Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту - Сторінка 22

— Не знаєш, із ким заїдатись, а з ким на ви!

— Нобеля колись матиму. За очищення світу від такого мажорного сміття, як ти! А чого на ви, якщо не секрет?

— Не секрет! — Вадим закипав. — Як братків натравлю, то лишишся не те що без Нобеля, але й без свого тупорилого нюхала, гарантую! Скинься в тюбик, бо зараз так будку розхитаю, що з рейок зійдеш!

— Ио! — спокійно, але міцно вхопив Кулаківського за груди Альбабарін. — Перелякав, аж у самого в шкарпах, тобто в шкарпетках мокро! Так?

— Точно з’їхав! — прохрипів Кулаківський. — Ти що, крейзі? Та я тобі зараз... А-а-а!

Не встигли дівчата нічого второпати, як Вадим по-летів-поточився у протилежний кінець коридорчика.

— Дурень закоцаний! — примовляв, спинившись аж під стіною і зсуваючись по ній додолу.

Думаєш, як сам укурений, то всі такі? Я тебе попереджав, це востаннє!

Алі-баба, гидливо переступивши поваленого супротивника, гордо покрокував далі.

Лесьчин погляд крізь затуманені коханням окуляри полетів за переможцем, а Софія наблизилась до Вада:

— Ти цілий?

— У-у-у, я йому... Блі-і-ін! Я йому ще зро-о-облю! — товкся об стіну головою чи від болю, чи то від розпачу сердешний Кулаківський.

— Покажи лице, — присіла біля нього Софійка. — Ти цілий?

Вадим зиркнув на неї таким набряклим оком, що стало водночас і смішно, і страшно.

— Бігом до медпункту! — дістала з кишені й притулила до його ока мокру серветку.

— Він мене покалічив! — нив Кулаківський, і Софійці вже ставало більше противно, ніж комічно чи страшно.

— Слухай, чого він на тебе в’ївся? І про що попереджав? — Софійка подала Вадимові руку, той звівся, і вони пошкандибали до медсестри.

— У-у-у, весь фасад попсував! — тулив до ока Софійчину серветку.

— До весілля загоїться, ще й нове скоїться, — обережно втішила. — Краще поясни, що сталось.

— Це він, усе він! Софко, як раптом що, ти ж мене вирулиш, добре? Скажеш, що він перший на мене напав, скажеш, що то не я, а він траву покурює, добре?

— Вадиме, ти про що-о-о? — знов стало страшно.

— Тільки тобі, як другу... — Вадим підійшов до дзеркала в коридорі й уже спокійніше роздивлявся підбиту

пику. — Він сьогодні... Мене в туалеті з цигаркою застав...

— Велике диво!

— Ну, не з простою цигаркою, ми... Короче, ми з пацанами трохи вирішили планом побалуватись... Не я: мене пригостили!..

— Наркотиками? — в Софійчиному голосі, певно, стільки переляку, що Вад бігом завиправдовувався:

— Дуже легкими! І тільки раз!.. Другий!.. Клянусь тобі, Соф, усіма своїми кінцівками, що востаннє! Я лиш другий раз підряд, а він уже мене і просік, гад! І доколупується, наче право до мене має, наче я йому сто доларів винен!

— Та за це, — скривилась дівчинка, — ще й від себе зацідила б тобі в друге око, та не хочу рук мурзати!

— Ти права, Софко, як завжди, права! Тобі замість нашої вчихи лекції читати... — Вадим ще раз дослідив око — до медпункту іти передумав. — У мене самого депресуха від того, що на траву, на ширку спокусився, віриш? Воно ж геть і не вставляє толком, лиш кумарить! А тут ще й той ідіот по кумполу дає, наче в рідні батяні найнявся!

— Наступного разу хай покличе мене, я добавлю! — справді готова була зараз його телепнути чимось замашним по тому красивому, але порожньому рудому кумполу.

— Наступного разу не буде, Софко, обіцяю! Ти ж знаєш: порожняка не жену! Он як сказав училці, що по інтернет-клубах на уроках не буду зависати, і не зависаю! От і зараз, глянь: міг би в медпункт злиняти, а не линяю, на ботаніку суну! Лиш... ти нікому ні слова, ага? Коли що, то ти ж за мене, добре?

Софійка тяжко й осудливо зітхнула.

— Ти ж мене знаєш, ти ж для мене завжди була не шоха-ботанка, не якась занюхана мандоліна, — підлещувався Кулаківський. — Ти реальний кореш, чула, Софко?!

— Боже, яка честь! Та мовчатиму вже, куди подінусь?! — зітхнула ще тяжче.

— Мерсі-мерсі-мерсі! Ти завжди мені була найкайфовіша подружка!

— Іди вже, гер-р-рою! Від слова "героїн"...

— М-м-му! — зліпив і послав їй долонею повітряного цілунка Вад. — Зустрінемось на уроці!

Як мовить її тітонька-лікарка, що з нього візьмеш, окрім аналізів?..

От Альбабарін — інша справа! Молоток хлопець! Закохатися в такого чи що? Ностальгійно глянула в той бік, де подаленіла ашникова струнка постать і куди, очевидно, полинула заворожена Радзивілка. Тільки ради подруги не робитиме цього! Ну, й ради Пустельника, звісно!

3 8. ТРЕТІЙ ПОХІД НЛ ПОШТОВУ

— То що, так нічого й не розкажете про Мокренка для нашого реферату?

Це вже втретє горлають Григорієві Борисовичу на вухо Софійка з Лесею. На столі, як і годиться, красуються гостинці: пакет сметани, пачка масла і булочка (одну господар уже змаламурив). Пахне так, що в самої слинка тече!..

— Га? Нема чого розказувати!

— А його дитячі фотографії — не зостались?

— Ага, всі думають, що той буржуйський синок золота наховав! А він голий, як бубон.

— Ми ж не про золото — про фотки всякі чи документи!

Але Кваша знову оглух: розпотрошив пакета, налив у миску сметани й допався до булочки. Міцний горішок!..

— Ми б заплатили!

— Га? — ожив дідок.

— Заплатили б, кажу! Батьки для гарних оцінок нічого нам не шкодують!

Леся трохи здивовано витріщилась на Софійку: вона цьому скупареві збирається ще й платити? Чим? Вони й так повитрушували кишені, щоб напхати цього ходячого шлунка!

Софійка й сама лякалась того, що молола, але ж язиком ворушило тільки прагнення істини!

Проте як збадьорів наш Григорій Борисович! Навіть булку покинув!

— Ну, фотографії я вже давно попрод... Фотографій, на жаль, не маю! Картини теж... Тобто, картин теж не маю... Але є...

Від вивченої з фізики амплітуди тремтіння Софійчиного тіла навіть ослінчик підскакував. Ну, що, що-о?..

— Але є тут одне барахло... Кахи-кахи! Я хотів сказати, є один дуже цінний блокнот... Там господар записував старечу маячню, коли вижив з розуму... Точніше, блокнот із унікальними записами! Дуже дорогий, тому я досі його нікому не... Тому я беріг його, як святиню!

— Покажіть! — тепер Софійка з усіх сил гасила радість в очах, бо Лесьчин красномовний погляд нага-

дував їй, що ентузіазм покупця автоматично піднімає ціну на товар.

— А подайте-но мою третю ногу! — Кваша навіть повеселішав.

Леся подала йому палицю, і він аж підскоком поспішив до комори.

Хвилини, поки він там нишпорив, здалися вічністю. Хоч Радзивілка на миґах і пропонувала альтернативний варіант, виразно поглядаючи на двері. Утім, і Леська не могла приховати цікавості.

Нарешті Кваша виніс тонкого зашарпаного блокнота в клейончастій палітуртці. Обтрусив пилюгу, поклав перед гостями:

— Ось! Двісті доларів!

Дівчата розгублено перезирнулись. І від названої суми, і від звичайнісінького вигляду блокнота.

— Можна глянути? — Леся перехопила ініціативу і тепер чи то прикидалась, чи то розчаровано кривилась.

— Якісь каракулі!.. Шусто... Ку-ста-най... шустечко... Тімара-сти-чин-ське, — бурмотіла Радзивілка, розгорнувши знахідку на першій-ліпшій сторінці.

Що вона верзе? Софійка витягнула шию і читала далі вже сама:

— Хоро... Іон-майський... Восторка Красімна... хаза дікона...

— Григорію Борисовичу, що ви нам підсунули? — вже цілком щиро обурювалась подружка.

Софійка ж перегорнула іншу сторінку. Там було порожньо. Ще через кілька аркушів натрапила на наступну нісенітницю:

— Кувирх... кувізо... ліхторити... Ви що, смієтесь із нас?

Може, ви взагалі самі це надряпали? Щось написали в гарячці... — наступала Радзивілка.

Господи, ще розсердять!

— А що? — Кваша, як не дивно, замість обуритись, таки збентежився. — Це написано власною рукою великого художника Мокренка! А каракулі... Бо ж лівою! Не забувайте, що права у нього не діяла!

— То ще треба довести! — Леся перетворилась на міс Рішучість.

— А... Га? — господар не знав, що придумати. — Справді його, клянусь!

— І що з того? Самі ж казали, що він перед смертю вже не при розумі був!

— Не при розумі!.. Та... Та, може, якщо хочете, вустами безумця глаголяться пророцтва! Ось і автограф його власною, хоч і лівою рукою! — спромігся на гідну відповідь Кваша.

Дівчата знічев’я і розгублено гортали блокнота, в якому взагалі було більше порожніх сторінок, ніж списаних абракадаброю пожовклих аркушів.

— Добре, сто!

— Що сто? — не второпали семикласниці.

— Сто доларів!

Леле, вони й забули, що за це ще й мають платити! Ні, слід було заздалегідь порадитись із Пустельником.

— Гривень! — задкував старий, і це означало, що в його очах жодної цінності блокнот усе ж не має.

— Захотіли наївним школяркам втюхати макулатуру? — готувалась іти геть Радзівлка. — І що ж, цікаво, ми перепишемо звідси в реферат?

— Можна, ми спершу візьмем його додому, порадимось із батьками? — жестом заспокоїла подругу Софія. — Вам щось лишимо під заставу!

Ге, які хитрі! Подивитись! А мені тоді шукай вітра в полі!

— П’ятдесят! — наважилась ризикнути Софійка. — Лиш зараз нема, завтра принесу!

— Гри-и-ивень? — тепер уже торгувався дідок.

— Ти що, дурна? —тягла до виходу Леся. — Дякуєм, дідусю, не треба. Ми просто так іноді принесемо вам їсти. До побачення!

— Ну, хай уже п’ятдесят! — сполошився Кваша, — І то лиш через те, що ви такі добрі!

— Гаразд, — Софійка. — Хай буде хоч щось! — прошипіла до Радзивілки.

— Ну, якщо маєш зайві гроші! — пхекнула дівчинка й рушила до дверей.

На тому й попрощались.

3 9. ЛІКАР У ЧОРНОМУ ХАЛАТІ!

Уже перед поворотом до свого будинку Софійка почула привітне:

— Добрий вечір!

— Ой! Ви, пане Гарбуз? — приємно було зустріти знайомого, та ще й любителя-краєзнавця!

— Я, чого ж не я? А ти ж як? Як живеш, як навчання? — поцікавився для годиться.

Ох, до чого тут навчання! Тут би проконсультуватись! Із Сергієм уже ніяково, а Віктор Гарбуз —у таких справах знавець!

— Пане Вікторе, як ви вважаєте, чи має вартість блокнот, списаний рукою божевільного, але колись талановитого художника?

— Ти натрапила на блокнот Ван Гога?

— Ох, мені не до жартів! Тим паче "Русалка" цього художника, мені видається, в сто раз краща од знаменитих Ван-Гогових "Соняшників"!

— А-а-а! Часом не про нашого земляка Юліана Мокренка?

— Ой, та ви його знаєте?!

— Як художника не дуже. Тільки за намальованою "Русалкою" та будиночком з мальвами... Більше як людину, що постраждала від страшного тоталітарного режиму...

— Боже, ви його знали?

— Особисто ніколи не бачив.