Синьоока Тивер - Сторінка 4

А все ж: де її розум, коли так? Хай зіслала красеня-варвара, стратега Хільбудія, аби, крий боже, не скомпрометували перед августійшим, Константинополем. А куди вона подіне і чи може подіти весь Константинополь? Він же то знає, якою була в молоді літа свої Феодора?

Імператор казав, призначаючи його, Хільбудія, намісником Фракії: "Ти—моя права рука в полуночних землях .імперії, воєначальник і волостелин цілого краю. Люд, багатство тих земель на твоїй совісті. Володарюй, як знаєш, і роби, що знаєш, одного не забувай: Дунай має бути недоступний для варварів".

Цим ніби й багато обіцяно, в усякому разі, така довіра мала б тішити. А він, Хільбудій, не певен, що є підстави тішитися. Знає: бажаючих на фракійське намісництво не бракувало, патриції й стратеги оплачували цю посаду солідними внесками на звичай, тикали тим, від кого залежало призначення, донатії, а призначили Хільбудія, котрий волів би бути зі своїми легіонами і жити в Константинополі, де квартирують нині повернені з війни легіони. Чого так сталося? Таки данина це йому яко стратегові чи вигнання? Коли данина — одне, є надія що повернення до Константинополя можливе, коли вигнання, — прощай, сподіванко, як і Константинополь, як і все, що може дати Константинополь.

Сумно тобі, стратегу, не хочеться думати про фортеці на Дунаї, якихось там варварів, що загрожують фортецям? А що вдієш? Еге, що? Їздиш, бач, оглядаєш фортеці, маніпули, що в фортецях. Сідницю набив уже мандрами по обводах, а не скажеш собі: доста. Бо варвари — таки варвари, жартувати з ними не доводиться, бо, коли дійде до вторгнення, не комусь іншому, тобі, намісникові Фракії, доведеться виходити на поле брані. А поганьбленому після хай не завжди, все ж успішних походів на персів теж не хочеться бути.

— Це землі склавинів? — порушив мовчанку й звернувся до найближчого попутника — центуріона, котрому доручено супроводжувати його з своєю центурією до найближчої фортеці на Дунаї.

— Ні, стратегу, це вже землі антів.

— Он як! І давно почалися?

— Від фортеці Турріс.

Набридло мовчати в цій затяжній і аж надто вже незручній через непротореність путі, тож не втримався і знову запитав:

— І багаті землі?

— Не бідні. Під одним небом живуть задунайські анти, що й люд нашої Мізії. І хліб є де ростити, і стада випасати. Ось хіба на ліси багатші, на віск і мед.. А золота, як і витворів рук людських, храмів та розкошів храмових шукати годі. Убогі халупи мають — і тільки. Якщо по щирості, найбільше багатство тих земель — самі анти. Високі, дужі і до роботи голінні.

— А вої з них які? Такі ж, як і склавини?

— Такі, коли не ліпші. Вельми спритні. І мудрості та винахідливості їм не бракує. Сьогодні утнуть одне, завтра — зовсім інше, таке, що й передбачити годі.

— Бувають на цім березі?

— Рідко, більше тоді доводиться мати з ними справу, коли ми буваємо на тім березі.

— А буваєте?

— Чом ні? Ловимо рибу, полюємо на звіра.

— І на жінок, певно? — осміхнувся, як приятелеві.

— За жінками далеко їздити, достойний.

"Сумніваюсь, — подумав Хільбудій, всідаючись зручніше. Імператор мав рацію: легіонера не можна лишати без діла. Розледачіє на дармовому хлібі, а то й збунтує. Та чи є рація в іншій пораді Божественного: оновлювати старі, будувати нові фортеці на Дунаї? Чи вони така вже перепона для варварів? Чи варварам важко обійти їх та піти гуляти по Мізії чи й Фракії?"

Фракія, Мізія... Люду тут вистачає, і люд не такий багатий, щоб не було з кого набрати легіонерів. Сам імператор черпає та й черпає їх із цих земель. Та з Македонії ще. Хто ті легіонери, що билися з персами, а нині стоять у Константинополі, пішли в Антиохію, залишилися в Фізісі, Трапезунді? Стрілки — з фракійців, мечники—з македонян, іллірійців, варварів. Ну, а коли черпає звідси легіонерів імператор, то чом не черпати їх йому, намісникові Фракії? Між військом палатійським і військом провінційним не така вже й прірва. Сьогодні воно провінційне, а завтра може стати палатійським, сьогодні він, Хільбудій, намісник, а завтра, дивись, уже полководець, на якого ставитиметься все і якому воздаватиметься, отже, найбільше. Тим паче, що імператор щось замишляє: тому, подейкують, і розв'язав собі руки з персами, підписав вічний мир з Іраном, що хоче мати надійний тил, а вже як матиме його, кине звільнені легіони на варварів, котрі сидять у священних землях Римської імперії, візьме їх мечем і тим самим поверне в лоно законної спадкоємиці Великого Риму — Візантії. Коли то правда, фракійське намісництво може стати для стратега Хільбудія непоганим трампліном: імператорові он як знадобиться провінційне фракійське військо, а відтак знадобиться й полководець Хільбудій.

Усе це, звичайно, благії наміри, бажання. А як бути зараз? Обмежитися зміцненням існуючих фортець, а легіони тримати далі від Дунаю, у заселених людом провінціях чи будувати нові фортеці й зосередити силу, що протистоятиме варварам, на Дунаї? Як на нього, військо має бути по всій землі і найпаче — в сусідніх з Дунаєм фортецях. Та ба, Божественний вів мову про фортеці на Дунаї. Не погоджуватись? Піти супроти волі імператора й зробити по-своєму? Діло ризиковане і не вельми втішне. Хіба... хіба обрати середнє між тим і другим: для ока робити щось і в Подунав'ї, для діла збирати маніпули в когорти, а когорти — в легіони і будувати тими легіонами фортеці у землі фракійській? А що, така лінія найбільше підходить, згодом у доцільності такої лінії неважко буде переконати й імператора.

Кілька днів відлежувався на пуховиках, давав натомленому тілу спочинок після виснажливих мандрів, думці — можливість проясніти, стати коли не твердою, то певнішою, а вже певність — Хільбудій це знав — додасть і рішучості, і винахідливості, і снаги. Потім оглядав споруджені в його відсутність конюшні, тішився кіньми, передусім тими, що гуляли донедавна в табунах і тільки зараз потрапили до рук конюхів, яким велено навчити їх ходити під сідлом, слухатися повода, острог, сягати через перепони і крутопаді. Не коні — змії. Сила так і грає під шкірою, палахкотить в очах, почувається в шалених намірах не коритися людині, бути вільною від людини.. Шаленство те, а ще краса, і дика, і витончена водночас краса, підносять ратний дух і гріють серце. Ще б пак, на такому коні у вогонь і в воду сягнеш не задумуючись, на такому з самим сатаною станеш на герць. Про те ж, що пізнаєш, долаючи земні простори, й говорити не доводиться. То чари, то присмак справжньої волі.

— З імперії були гінці, якісь достойні уваги вісті? — поцікавився в проконсула Нижньої Мізії, повернувшись з оглядин.

— Ні, стратегу, нікого не було. Чи то вісті не зізріли, чи путі зараз не ті, щоб слати гінців.

— А що — путі?

— Якже, багно і стужа, у зиму йде.

— Морем о цій порі і поготів, мабуть, ніхто не прибуде?

— Так. Дмуть сильні вітри і все — із сівера. Такої пори мореплавці не зважуються виходити в далекі плавання, тим паче в наші води.

— Ну, а літньої днини, коли в вітрила дме левант, бувають в Одесі мореплавці?

— Чом ні, бувають.

— І що везуть сюди, що звідси?

Проконсул зиркнув чомусь на намісника і, переборовши вагання, заходився лічити, що привозять навікулярії до Нижньої Мізії та Фракії, що везуть із них.

— Наше багатство, — чи то хвалився, чи то плакався, — хліб і товар.

— А люди? Як поставився люд провінцій, — поспішив заговорити про інше, — до рескриптів імператора стосовно емфітевсиса?

— О-о, мудрості і щедрості Божественного віддячують тут достойною похвалою. І раб, і конон пнуться до ниви, яко бджола до дарованого богом нектару.

— Пнутись — одне, а мати чим обробити її — зовсім інше. Чи не зледащиться раб, сівши на землю господина? Чи не зародить на його ниві кукіль замість хліба?

Проконсул усміхнувся поблажливо, схоже, що тішився наївністю намісника.

— Достойний. Чи той, хто довіку мав ходити під бичем, захоче знов підставити під нього плечі? Та він із шкіри вилізе, а зоре й засіє даровану щедрістю Божественного ниву. Вона ж віддячує йому не тільки хлібом, вона дарує й волю.

— Божественний на це і уповав, — погодився Хільбудій і більше не турбував уже проконсула імперськими справами в провінції. Зате проконсулу не все, мабуть, було в тих справах зрозуміле. І поривався довідатись, і стримував себе, одначе не стримав.

— Нехай простить достойний за цікавість: Маркіанополь лише на час стає опорою намісництва а чи назовсім?

— Те визначать обставини і час. Поки що обираю Маркіанополь. У Подунав'ї здійснюватимуться значні фортифікаційні споруди, тож і намісник має бути неподалік. Маркіанополь, сподіваюсь, спроможний буде розквартирувати і намісництво, і залогу.

— Постараємося, стратегу. Нам би тільки зиму перебути. Влітку всього і всім буде досталь. Збудуємо кам'яниці, добудемо провіант.

— Не тільки кам'яниці, фортеця у вас, не в гнів будь сказано, не варта доброго слова. За зиму маємо подумати, як зробити з неї надійну твердь. А з настанням тепла з поміччю Всевишнього й почнемо забудову.

— Отак навіть?

— Отак. Маркіанополь мізійський має стати щитом мідійським супроти варварів і незалежно від того, бути чи не бути йому стольним у намісництві.

Коли б спитали його, чому їхав із Константинополя надовго, а виїхав без родини, мабуть, не відшукав би в пам'яті достойну одповідь. В усякому разі, обминув би оті свої сумніви, чи справді їде надовго, пояснив би, очевидно, наближенням зими, розумною потребою обжитися в напів-варварській провінції самому, а вже потім думати про переїзд родини. Його, щоправда, не питали про це. Коли зайшло на зиму, а з зимою завітав до провінційного города й провінційний сум, маркіанопольці доклали немало зусиль, аби намісник і всі знатні люди, що прибули з намісником, не почували себе закинутими в глухомань. І достойну високих урядовців церковну відправу зробили на різдвяні свята, і по відправі не залишили місця для несвяткових настроїв. Мабуть, потішений був увагою до своєї особи, не відмовився, коли покликали в свої оселі, не погордував і тоді, коли настав час самому кликати. Схоже, що уподобав їх, веселі зустрічі з маркіанопольською знаттю, радий був нагоді скоротати зиму серед знаті. А проте зима принесла в Мізію не лише нечасті в країні теплих морів завії, вона не поскупилася й на новини.

Місяця січня 532 року, того самого дня, як над закутим у кригу прибережжям поблизу Одесу, в полях під Маркіанополем гуляли-розгулювали віхоли і загнані в оселі поселяни клопоталися підтриманням вогню в убогих своїх вогнищах-криївках, чи приготуванням їжі для домочадців, або ж, удовольнившись їжею, розповідали цікавим до всього дітям про вітрів-вітровіїв, що несуть на землю не лише благодатне тепло, а й сніг, стужу, —скіфським трактом пробивалася до Маркіанополя валка критих фургонів, а в тих фургонах щільно тулилися одне до одного й тривожно дослухалися до вітру його, намісника Хільбудія, родаки — патрикії Констанцій та Іоанн з родинами і тим майном, що пощастило вихопити з Константинополя.

Хільбудій, яко воїн, не зблід, довідавшись про ту оказію, не втратив присутності духу й тоді, як побачив серед гостей власну жону.