злітали в небо. Пинтя угледів невеличку купку пір'я збоку і, наче тигр, кинувся у стрибку до неї, витягнувши в руці свою клебаню.[2] Є! Пинтя накрив білосніжне, лоскітливе пір'ячко капелюхом, перш ніж за ним сягнула легенька і тендітна рученька повітрулі. Це була білявка, яка вже наполовину обернулася на птаха. Замість однієї руки в неї лопотіло крило, а замість ноги була бузькова червона лапа. Слава Богу, що голівка ще залишалася дівочою. Але тіло все вже було покрите пір'ям.

— Не губи мене, прекрасний лицарю! — заплакала вона. — Поверни мені вбрання.

При згадці про лицаря та ще й прекрасного Пинтя про всяк випадок обернувся, чи не має на увазі це дивне створіння когось іншого. Але ні, берег був безлюдний. Переконавшись, що такі гарні слова не стосуються Прунслика, розбійник осмілів.

— Лелітко, — почав він ніжно, — ніхто й не думав тобі причиняти лиха. Я хотів просто з тобою… зазнайомитися.

— Я мушу летіти з сестричками. Поверни мені моє пір'ячко! — заблагала повітруля. — Без нього я не можу обернутися на птаху.

І справді, її родичі, ставши пернатими, кружляли над ними в повітрі, вичікуючи, чим усе завершиться.

— Я тобі все поверну, красуне, хоча без пір'я ти мені подобаєшся більше, — підморгнув Пинтя. — Але пообіцяй, що зустрінешся зі мною вдруге. І прийдеш сама, без цього летючого ескадрону!

— Мені не можна зустрічатися з людьми! — похнюпилася повітруля. — Ти не належиш до Закрайсвіття.

— А якщо ти мені до душі? — несміливо мовив Пинтя і сам злякався своїх слів.