Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту - Сторінка 24

Моя двоюрідна бабця, родом, може, чули, з князів Радзивілів, у революцію виїхала за кордон, прихопила всі цінності. І світлини ці теж. Тепер вони до нас повернулись. Ну, разом з картинами, статуетками, іншими родовими речами...

Все, крім останнього речення, була чистісінька правда. На цьому, щоправда, правда й кінчалась. Далі мало іти те, що, мабуть, називають слідчим експериментом.

— І є ще вони у вас, ті речі? — на радощах за свою глухоту забув.

— Є, звісно! Тільки місце забирають, бо квартира тісна, батьки на більшу ніяк не стягнуться... Але викидати шкода!

— То продайте!

— Якби ж хто поглянув, порадив. Може, там і щось цінне водиться. Легко сказати: продай. А кому?

— Мені продай! — горіли дідові очі.

— Вам? Але ж у вас навіть на хліб...

— Ну, в мене є знайомі, що куплять! У Києві! Звичайно, як дуже старе, то дешевше...

Ага, ніби Софійка з Лесею такі дурні, що не тямлять: що старіше — то цінніше! Навіть якщо це не модний соцреалізм.

— А їм довіряти можна, тим вашим знайомим? — засумнівалась товаришка.

— Сто процентів! Там такі люди, що аж-аж!.. Із самої адміністрації! Еліта!

Софійка вже зібралась детальніше розпитати про адміністарцію та еліту, як у Кваші звідкись із шухляди запищав мобільних. Дідок, якого зараз і дідком важко

було назвати, забувши глухоту й третю ногу, мало не стрибнув до телефона.

Дівчата розцінили це як маленьку передишку і гарячково думали, як ліпше чинити далі.

— ...Запасти на дно? — Квашин голос привернув їхню увагу нежданною тривожністю. — Як засвітились? Хто ж це злив інформацію? Оттак проколотись?! ...Музейники підставили? ...Сюди приїдуть? ...Телебачення? Та ну!

Софійка з Лесею перезирнулись. Добре, що магнітофончик увімкнуто!

— Та ні з ким я тут не плутаюсь! Школярі трохи шефствують, хліба принесуть там, води... Мої гроші — це мій клопіт, хочу — на хліб, а хочу — в банк! ...Та без проблем! Ха, тут така конспірація, що вам не снилось! Навіть сусіди не здогадуються! Мене по місту кілька душ знає, і то свої... Ну добре, зрозумів! ...Буде зроблено! ...Як скажете! Слухаюсь! Ну все, до зв’язку!

Григорій Борисович засмутився, навіть на хвилю забув про гостей. Потім стурбовано й трохи роздратовано вказав на двері:

— Пробачайте, дівчата, в мене тут виникли проблеми... Словом, поки що не ходіть. Десь улітку навідайтесь, добалакаєм про ваші цінності.

— Щось трапилось? — зіграла співчуття Софійка.

Але з Кваші теж був добрий актор, бо він зненацька

повернувся до звичної ролі:

— Га?

— Тоді до побачення! — першою потюпала до виходу Леся.

— Га? А, ну да! — Григорій Борисович тремтячою рукою намацав палицю і покульгав услід.

Щойно опинились на вулиці, за спинами почули скрегіт замка. Конспірується!

— Й-й-йес! — заверещали і застрибали, коли від будиночка їх відділяла безпечна відстань.

Почули й записали навіть більше, ніж сподівались! Буде чим звітуватись Пустельникові!

— Дякую, Лесю! — сердечно сказала, прощаючись на звичному перехресті.

— Скажи, Софійко, а він на мене хоч трохи, той... Поглядав?

— Він на обох поглядав! Ока з нас не спускав, щоб його часом не грабонули! А про те, що ми його на мушку взяли, не здогадався!

— Та я... Я не про Квашу... — Радзивілка соромливо колупнула землю носаком черевичка.

— А про кого? — не зрозуміла Софійка.

— Ну, про того... ашника, що Кулаківського...

— А-а-а! Про Альбабаріна? — ляснула себе по нездогадливому чолі. — Чи на тебе поглядав? Гм... Мабуть же, поглядав! Тобто, поглядав би. Коли б не мусив Кулаківського виховувати!

І, щоб відволікти Лесю від сумних думок "поглядав — не поглядав", розказала пригоду з Вадимовою травкою. По секрету, звісно: тільки як подрузі. Лесю пригода вразила. Захопившись Альбабаріновим подвигом, вона рушила додому щаслива.

Софія печально дивилась їй услід. Здається, це ще одна риса, яка їх поєднує: глибоке, високе й нерозділене кохання.

Тепер бігом до Калинина. Диктофон — ввімкнути. Гроші — віддати. Товар — узяти. Товар, себто портрет, вийшов пречудовий! Точнісінько як оригінал!

Не відрізниш! — Сашко від несподіванки й захвату аж присів на розкладний стільчик.

— Ображаєш, друже! — вдоволено примружився майстер. — Несіть обережненько, ще не скрізь висохло! Отако беріть: ти з одного боку, вона — з другого!

Ну, й оригінала не забудьте. Мені чужого не треба! До речі, непоганий художник цей автор.

— Слухайте, але ж і ви — геній! — Софійка промовляла це абсолютно щиро.

— Що є, то є! Кажуть, майстерності не проп’єш! — з гідністю погодився. — Зате продати можна! — зареготав.

— І автограф один в один! — згадка про гроші повернула Софійку до "слідчого експерименту". — А власний автограф черкнете?

— Чого не зробиш для такої красуні! — Калинин розмашисто надписав біля скопійованого ним же Павликового прізвища власне.

— Це ж ви так і Леонардо да Вінчі можете скопіювати? — ого, двієчник Сашко робить успіхи!

— Хоч і самого Шишка! — розглагольствував художник, переконаний, що не мають поняття, про кого йдеться.

І тут уже Сашко — чи зіграв наївність, чи ненароком, але потрапив у "яблучко":

— Ви маєте на увазі Шишкіна?

— 1 Шишкіна теж! — багатозначно реготнув бородань.

Хтозна, чим обернулась би розмова, якби й до Калинина раптом не задзвонив мобільний.

— Слухаю!... Ага... Та ви що? І хто ж це проколовся?! ...Музейники? ...Сюди приїдуть? ...Та ну!

Фрази дуже схожі на Квашині. Мабуть, і цього хтось невідомий попереджав про "витік інформації".

— Я-а-а? А я взагалі при чому? Ображаєш, браток, я майстер живопису, а не патякання! ...А доказів де візьмуть? ...Та, добре вже, добре! Як скажете! ...Ну все, до зв'язку!

Оце удача так удача! Але, мабуть, не варто спокушати долю! Мерщій хапати обидва портрети, а ще, як-то кажуть, ноги в руки і — тікати звідси чимдуж!

Що Софійка з Сашком негайно зробили.

42. НЕ В ТІ ДВЕРІ

Добравшись додому, ще довго не могли заспокоїтись. Схвильовано переповіли сьогоднішні здобутки батькам (тепер уже можна), вкотре переслуховували диктофонні записи й зіставляли дві однакові картини. Підробка майстерна, даремно Пустельник нарікав, що копії заслабкі.

Переглядали-гортали й блокнота, але Мокренкові нотатки так і лишались загадкою. Хай, будуть як пам’ятка!

— Сподіваюсь, ні Кваша, ні Калинин вас ні в чому не запідозрили? — непокоїлась мама.

— Ми ні про що не проговорились! — запевнив Фадійчук.

— Що то міліція: оперативно зв’язалася з головними злочинцями і попередила їх! — жартував-дивувався тато.

— Господи, — вхопилась за голову Софійка. А потім зробила квадратні очі, жестами показала у бік баби-Валіної квартири і зашепотіла-зашипіла: — Ми ж зовсім забули за неї!

— За кого? — так само пошепки спитали батьки.

— Баба Валя! — самими губами проказала Софійка. — Ми щойно говорили про все уголос! Ми забули, що вона, — дівчинка знов бурхливо зажестикулювала, — таємна агентка Григорія Борисовича! Чи навіть тих головних, для яких покрали картини!

— Ти знов за своє? — сердито мама.

— Не могла щось цікавіше придумати? — несмішкувато гмикнув тато.

— Під-слуш-ки! — напівшепотіла-напівкричала Софія і вказала під тумбочку, — Звідти! Звідти хтось до нас підсверлюється постійно, певно, там вони і вмонтовані!

— Ой, я забув! — радісно спохопився Фадійчук. — Я ж обіцяв розв'язати цю проблему! І дещо приніс!

Він побіг до свого напівпорожнього рюкзака і дістав із нього... мишоловку!

Коли німа сцена закінчилась, кожен узявся до свого. Софійка силкувалась прикинути, як мишоловка має зашкодити підсушкам. Мама завищала, вхопила Ростика й вискочила на диван. Тато ж із Сашком узялись відсувати комода.

На його задній стінці зяяла невеличка охайненька дірочка. Така ж сама була і в плінтусі.

— Книжки! — ще голосніше вереснула мама. — Там же мої підручники й методичні папки!

Розвантажили вміст комода — і щезли всі сумніви:

— Миша! Тут попрацювала миша!

Ш — Ишка? Біль а! — погодився братик. Видно, цитував "Курочку Рябу". —Кокотилась! — підтвердив Со-фійчині здогади малий.

Цього разу, правда, нічого не покотилось: лиш мама розпачливо діставала одну за одною понадкушувані брошури. Ламіновані тверді палітурки були надгризені більше, а тонкі — майже не торкані.

— По-перше, тут їх, мабуть, ціле сімейство, — вражався тато. — А по-друге, миші мають сучасний смак!

— Ох, видно, своїх мишенят вони за моїм Сухомлинським виховували! — аж застогнала мама над знахідками: — "Сто порад учителеві" і "Школу радості" геть перетрубили!

Софійка стояла ні в тих ні в сих. От Сашко! Міг би зразу сказати, а то: "Спокійно, Софійко, спокійно! В такій делікатній справі шуму не треба!" Ще й за руку брав! Стоїть тепер щасливий, наче не мишаче кубло, а леськовичівський скарб відшукав! Теж іще — переможець! і

Добре, хоч тато пішов на кухню по сало для приманки, тож не встиг іще пожартувати щодо Софійчиної теорії з підслушками. І ще ліпше, що мама за своєю "Школою радості" геть забула про бабу Валю, а тому не свердлила зараз доньки докірливим поглядом, як ото вона вміє! Але ж це ненадовго...

— Що ж, як наша кицька — декоративна, для краси! — мама таки знайшла, на кого кинути прокурорський погляд. Нещасна Чорнобілка аж зіщулилась від І звинувачень. Для краси!.. Добре, мама хоч визнала її вроду!

— Звісно, як її щодня рибою годують, буде вона тобі мишами цікавитись! — повернувся з кухні тато, тримаючи пальцями пелюсточку сала.

194

Здається, це якраз той момент, щоб, як і від Кваші чи зі старого парку, — ноги в руки і втект... акуратненько вийти кудись у квітучий духмяний двір.

В лабіринті теж не всі ходи кудись ведуть, є такі, що й у тупик заводять, усяк буває.

4 3 . ХІД КОНЕМ

Зате одразу після невдачі Софійка у своєму лабіринті вирішила зробити хід конем. Як учив її тато, в шахах — це крутий ге-подібний розворот. На дев’яносто градусів, можна сказати.

Вислизаючи з дому, додумалась прихопити заповітного записничка та ручку. І тепер, поки вони всі її зневажили і ганяють за дрібного гризункою, Софійка візьме та й піде собі в архів, а що такого? Тим паче, в суботу архів працює.

Елеонора зустріла її і не привітно, й не сердито. Покірно пішла по папки Вікторії Щербанівської. Видно, Пустельник таки зумів переконати музейницю поважати свою небогу!

Перед пожовклим довгастим конвертом із вензелем "КЩ" Софійчине серце забилося особливо тривожно.