Синьоока Тивер - Сторінка 6

Подумайте, хто погрожує вам, перед ким здригнулися ваші серця? То ж охлос!

Юстиніан не витримав її гострого погляду, зневаги, що палахкотіла у великих, аж темних від гніву очах, й потупив зір. Не сміли глянути на василісу полководці Велісарій та Мунд, сенатори. Схоже, що вона не просто присоромила їх — геть обеззброїла своєю несподіваною появою, а найбільше тим, що сказала і як сказала.

— Хочете — беріться за розум і лишайтеся, хочете — втікайте, — додала перегодом, — а я з Августіона не піду. Ніколи і ні під чиїм примусом! Для мене порфира імператриці — найліпший саван.

Якою зайшла, такою і вийшла: врівноважено зосередженою і величавою, недоступно прекрасною і ще недоступніше гордою. Так ніби зайвий раз стверджувала: "Я не жартувала, достойні. Може, востаннє, все ж будила вашу совість".

— Божественний імператоре, — перший отямився й зажадав від інших тями полководець Велісарій. — А василіса правду каже: втекти ніколи не пізно, тим паче, що не все уже втрачено.

— А саме?

— Фіск має злато. Не поскупімось ним — і варвари будуть на нашому боці. Та й ворохобники не такі вже єдині. Не завадило б нагадати венетам, хто вони, де їхнє місце.

— Пропонуєш метати бісер перед свиньми?

— Господь простить цей гріх, тим паче, коли переможемо.

І Велісарій не помилився. На брязкіт золота, висипаного, до речі, щедрою рукою, відгукнулося небагато й немало — три тисячі готів та герулів, що квартирувалися там-таки, в Константинополі, і належали переважно до щитоносців імператорської армії в недавній війні з Іраном. Та й билися найманці завзятіше, аніж можна було сподіватися. Засліплені спокусливою здобиччю, чужі до того, хто і за що б'ється, не дослухалися до застережень, умовлянь, не зважали й на власні втрати. Немов зголоднілі воли, що загледіли попереду їжу, йшли і рубалися мовчки; їм ставали на заваді, пробували зупинити — дарма, своє знали: напирали й рубалися. Повстанці не мали тієї вправності, що готи чи герули, бракувало їм і такої, як у найманців, злагодженості, та їх — сила, їм було кого ставити на місце тих, що впали. І вони ставили. Довго й уперто, з якимсь оскаженілим завзяттям, з незрозумілою для сторонніх жертовністю.

Битва в Мілеї тривала з ранку до полудня, а перемоги, як і переможця, не визначилося. Були втрати з одного і з другого боку, над Константинополем як повис, так і не вмовкав суцільний ґвалт, та на те не зважали. Десь підбирали поранених, десь не встигали підібрати, і по них ішли ті, кому належало йти далі. Трупи лежали, мов покоси, а ті, що зійшлися на герць, не поступалися один одному, більше того, не видно було, що мають намір поступитися. Тоді зважились і кинулися між засліплених злобою людей православні священики. Уповали на сан свій а чи на слово боже — хто знає, путі безумних, як і путі Всевишнього, незвідані. Одне ні в кого не викликало сумніву — священики взяли в руки ікони, книги і, виставляючи їх перед себе, стали між одними й другими воїнами, благали припинити різанину, не проливати невинної крові. Дімоти тільки гнівалися —на них, наказували відійти й не заважати, а варвари не доглядалися, хто перед ними: ті, що тримають меч, чи ті, що ікони, — рубали одних, рубали й других.

Це й вирішило їхню долю. Вражені жорстокістю найманців, а ще — святотатством, знятою на святощі і святих отців зброєю, повстанці подесятерили гнів, до мужності чоловіків долучилося безстрашшя жінок, дітей, котрі кидали на голови варварів домашній посуд із вікон, черепицю з крівель, лили, де вишукувалася можливість, окріп, і шалька терезів різко схитнулася: найманців зім'яли й вирубали мало не до ноги.

Навіть Велісарій повернувся до Августіона не тим Велісарієм, що йшов із нього підіймати найманців. Сидів геть знеможений і змалілий, здавалось, без жодних ознак присутності духу. Єдине, на що здатний був, — витирав піт і тупо дивився перед себе.

— Настав час, —сказав імператорові, —поманити вовка зайцем. Іншого виходу не бачу.

Не пояснював, що і як має вдіяти. Скликав окремо довірених і висловив своє повеління лише довіреним.

А по якомусь часі з протоки вийшов імператорський флот, і серед повстанців пішла гуляти радісна вість: імператор утік, народ вільний обрати імператором іншого, і той інший ввійде в Августіон як повелитель повсталого люду!

Радість є радість, її не втримаєш у серці, в оселі ж — і поготів. На вулиці, намістя вийшли всі: і ті, хто виборював світлу годину, і ті, хто не причетний був до борні. Як же, така несподівано велика перемога і така радісна одміна: тиранію повалено, тирана немає в Августіоні! Люди забули про чвари, недавні незгоди, вітались і вітали одне одного, обіймались і сміялися. А тим часом догадливіші майстрували на намістях трибуни, і з тих трибун демархи не забарилися висловити загальну волю: діадему василевса слід надіти на голову одного з двох — або Іпатія, племінника доброї пам'яті імператора Анастасія, або його брата Помпея. І Юстин, і Юстиніан незаконні спадкоємці престолу, вони іллірійські пройдисвіти і шахраї. Законні — Іпатій і Помпей!

Вибір випав на Іпатія і, певно, видався усім найбільш ймовірним та вдалим. Не перечили і не сперечались: одні подалися в той бік, де жив майбутній імператор, інші — на форум Константина, де мала відбутися коронація.

Іпатій не зрадів появі охлосу біля його палацу. Коли ж довідався, чого прийшли, і зовсім втратив дар речі. На захист мужа стала жона. І силою, і благанням намагалася спровадити повстанців. Та на неї, як і на благання її, не зважили. Підхопили законного спадкоємця престолу на руки і так, на руках, несли до форуму Константина, на місце коронування.

Діадеми не було під руками. Замість неї увінчали голову василевса золотим ланцюгом, накинули на похилі плечі пурпурову мантію й підняли на щит.

Народ торжествував, а торжествуючи, давав волю мислі і серцю.

— На іподром! На іподром! — чулися молоді і зичні голоси. — Народного імператора — на кафізму! Хай усі побачать, віддадуть шану!

Захмелілих важко зупинити, захмелілим море по коліна. Отож і не роздумували довго. Знову підхопили коронованого вже імператора на руки й посунули всім велелюдним натовпом на іподром.

А тим часом полководці Велісарій та Мунд сипали імператорським золотом і збирали під свої знамена нові когорти та маніпули найманців. Ті когорти й поклали край восьмиденному, найбільш масовому в історії Візантії повстанню. Застуканий на іподромі люд не міг стати в бойові лави, піддався, засипаний стрілами, паніці, а паніка — не меч і не щит, вона — пряма дорога до могили.

— Тридцять п'ять тисяч лягло їх там, повстанців і просто люду цікавого, — завершував розповідь Констанцій, — чоловіків, жінок, дітей і навіть спокушених небувалими в Константинополі подіями іноземців. Хто був на іподромі, всі лягли від стріл чи мечів очолених Велісарієм та Мундом варварів.

— Ну, а на тому хоч завершилась вона, ворохобня?

— Де там. Кажу ж, не з доброї волі і не тільки в угоду сестрі подалися ми зимової стужі до Мізії, під твій захист, любий зятю.

— Були причетні до подій? — підозріло глянув на нього Хільбудій.

— О ні! Ми, сам знаєш, купці собі, люди мирні і заклопотані. Та й задоволені всім, однак прасини. А сокира імператора не жалує зараз нікого, тим паче прасинів. Стято голову Іпатію, його брату Помпею, не милує караюча сокира ані сенаторів, ані людей найзнатнішого походження. Одним рубають голови, інших зсилають за тридев'ять земель, а майно, землі їхні конфіскують на користь імператора і церкви. Отож ми й поклали собі: піти з Константинополя, поки нагуляється мстива сокира, поки уляжуться злоба і страх.

Хільбудій не поспішав казати "так", проте й не зважувався відмовити Анастасіїним братам.

— Домівки ваші уціліли від розбою?

— Так, ми ж лишили там челядь.

— Було б ліпше, коли б вони згоріли. Ви згодні з цим? — обернувся спершу до Констанція, потім — до Іоанна.

— Звичайно. І все ж... сам розумієш, ніхто собі не ворог. Куди поділи б тоді дітей, майно?

— Коли потопають, про майно не думають. А діти... дітям справді треба десь бути.

Бачив, ждуть, що ж скаже на їхнє одкровення високопоставлений зять, намісник Фракії і прилеглих до неї провінцій — Мізії, Дакії. Тому й не став зловживати терпінням Констанція та Іоанна. Як не є, вони родаки йому. Було б порочним і нечестивим не допомогти їм зараз. Та й важити особливо нічим. Маркіанополь надто далеко від Константинополя, до літа сюди ніхто не поткнеться. А влітку Констанцій та Іоанн самі не всидять у схованці, подадуться на свої лодії, а з лодіями — за виторгом, на багдадські та китайські ринки.

Анастасія недовго жахалася по ночах та оповідала мужу пережите. Одне, мізійська оселя не поступалася затишком тій, що мала в Константинополі, а друге, присутність мужа, підвладного йому війська в Маркіанополі й поза Маркіанополем що не день, то надійніше утверджували в певності: пережите позаду, йому, як і всьому лихому, не буде вороття. Через те з кожним днем здавалася Хільбудію веселішою, а вже веселість повертала їй прибиті смутком зваби.

Він не нарікає на долю, коли по щирості, вдячний долі за те, що винагородила його саме Анастасією. З нею і дні приємно коротати, і на люди не соромно вийти. А коли зважити на те, що прийшла до нього непорочним дівчам, що є донькою купця, котрий не поскупився за дочкою приданим, то що та Феодора супроти Анастасії і чи варто згадувати Феодору?

— Ти радий, що я приїхала, так? — ніжилася коло мужа й старалася бути ніжною з мужем.

— Коли начистоту, вдячний навіть охлосу, що вигнав тебе з Константинополя.

— Ов! А коли б загинула?

— Про те не варто й говорити. Тоді я не тільки Константинополь, світ спалив би, помщаючись.

— Так дуже мила та рідна я тобі?

— Дуже, Анастасіє. Тепер тільки, коли побачив тут, зрозумів: я не перезимував би без тебе. Або знайшов би привід і подався б до Константинополя, або завив би з туги.

Горнулась і мовчала, чула, квіткою розпускається від ніжності й утіхи.

— Може, скличемо гостей? Хай покажу тебе всім, хай побачать, яка ти в мене є.

— Потім. Дай набути спокою, натішитись тим, що ти при мені, а я при тобі.

— Потім, то й потім.

— Ліпше... Ліпше буде, коли покличемо братів моїх, хоча б і завтра. Не забувай: вони самотні тут.