Спогади про неокласиків - Сторінка 4
- Клен Юрій -От один із найкращих Драй-Хмариних віршів:
"Стогнала ніч. Вже гострі глиці проколювали більма дня, і синьо-золоті грімниці дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада, — а ти, опалена, в огні, ти, вся любов і вічна зрада, летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра, впинались очі в образи, т— а ти розпліскувала цебра передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице, ти пролила своє даиня — і світом гомін і стрілиці дзвінкокооитого коня". (1925)
На вірша цього Юрій Меженко написав був таку пародію:
"'Куди ти прешся, молодице, отак наосліп, навмання? Наколеш око на ялицю — чолом розтрощиш кам'яницю — і все на "ицю" і на "ня".
Не доженеш ти таємниці,
скочивши охляп на коня,
то ж то не кінь, і не кониця,
і не тигриця, не левиця,
то — звичайненьке шкапеня".
Слід ще згадати один жартівливий колективний твір, де нео-клясики поглузували трошки з самих себе та й з супротивників своїх. Назва цього твору "Неоклясичний марш". Він містить у. собі хорові партії і сольові номери:
Неоклясичний марш
Хор. Ми — неокласики, потужна революційна течія: йдемо напружено і дружно... Леконт де Ліль, Ередія! 1) Ми виникаємо стихійно,
щороку сходячись на чай. Страшися, "Плуже" безнадійний 2) і статут овій переробляй! Филипович '(сольо). Я славив землю, славив вітер і врешті вийшов на простір, 3) щоб лити з ясномудрих відер (музику звечорілих зір. 4) Мене позбавлено емоцій 5) і збезоучаснено давно, але на тридцять третім році почав я славити кіно. 6)
Хор. Ми — неоклясики, єдиний
ще не зілсутий молодняк.
Покинь свої, Сашуню, кпини, 7)
бо славить нас уже Десняк. 8) Рильський (сольо). Я з білих островів з'явився,
поплив у синю далечінь,
в рахунку весен помилився,
крізь бурю й сніг іду, як тінь. 9)
Учіться, молоді поети,
блюдіть анапест і устав.
Вінок сонетів, тріолети
я, не писавши, написав.
Хор. Ми не поети, а піїти, — коли не з нами, обминай. Верлібри пишем знаменито: Едшмід, Вергарн, Шпільгаґен, Гайм. 10)
Бургардт :(сольо). Загул пошив мене в поети, втопив у липовім меду....
З заліза я кую сонети:
що хочеш, те й перекладу!-11) Хор. Ми лебедю рівня; і щуці, 12)
а рак червоний нам дарма.
Хоч ми й не робим революцій,
але й життя від нас нема 13) Драй-Хмара (сольо). А я ковчег покинув Ноїв,
прибившись на червоний шлях,
і муку слова заспокоїв
в ІНехеразадиних садах. 14)
Наосліп, охляп і юрбою
за словом слово ткне і мкне,
і Арарат за Магалою 15)
лякає товтрами мене. Хор Ми — неоклясики, завзято
милуємось на древній світ
Іі все не хочемо вмирати:
Гомер, Горацій, Геракліт. 16) Зеров і(сольо). Палю я ладан Аполлону,
покладений у саркофаг. 17)
З академічного амбону
чревовіщаю, яко маг.
Мій дар: костриця Буревію,
а Хвильовому мадриґал,
Загулові — калататія,
а Савчевкові — капітал. Хор. Ми —■ неоклясики, потужна
літературна течія.
Ступаєм дружно, харалужно:
Леконт де Ліль, Ередія! Могилянський і(сол ьо). І ія боєць за вищий рівень,
неоклясичний славлю хист,
та проспіває тричі півень —
і в "Правді" — отреченний лист. 18)
Масонський вигляд, жест лицарський
і під пахвою пук цитат, —
Мій Санчо-Панса—Луначарський,
а Маркс мій приятель і брат. 19) Хор. Поникни, гордий Пилипенку! 20)
Багато є у нас імен:
в нас Голоскевич, Титаренко, 21)
Сковорода і де Бальмен. 22)
Над українськими ланами
дух неоклясики буя,
і раз-у-раз чаюють з нами
Леконт де Ліль, Ередія! Сучасність (простягаючи руки й переходячи з рим на асонанси):
О, плем'я горде, неслухняне!
Не одвертайся, не тікай, —
■приїде в лоно Авраамле
до Соломона Щупака. 23)
Апотеоза.
Якихнебудь маніфестів "неоклясичної школи" годі було б шукати, бо ніяких "програм" вони не намічали. Та ,й сама назва "неоклясики" була випадкова й вказувала лише на те, що поети, яким її причеплено, хотіли вчитися у клясиків, цебто майстрів, які дали нам невмирущі зразки поезії* а це, розуміється, було не на руку "поетам", які нічого не хотіли вчитися, ні стискати себе жадними нормами і ненавиділи все, що стояло вище їх. Заздрість, кар'єра та гроші були єдиними рушіями їхньої механічно-бездуш-
18) Могилянський написав був оповідання, де в негативному світлі
виставив героя, в якому всі пізнали Грушевського, що саме тоді пригрітий
був ласкою совстів. Не дивлячись на "отреченний шист" у і"Иравді", де Мо-
гилянський заперечував оті здогади, він попав в опалу, яка потягла за со-
бою заборону друкувати його речі.
19) Могилянський оперував охоче цитатами з Маркса, побиваючи своїх противників, і посилався на те, що Ленін, полемізуючи, згадує ім'я Моги-лянського у своїх творах. На літературному диспуті він, насадивши— окуляри, витяг з кишені якісь папірці і почав читати щось довге і нудне, що нагадувало критику турґєнівських часів і цілком суперечило тому, що говорили всякі представники пролетарських організацій. Скінчивши, склав окуляри і сказав: "Оце я вам прочитав, що писав Луначарський такого то року"... на що заля від такої несподіванки "вибухла шаленим реготом.
20) Пилипенко—голова літ. організації і"Плуг". Тоді ще персона грата, 'а потім розстріляний.
21) Голоскевич і Титаренко мали в руках своїх видавництво "Слово", яке видавало мало книжок, але зате тільки добірні речі. Сковорода — натяк на В. Петрова. >
22) Де Бальмен, якому присвячував дещо Шевченко, — натяк на Мих. Новицького, шевченкознавця, який писав про мочемордів.
23) Властиво не Соломон, а Самуїл Шупак, літератор — критик, редактор газ. "Большевик".
ної "творчости". Від тої "черні" відмежовувався Зеров в одному із своїх ранніх російських віршів, Якубовському присвяченому: і"И на стезях, нам уготованных, мы видим только, верь-не-верь,
разбойничков, увы! раскованных
и распоясанную зверь.
Но нас не тронет злая лапища,
мы очертим волшебный круг,
а в круге — муз святые капища
и цицероновский досуг." (1920)
У 1920 році "розперезана звірина" і "розкуті розбишаки" репрезентовані були, розуміється, не одною літературною шантрапою. Отож, окреслити зачарований круг, замкнутися у ньому — то був, може, єдиний у ті часи вихід.
Згодом довелося поборювати "гуртківство", бо приналежність до організації "Плугу" чи "Гарту" почали вважати за прикмету письменницького хисту і патентом на талановитість. На диспуті 1925 року Зеров казав: "Ми повинні протестувати проти гуртків-ства й гурткового патріотизму, гурткової виключности в наших літературних відносинах.. . Притаманність до гуртка як критерій істини, — проти такого критерія істини у всякому разі ми повинні протестувати". Отож і неоклясики не становили гуртка. Дуже вірно схарактеризував у статті "Микола Зеров та Ів. Франко" ("Рідне Слово", ч. 6) неоклясиків Віктор Петров, який дуже близько стояв до тої групи: "Гуртківства не існувало. Зеров був тільки центром тяжіння.. . Були зустрічі друзів, і не було ні зборів, ні організацій, ані "основних завдань". Даючи повний простір один одному, неоклясики ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки. Наявне становище речей переростало принцип. Не існували жадні обмеження. Ніхто нікого ні до чого не зобов'язував. І саме це ґарантувало міцність зв'язків. Свобода творчої манери й поетики була далеко більшою мірою характерна для представників групи, ніж "неоклясицизм" як такий. Не неоклясицизм є властивий для "школи неоклясиків", а свобода від неоклясицизму." Далі Петров цитує слова Зерова зі статті 1926 року, де той підкреслював універсалізм і внутрішню свободу як провідну засаду мистецтва, проклямованого неоклясиками: "Даючи повний простір один одному, вони ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки. Однаково перекладали і "Залізні сонети" німецької робітничої поезії, і давніх римлян, і польськихромантиків. їм однакові гекса-метри і октави, чотиристопові ямби і вільний вірш. От чому вони воліють свою назву "неоклясики'" брати в лапки. . ."
Страшна плутанина понять в мізках молоосвіченого молодняка письменницького спричинилася до того, що мистецтво, яке черпало не з джерела сучасности і не замикалося в тісні рамки свого регіонального простору, почали вважати за щось вороже, ідеологічно шкідливе, та не бачили межі, яка ділить свідому майстерну стилізацію від звичайного наслідування і папужництва. Це було так, якби майстра, який по-мистецьки відтворює античну вазу, почали називати рабським наслідувачем; цебто плутали творче недолужництво з наймастернішою вмілістю філігранної роботи.
Це явище дуже влучно характеризує В. Петров у тій самій статті: "Письменники і критики, що звикли ототожнювати "українську літературу" з "реґіоналізмом"... кожен прояв а-реґіо-нального мистецтва сприймають як не-літературу, як "мистецтво, що існує ради мистецтва". Вони, починаючи від Загула-Сав-ченка, розглядають якісну літературу як невластиво українську, як літературу на ґрунті літератури, і, змішуючи стиль з стилізацією, тлумачать твори, позбавлені ознак реґіоналізму, як наслідування, переробку і переспів. Реґіоналізмові народників і модерністів "неоклясики" протиставляють вимогу літератури "високого стилю", літератури, яка воліє не бути провінційним відгомоном російської або європейської, а опосісти рівноправне місце в колі світових літератур".
Неоклясики вчились у поетів, що твори їхні давно визнано за клясичні, зокрема у парнасців; звідси прагнення до доскона-лости, що його як "загальну лінію" намічає Зеров в одному із своїх сонетів:
МОЛОДА УКРАЇНА
Коли ж то Господи, мине нас цяя чаша,
ця староевітчина і повітовий смак —
ці мрійники без крил, якими так
поезія уславилася наша.
От Петька Стах, містечковий сіряк,
от Вороний, сантиментальна кваша.
О, ні! Пегасові потрібна інша паша,
а то — не вивезе, загрузне неборак.
Прекрасна плястика і іконтур строгий,
добірний стиль, залізна, колія —
оце твоя, Україно, дорога:
Леконт де Ліль, Хозе Ередія,
парнаських гір незахідне сузір'я
зведуть тебе на справжнє верхогір'я. (1921)
Тому й плекання чітких форм, про що говорить другий сонет Зерова "Клясики":
Ви вже давно ступили за поріг життя земного, лірники-півбоги, і голос ваш — рапсодії й еклоги — дзвенить ві тьмі аїдових доріг.
І чорний сум, і сірий жаль наліг
на беріг ваш — на скитські перелоги:
Вже ні жерці, ні маги-педагоги
не вернуть вас на наш північний сніг.
І ваше слово, стиль, калагатія — для нас лиш порив, недосяжна мрія і гострої розпуки гострий біль.
І лиш одна ще тішить дух естета, одна відроджує ваш ясний стиль ■"— ясна й дзвінка закінченість сонета.