Спогади про неокласиків - Сторінка 2
- Клен Юрій -Проходячи ними, Зеров, сміючися, сказав: "Скоропо-стижні арки", як звичайно кажеться "скоропостижна смерть", а за пару днів у нього був готовий вірш з моттом із Ґете: "Kennst du das Land?"
"Я знаю край: скоропостижні арки і над дорогою старий жидівський дім. Поріддя Ноеве, там Хам і Сим знов поєднались без розмов і сварки.
Там грабівник і безсоромний мім беруть на жеребок шапки й чумарки. На килимах затоптані цигарки і понад кріслами смердючий дим...
А над вертепищем Маркс і Ласаль... В очах у Маркса залягла печаль, шляхетне серце тягота притисла:
— Ласалю! та невже в одвіті ми за ці брудні й понівечені крісла, за ці лихі й подерті килими!
Це була картина досить вірна: малювався партійний куток, обставлений реквізованими речами. Звичаї, що панували за того часу, були далекі від рівня високої моралі чи навіть звичайної пристойности; так, напр., відповідальний партіець Железовський
Г. "Камені": 1) Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек. 2) оподаль від розмов, людей, бібліотек; 3) ми сіємо пашню на непочате лоно, 4) в душі плекали сон далекої Еллади.
уславився тим, що пограбував у когось годинника на битім шляху, писав доноси та фальшиві листи, на яких підробляв наші підписи.
В 1921 році були чудові великодні вечори. В обох церквах правилася служба, цвіли вишні, в повітрі пахло зовсім уже розквітлою весною, бо свята на той рік припали дуже пізно. Був чистий четвер. Ми слухали службу Божу, гуляли навколо церкви, і тут зародився у Миколи Костевича першими рядками його сонет з моттом "і абіє пітел возгласи":
"Свічки і теплий чад, з високих хор лунає спів ,туги і безнадії. Навколо нас кати і куетодії, синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор. Для нас на дворищі багаття тліє, для нас пересторогу півень пііє, і слуг гуде архиєрейський хор.
І темний ряд євангельських історій звучить як низка темних алегорій про наші підлі і скупі часи.
А за дверми, на цвинтарі, в притворі
свічки і дзвін, дитячі голоси
і в теплому ) повітрі вогкі зорі".
Це була, розуміється, критика на сучасне, яка часто приймала форму античної травестії, інколи .досить прозорої. Сюди належить і сонет "Гой тріаконта" з моттом: "А кругом пустка, як гудина, як гич...".
юВи пам'ятаєте: в дні тридцяти тиранів була та сама навісна пора: безмовний Пиже, безлюдна аґора і безголосся суду і піританів.
І тільки часом, мов якась мара, ще озивався сміх Арістофанів. Сократ, як перше, виявляв профанів, і весело роїлась дітвора.
Так само і тепер. Усе заснуло, все прилягло в чеканні Трасібула! А ми? — де ж заступ наш на нашу гич,
І сапка на бур'ян, і лік на рани? Дитяча сліпота? Сократив бич? Чи невтишимий сміх Арістофанів?
Цього вірша, розуміється, не можна було друкувати за тодішніх умовин. Але цікаво, що коли я в 1944 р. хотів його подати до празького часопису "Пробоем", цензор відмовився пропустити його, гадаючи, що в ньому побачать натяк на націонал-соціялі-стичну диктатуру, дарма, що позначений він був 1921 роком. Отож, по 23-х роках вірш набув нової актуальности.
В київських обставинах і зовсім невинного вірша могли перетлумачити, вклавши у нього зміст, який авторові і не снився. Тож пригадую, як у Баришівці один селянин нам казав, що зима 1921 року певне "дев'ята", а тому сніг глибокий. Це так само, як кажуть, що дев'ятий вал у морі найсильніший. Зеров написав тоді вірша, взявши за мотто слова селянина: "Цей год хіба дев'ята зима лежатиме":
"0, як мене втомили рядки Готичних літер, як хочеться дихнути свобідними грудьми! Вгорі погоже сонце, десь за торами вітер, скрізь нерозтанний килим дев'ятої зими...
А ввечора — я знаю — знов буде явне небо, зелено-жовтий захід і місяць-білоріг. Твоя сріблиста шата, гіперборейська Гебо, блисне на перехресті заметених доріг".
На своє нещастя, Зеров опублікував цього вірша лише в 1926 році, цебто на дев'ятий рік пролетарської революції, чим дав привід Панасу Любченкові написати інвективну статтю, в якій він, ніби розшифровуючи вірша, закидав Зерову контрреволюцію, тлумачив символічно слова "скрізь нерозтанний килим дев'ятої зими" та бажання" "дихнути свобідними грудьми". В готичних літерах критик бачив натяк на революційні плякати.
Справа стояла значно простіше: ми з Зеровим спільно перекладали роман Келлермана "Естер і Лі", на якому Зеров практикувався у німецькій мові. Вправи з "готичними літерами" його справді втомлювали, і ми після них ішли на прогульку, щоб вдихати "свобідними грудьми" морозяне повітря "дев'ятої зими".
Так небезпечно було надрукувати цілком невинного вірша про природу або хвилевий настрій. "Соціологічний підхід" вилучив усі інші можливі методи критики, так що політики шукали там, де її зовсім не було.
Часи, згаяні у Баришівці, були добрими часами. Лукроза наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва. Коли якийсь студент добре склав свій вступний іспит до університету, то його звичайно запитував професор, чи не е він вихованцем баришівської школи. Зеров викладав там, крім української літератури й історії, свою улюблену латину для охочих її вивчати, хоча по всіх школах цей предмет, як непотрібний пролетаріятові, був скасований, викладання його було свого роду "контрреволюційними актом. Я в повному обсягу читав курс всесвітнього письменства —— предмет, який теж ніде не читався.
В Баришівці писалися всі ті вірші, що потім увійшли до "Камени". До Баришівки заїздив іноді і читав у невеличкому колі свої вірші Филипович, який завжди наполягав на тому, щоб його прізвище писалося через "і",за щойого приятелі часто дратували. Він його так і вимовляв, як писав. Баришівській добі я присвятив цілий вступ у першій частині "Попелу імперій":
"Розмитий вздовж і впоперек,
немов облитий цебрами помиїв,
забутий Ботом Баальбек —
такий був у двадцятім році Київ.
В ті дні жорстокої, лихої прози
Я проміняв нудний столичний град
на затишок щасливої Лунрози
і холод кам'яниць на тепло хат.
За прадідівським лагідним звичаєм
за стравами заставленим столом
нас частували там гарячим чаєм
і добрим доморобленим вином.
Як за щасливих днів, за днів дитячих,
світився у великих ляімпах гас,
і тішив душі гавкіт нам собачий,
коли ми повертали в пізній час.
З надіями незгаслими у серці
плекав там Зеров музу молоду
і, як його "нестриманий Проперцій",
мені читав він віірші на ходу
і рідну згадував "Александрію",
де фарос. д'горі знесений маяк,
до неї поривав його, як мрія,
яку не міг він зрадити ніяк.
А Филипович у куток наш мирний
як заїздив під час різдвяних днів,
привозив "золото, ливан і смірну"
своїх дзвінких, довершених рядків.
О, дні безжурносте, змагань, "емоціій"!
Як свіітить крізь років минулих жах
час великодній в двадцять першім році,
коли цвіли вже виішні по садках.
Як глузували ми з "синедріону",
коли гуляли чистим четвергом,
пригадуючи стиха "время оио",
коли йшли тайні учні за Христом".
Влітку 1921 року над "захожими різьбярами", що опинилися в Баришівці, стряслося нещастя: наскочила пирятинська міліція та виарештувала більшість інтелігенції. Зерова на той час у Баришівці не було, і він уникнув арешту. Був спечний червневий день, я прогулювався по садку навколо дому о .Лаврентія, в якому мешкав, коли увійшов чоловік у цивілі (пам'ятаю прізвище його — Каневський; хоч походило воно, очевидно, від Канева, але я чомусь його зв'язував з латинським "сапів" — собака). Був у супроводі кількох салдатів, спитав, хто тут живе і хто я сам. Коли я, нічого не підозрівавши, дав на це відповіді, уся та банда увійшла до хати й почала робити трус. Тоді я схаменувся, та пізно. Жалкував, що не домислився одразу, їв чому справа, й не дав ходу городами у поле, а звідти до Києва, де можна було перебути, поки хвиля арештів спаде. Заарештовані були майже всі вчителі міста, посадовили нас на підводи і повезли до Яготина, де ми переночували, а потім до Пирятина.
Там ми тиждень просиділи в в'язниці, а тоді нас пішки погнали до Гребінки, де наладували у вагони й повезли до Полтави. Примістили спершу в смертницькому підвалі, бо в'язниця була переповнена, і треба було її спочатку трохи розвантажити. На внутрішніх стінах того підвалу залишили були різні написи люди, що тут добували години свого життя перед розстрілом, і ми читали ті їхні останні слова, з якими вони зверталися до світу. Того самого дня нас перевели у велику кам'яну в'язницю, оточену високим муром, який, здавалося, навіки відділив нас від решти світу. Там перебули ми щось із місяць.
На допити водили вночі. Годували зупою з волових очей, та незабаром появилися в Полтаві родичі ув'язнених і стали посилати смачні борщі. Примістилися ми у великій камері, колишній церкві в'язничній, і було нас там людей з 60. Швидко зорганізувався хор, бо голоси були добрі. Найчастіше співалося "Не пора", а тоді "Ще не вмерла" і "Заповіт". Більшість тих, що з нами сиділи, була розстріляна. Проти нас матеріялу ніякого слідчий не мав. За невинно ув'язнених дуже клопотався письменник Короленко, що жив у Полтаві. Може, його заступництво й прискорило справу нашого звільнення. Дивно те було чуття, коли ми після місячного ув'язнення опинилися на волі, коли розчинилася настіж широка в'язнична брама і ми зеленими вулицями Полтави пішли до того дому, де вже на нас чекали свої.. Цей настрій знайшов собі вираз у строфах "Цроклятих років":
"Який чудовий перший день еа волі, коли, черкнувшись грана небуття, ти знову чуєш спів женця у пола, (мов він твоє в,славляє вороття! Десь у садках п'янкіше пахнуть квіти, і самі хиляться до тебе віти. Стрункіші стали постаті дівчат, і по новому світяться їм очі.
А в небесах, де тиша й вічний лад, застигло все в прозорості урочій, мов грає відблиском Господніх шат..."
Нас очікували по сусідству з домом Короленка. Він сам сидів на веранді, читаючи газету. Біла широка борода спадала на,груди. Нас попередили, що не слід його тривожити... Як же м'яко нам спалося першої ночі після ночівель на твердій підлозі камери! Другого дня посідали ми у вантажні вагони й поїхали додому. Ще цілий рік перебув я у Баришівці. За той рік її наполовину "розкуркулили". Старий добробут зник. Помалу почало відроджуватися велике місто, і я повернувся до Києва.