Скривлений посміх - Сторінка 3

Докори спадали в груди каплями отрути.

Чому було не доглянути йому поросяти й не нагодувати їх салом? Чому він не вдавив тим хлібом батька? Батьки…

Дмитра пориває вибухнути, він як бомба, що в ній догорає трут. Але, коли Марта накинулась з кулаками на дитину, Дмитро відчув, як дерев’яніють у йому нерви. Він ніби спокійніше почав міркувати.

Це ж так природньо. Гуманісти його загубили. Ще тоді слід було переступити через оцю покритку-наймичку.

І раптом обурено: чому не пішов разом з Іваном? Доки буде лякатися простору? Невже він хронічний інвалід, якому все життя судилося сидіти в оцій добровільній каторзі? Судилося? Хто судив? Який чорт примушував?

Якась нова істота прокидалася в Дмитрові й невблаганно картала за його вдачу. Дмитро ненавидів себе разом з усіма своїми ворогами. Як втілення їх усіх, він уже бачив перед собою Марту.

– Попанувала за гімназистом, аж живіт опух!..

Дмитро скочив, як облитий варом.

– Замовчи, гадино! Розчавлю!.. – прошипів він, люто випнувши очи, але постерігши, як здригнулися м’язи на лиці Марти, він швидко заходив по хаті, неначе намагався втекти від самого себе.

Враз Марта з розпачливим виглядом саможертви переступила йому дорогу.

– Убий на місці, убий, щоб я більше не мучилась з тобою!

– Одійди! – погрозливо скрикнув Дмитро й одвернувся від її розпанаханих пісних грудей.

На столі сонячний зайчик скочив на лезо ножа й заграв кольорово на давній захлібині. Дмитрові очи ненаситно вбирали промінь. Він намагався відірвати погляд, але хтось владно його держав. Була – якась садистична поєднаність між лезом ножа та пісними мийками її грудей.

А Марта шугала по хаті з криком, без перерви, як настирливий вітер:

– Як мала я йти за тебе, краще б була пішла в ополонку…

Майже перекосившись від напруження й болю, неначе одриваючи якусь органічну частку, Дмитро відкинув погляд від ножа. Він ще здатний на рішучу акцію. Він завжди почував у собі присутність сильної істоти. Героїзм і жорстокість не роз’єднані прикмети. Швидко підійшов до ліжка, витяг з лахміття стару гімназійну шинелю й твердими кроками рушив до порога.

Марта заніміла. Враз вона збагнула й в одну мить схопила Дмитра за рукав. Дмитро не озираючись рвонувсь, але Марта тримала його так міцно, що він не міг зробити далі ані кроку.

– Пусти, – озирнувшись через плече, промовив зі страшним спокоєм Дмитро.

Марта замішалась. Якась нова, невідома досі їй істота промовляла в Дмитрові. Але враз крик відчаю помутив їй очи. Обличчя перекосилося в гістеричну гримасу.

– А дитину забув? Через труп мій переступиш!..

І з несамовитим вереском кігті Мартини вп’ялися в очи й щоки Дмитра. В ту ж мить руки обох сплелись, замість людських голосів почувся рик, шипіння. Здавалось, зчепились два смертельні вороги, що давно шукали лютої зустрічі. Кожний з них мусить знищити другого.

Аж ось… Руки Мартини щораз млявішають. Її горло намацали два великі пальці обох рук Дмитра. Що більше синіло обличчя Марти, тим більше випиналися ненавистю очи Дмитрові, тим глибше вгрузали його пальці. Він нахилився до самого обличчя з перекошеним ротом. Його гострий погляд неначе хотів закріпити назавжди свою ненависть в помутнілих очах супротивника. І враз… відкинув обм’якле тіло.

Дитина, що перелякано верещала, замовкла, вражена несподіваною розв’язкою.

Дмитро, не озираючись, переступив поріг. Настала така цілюща тиша, наче він раптом переселився в новий світ. Озирнувшись, як крізь туман, побачив жінку з поросям на руках, що наближалась до хати. Жінка вражено зупинилась.

Не здаючи собі справи, хто ця жінка й чого їй треба, Дмитро повернув стежкою на луг. Його туманила тиша. Підсвідомо сприймав, як атрибути тиші, і тихий шелест м’якої трави, і жовтий цвіт латаття. Ішов швидко. Здавалось, що далі піде, тим глибше порине в тишу. Але поволі підіймався неспокій. Дмитро почав бігти. Біг довго. Неспокій щораз збільшувавсь.

Раптом Дмитро почув за собою погрозливі голоси. Озирнувшись, він помітив, що кілька вершників гналося за ним. Дмитро підсилив біг. Далі, далі, у спокій! Але повітря щораз густішало криками. Вони вже били у вуші якимись кошмарами, чорними тінями засліплювали очи.

Ось щось черкнулось голови – Дмитро впав непритомний.

4

Над містечком кажани тихим летом навівали сон. Ніч чорна, як забитий склеп. Хати – мертві гробовища. Тільки в канцурі біля райвиконкому крізь ґрати тече мляве світло. Кажан чиркнув крилом світла й зник у пітьмі, як чорний дух, злякавшись рухливих тіней.

На нари сіла постать у білому й, стиснувши в руках голову, заклякла. Біля дверей, спершись на рушницю, – міліціонер. Його здушений голос виривався глухим хрипом.

– Пропадеш тепер у Допрі нізащо. Хотів ти покинути її, кидай. Нащо було чіпати? Тут самому часом допече так, що не знати куди тікав би. Але ж щоб до такого…

Голова підвелась, з пітьми глянули докором великі, хворобливо-блискучі очи.

Корній вмовкає й ніяково ховає свій погляд за цівкою рушниці. Власне, він не знає, що призвело Дмитра до такого злочину. Його привезли з села геть побитого. Корній не йняв віри своїм очам. Невже це той колишній лагідний Дмитро?

Бувало, коли вже Дмитро приїздив на літо з гімназії, Корній ще старим звичаєм видирав пташині гнізда. Дмитро тоді вельми обурювався. Він забирав під свою опіку скривджених пташенят, а коли ті все ж через кілька днів здихали, він приносив з докором їхні трупи перед очи Корнієві. "А коли б тобі так довелось без матері вмерти – тобі добре було б?"

А тепер Дмитро видер матір у власної дитини.

Корній хотів обурюватись, але побачивши з-за цівки немощну постать, він уже ладен був визнати Дмитра за беззахисне пташеня в клітці, а себе – за колишнього екзекутора.

– Можна сказати з одного кореня виросли… Ти думаєш, легкий мені хліб оце біля канцури?..

Корній ще довго говорив винуватим голосом, намагаючись довести Дмитрові, що не він його стереже, а злидні.

Дмитро не слухав Корнія. В йому самому прялись настирливі думки, що перед ними навіть товкли болі синців. Лице Дмитрове почало перекошуватись якоюсь болісною гримасою й раптом у мертвій камері розлігся сміх. Хрипкий, настирливий сміх, як кашель сухотного.

Корній стурбовано глянув на заарештованого. Збожеволів чи глузує? Хотів уже грюкнути демонстративно дверима, щоб защіпнути їх знадвору, коли це з-за сухотного сміху почувся звичайний сумовитий Дмитрів голос:

– Не комедія? Не сміх? Товариство… До гроба. Ха-ха-ха! Федір Ткачик… Ночі просиджували… А сьогодні він прилюдно вдарив мене в обличчя… Ха-ха!..

– Класовоє самосознаніє, – промовив навмання Корній, щоб тільки обірвати цей саркастичний сміх.

Дмитро одмахнувся рукою й знову вмовк. Перед ним знову повстала картина, як його, вбивцю, із зв’язаними назад руками вели через село. Жінки, чоловіки, діти вибігають з воріт, кидають прокльони, погрожують руками. Нарешті він став перед столом, де сидів секретар сільради Федір Ткачик. Федір робив Дмитрові допит для протоколу, мав бундючно-офіційний вигляд першорозрядного слідчого: "Що вас примусило зробити такий вчинок?"

"Вас", – Дмитро посміхнувся й мовчки дивився кудись понад головами людей. Федір збагнув іронію і враз його кулак розчавив Дмитрові посмішку на зубах. З зубів потекла кров. Навколо прокинувся хижий інстинкт… Заревли, як звірі. Федір повернув Дмитра до дверей і мстиво штурхнув. Із зв’язаними руками Дмитро, як віхоть, покотився зі сходів сільради під ноги юрби… І враз круг нього стала страшна ревуча стіна. В цих ненависних криках його огорнуло млосне завмертя, і побої він радий був би прийняти, як зароблену кару. Та ось із натовпу над ним нахилилась, захищаючи руками, мати: "Ой сину! Нащо ж ти занапастив себе, нащо ж ти занапастив своє дитя? Ой як ми тебе учили та як ти допустився!.." – Сльози їй рясно котилися по старому спрацьованому лиці. Така несподівана жалість у цьому морі ненависті була смішною. Дмитро посміхнувся. Юрба знову заревла: "Він сміється! Матір задушив би… Породила гада… Убити на місці!" Раптом голоси покриває рідний голос батька: "Знать не знаю й відать не відаю. Одрікся я його вдома перед образами, тепер одрікаюсь перед громадою. Рішіть його на місці – мені байдуже".

Дмитро вже дивиться суворо на юрбу. Кожний з юрби відчув собі образу в цьому погляді, але ні в кого вже не підійнялась рука. Незабаром Дмитро рушив у дорогу з невеличким ескортом, а обурений натовп лишився біля сільради.

Тим часом Корній пригадував одмінні картини. Корній бачив Дмитра в товаристві хлопців і дівчат. Дмитро розповідає про якісь пригоди, він добирає таких зворотів і такої міміки, що вся вулиця лящить від реготу. В товаристві почувається буяння молодості й спорідненість.

Ось уже більшість розійшлась. Лишається кілька хлопців з Дмитром, тиша ночі та казкова гущавина розквітлих садків. Ніжнішають почуття, глибшають думки. Дмитро філософує. Він вірить, що іскра людяності, яку викресали тисячоліття, хай ще за тисячоліття, розгориться пломінню… Людство – це творчий дух, що народився з хаосу і мусить опанувати його, перетворивши хаос у світову гармонію…

Тоді вірилось у те щасливе майбутнє, а зараз жаль опанував Корнія за минулими щасливими хвилинами. Жаль до себе, жаль до Дмитра, що так швидко минулі юнацькі дні.

Дмитро сидів зігнутий, затуливши лице руками. Може, він плакав.

Корній покинув рушницю біля дверей, а сам сів на нарах поруч Дмитра.

– Не журись, ще може будеш так жити, що й ну!

Коли Дмитро одірвав руки від лиця – там була тільки презирлива сувора гримаса.

Корній почував себе ображеним, але не хотів так легко зректися своїх тверджень; він поклав свою руку на Дмитрову:

– Кілька років – це вже не так страшно. А там знов вийдеш таким, як удруге на світ народишся… Пригадуєш, як бувало…

– Пригадую, все пригадую, як перед смертю, – із смутком у голосі промовив Дмитро, – не було б кривди, коли б я дійсно ненавидів і тих батьків, і те село… Вони ж мене заїли. Вони вбили Марту. Хіба я її ненавидів? Коли б ти тільки знав, як я її колись любив!..

Дмитро в запалі підвівся з нар.

Корнія, як електричним током штовхнуло вслід за Дмитром, щоб загородити йому дорогу, але побачивши, що той захоплено розповідає, Корній стримав себе на місці. Спустив очи, удавши, що співчутливо слухає.

Дмитро, жестикулюючи, ходив по камері й, як бувало перед цілим товариством, філософував.