Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Сторінка 4

Він голосно клацнув зубами, розриваючи зачароване коло. І, ставши побіля тліючої ватри, грізно загарчав. Це був велетенський вовк. Принаймні так здавалося в темряві. Його огривок настовбурчився, а ноги пружно зігнулися, готові до смертельного стрибка.

Потерчата злякалися несподіваного ворога і кинулися врозтіч. Зате від гамору прокинувся Пинтя і, побачивши коло себе роззявлену зубату пащеку, відразу вхопився за бартку. Мить — і грізна опришківська зброя описала дугу, вдаривши у вовче плече. В останню секунду хижак устиг помітити удар і вчасно ухилився, врятувавши голову. Від болю вовк заскавулів і… залаявся. В Закрайсвітті, схоже, лаятися уміли всі.

— Невдячний! — стогнав вовк. — То так ти мені віддячуєш за порятунок?

Пинтя вихопив пістолі, і якби звір озвався на хвилю пізніше, то вже було б по ньому. Але від несподіваної мови розбійник оторопіло опустив зброю. Тим паче, що хижак не проявляв агресії, вилизуючи поранене плече. Легінь приходив до тями, не розуміючи, чи це йому сниться, чи то тривають дива незбагненного краю.

— Про який порятунок ти мелеш, коли ти нас сплячих ледь не пожер? — нарешті спромігся отаман на відповідь.

— Я вас порятував від сих духів, які хотіли вас приспати навіки, — вовк мотнув головою на вогники, які ще світилися довкола них, але, зрозумівши, що лови програно, потерчата побігли шукати іншу жертву. До ранку було ще далеко.

— То хто ти будеш? — запитав Пинтя трохи згодом, коли нехрещенята з галасом покинули узлісся.

— Янош Кудлош, — відповів незнайомець. Тепер, коли багаття розгорілося з новою силою, Пинтя побачив, що це насправді був не вовк, а великий вівчарський пес.

— То тебе як людину величати, — усміхнувся отаман.

— А я і є людина. Тільки в собачій шкурі, — подивився пес йому пильно в очі, від чого розбійникові пересохло в горлянці.

Розділ 4. МЕРТВИЙ ЛІС

До ранку вони не спали, тихо перемовляючись біля вогнища. Прунслика Пинтя не будив, бо й так уже настала черга вартувати отаманові. Потерчата їх більше не тривожили. Янош Кудлош оповідав свою історію, а Пинтя слухав, не ймучи віри.

— Я, паночку, був добрим ґаздою, — розповідав кудлатий пес, присунувшись пораненим боком до ватри. — Мав достатньо землі — і ораниці, й сіножаті. А скілько худоби в хліві та стайні: і коні, й корови, і воли, і вівці! Правду казати, таких господарів на все наше село можна було на пальцях порахувати. Тож за великим ґаздівством ніколи було й придивлятися, що в мене під носом у власній хижі діється. А вдома зріла біда: жінка, бачачи, що я увесь час роботою заклопотаний, почала любитися з моїм слугою.

Тут пес важко зітхнув і заскімлив. Пинті навіть здалося, що по його волохатому писку збігла сльозина.

— Якось прийшов я з волами з оранки. Захотів умитися, бо прів цілий день, як у пеклі. Розібрався до пояса, нагнувся, аби жона мені з глека води зілляла на шию та плечі. Аж тут чую легеньке цвьохкання по спині і жінчин голос: "Стань псом кудлатим і втікай із хати". Думаю собі: "Що за мара?!". Аж тут знову мене по спині гейби щось ударило, а жона повторює: "Стань псом кудлатим і втікай із хати". Озирнувся я, а вона мене втретє вербовим прутиком б'є і промовляє закляття. У мене аж мову відібрало. Я закляк. Відчуваю, як мене зачинає пригинати до землі. В голову начебто молотом гепнули, аж кістки затріщали. Лице моє почало видовжуватися, з пальців повилазили пазурі, а сам я вкривався шерстю. Від неймовірного болю я знепритомнів. А коли за хвилю прийшов до тями, то хотів заголосити з горя, але спромігся тільки завити. Дивлюся, а в мене вже не руки, а собачі лапи. Глипнув я на жону, а вона теж стоїть перелякана. В самої від страху той зачарований прутик випав. Хотів я на неї кинутись, аж тут слуга вибіг і її захистив.

Вона йому кричить: "Зачиняй ворота, аби тут різні псиська не бігали". А він нічого не бачив, то й не розуміє, що то не пес перед ним, а його ґазда. Бере палицю та й ну мене гнати втришия. А жона моя вже оговталась та й наказує йому: "Як ще раз ця собацюра у наш двір забіжить, забий її на місці, бо вона мене загризе".

Від хвилювання у Кудлоша аж голос затремтів. Пинтя зітхнув і підкинув до ватри соснову гілку, що спалахнула веселим вогником.

— Отаке-то, паночку! Живеш на світі, щось собі мудруєш, працюєш, не покладаючи рук, а тебе раз — і на пса обернуть. І все твоє життя піде коту під хвіст, — Янош знов почав зализувати рану, яка, видно, йому боліла.

— Вибач, друже, що ще й я тебе топірцем "посвятив", — зітхнув розбійник. — Не було часу міркувати.

— Та я й не серджуся! Ти ж не знав, хто я такий! Захищав себе та свого товариша. До речі, що ви за одні?

— Чув що-небудь про тричі славного розбійника Пинтю? — з гордістю промовив отаман.

— Ні, — чесно зізнався пес. — Та я мало що чув. Бо лиш одним своїм ґаздівством клопотався.

— Ясно, — похнюпився розбійник, бо гадав, що про нього мають знати всі, якщо сам австрійський цісар написав наказ про його арешт. — Ну то, братку, оцей найславніший розбійник — то я і є.

— О, — здивувався пес і схилив голову в поклоні, начебто перед ним був сам імператор.

— А це — мій приятель Прунслик, — показав Пинтя на сплячого мисливця, який чомусь навіть уві сні посміхався. — Він має надію, що колись упіймає Зеленого зайця.

— А що ви робите тут, у Мертвому лісі? — ошкірився Янош.

— Йдемо до Заклятого міста.

— Закляте місто? Я чув про нього. Але навіщо воно вам здалося?

— Там живе принцеса Геремія, яка коли сміється, то з її уст вилітає ружа, а там, де вона ступає, виростає срібний сад.

— Гм, — здивувався Янош. — На казку схоже. Певно, те місто мусить утопати в срібних деревах. А мені можна з вами? Бо всі женуть геть від себе такого страшного псиська. Люди чомусь мене за вовка мають.

— Ти й справді на нього подібний. Навіть шерсть у тебе така ж темна, як у сіроманця.

Тим часом почало розвиднятися. Пинтя був здивований, що не чує ранкового щебетання, адже звик прокидатися на Чорній полонині під веселий пташиний грай. Проте з Мертвого лісу не долинало ані шереху. Ліс бовванів перед ними темною мовчазною плямою.

— Чудернацько тут, — нарешті порушив мовчанку розбійницький отаман, розкурюючи люльку і сторожко роззираючись. — Мовби так, як у нас, але якось геть інакше.

Умившись у потічку, що жебонів поряд у ярку, поснідавши в'яленою рибою, якої у Прунслика ще було в торбинці доволі, товариство рушило в дорогу. Чорний ліс тягся невідь-скільки, тому всім хотілося проминути його якомога швидше. Адже ніхто не бажав у цій таємничій хащі ночувати. Від однієї такої думки ставало лячно.

Заходячи до лісу, ніхто з мандрівців не зауважив вершника, який стовбичив неподалік на пагорбі. Він був убраний у все чорне і тримав у руці довгий спис. Прунслик ніскільки не здивувався, що пес говорить по-людськи. Тут це не було дивовижею. Але дуже обурювався вчинком невірної дружини Кудлоша.

— Я би її відцвьохкав ґудзуватою вербою, а далі обернув би на жабу! — вигукував обурено мисливець у зеленій куртці та штанях.

— Ну ти й нелюд, — усміхався в закручені догори вуса Пинтя. — А на вигляд чистісінький янгол!

Прунслик зашарівся, як дівчина. Кілька хвилин він ішов мовчки, а далі знову не витримав:

— Ні, краще на гадину! Щоб від неї всі сахалися.

Тим часом Мертвий ліс справляв доволі приємне

враження. Могутні дуби, граби й буки тяглися вгору, а біля підніжжя сором'язливо виглядали скромні фіалки. Це був заповітний праліс: високий, світлий, але цілком безживний. Ні пташини, ні якихось звіряток мандрівці в ньому так і не угледіли. Навіть комах тут не було. Певно, за це ліс і прозвали Мертвим. А тиша у хащі стояла така дзвінка, що аж у вуха била, тому наші приятелі увесь час розмовляли, боячись залишитися сам на сам із цим цілковито безгучним простором.

Янош Кудлош саме розповідав, як допомагав вівчарям стерегти овець, коли Пинтя вражено зупинився. За ним поставали як вкопані і його приятелі. У Мертвому лісі чувся звук. І цим звуком був… стукіт копит. Хтось мчав на коні. Дзенькіт підков наростав, отже, хтось скакав у їхній бік.

— Гей-го! Це мені не до вподоби! — насупився Пинтя, витягаючи пістолі.

Пес згідливо загарчав у відповідь. Прунслик тільки важко зітхнув.

Роззирнувшись, розбійник визначив місце, де було краще зустрічати небезпеку. Біля поваленого вітроломом бука тулилися рясні ліщинові кущі. Сховавшись за деревом, мандрівники могли спокійно спостерігати за стежкою, а в разі небезпеки навіть стати до бою у вигідній позиції.

За мить вони вже лежали на торішньому бурому листі, ховаючись за товстим буковим стовбуром. Дереву було, либонь, понад сто років. І якби ні буря, що спрямувала на нього свій гнів, простояло б воно ще стільки ж.

Стукіт копит чувся вже поряд. Усі затамували дух, а Пинтя з Прунсликом навели свою зброю на вершника, який виринав із зелених заростів. У Кудлоша знову наїжачився огривок, як і тоді, коли він нападав на потерчат.

На путівець виїхав лицар. Його голова була схована в шоломі, який прикрашала спереду чорна страусина пір'їна. Позаду вершника, накриваючи круп коня, тягся чорний плащ. У руці воїн тримав довжелезного списа. Такого навіть Пинтя не бачив у розбійницькій печері, де зберігалася зброя дуже давнього часу.

Лицар спинився і роззирнувся довкруж.

— Смерть і пекло! — лайнувся він таким крижаним цвинтарним голосом, що в наших друзів аж кров застигла в жилах. — Від мене все одно не сховаєтесь! Де ви?!

І він рушив зі стежки просто на мандрівників, які лежали за зваленим буком. Тут уже навіть у тричі славного Пинті задерев'яніли ноги і руки. Щось направду було моторошне у постаті цього вершника. Але що? Може, його дивне убранство, яке тепер можна було побачити хіба що на гравюрах давніх майстрів? Чи те, що його обличчя було закрите чорним забралом? А може, його величезний кінь із дорогим сідлом і збруєю, що здавався більшим за будь-якого оґира,[4] коли-небудь баченого Пинтею?

— Як ти гадаєш, Кудлоше, невеличка бійка зранку може полегшити людині душу? — прошепотів отаман псові.

— Невеличка — може, — облизався вовкодав. — Але неодмінно — переможна!

Тим часом вершник наближався і вже був у десяти кроках від схованих мандрівців. Стало чутно навіть важке дихання його вороного коня і брязкіт широкого меча, припнутого до боку.