Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 137

Але снаряд не летiв, i земля не розчахувалася. Тiльки ставало дедалi темнiше — надходив вечiр. За кiлька метрiв уже нiчого не видно. Десь близько протрiскотiв мотоцикл, i не розбереш — чи то в бiк села, чи то в бiк лiсу…

Може, це старший лейтенант Пайчадзе повiз Павлушу виконувати секретне вiйськове завдання?

Невгамовний неспокiй опанував мене. Мене шалено смикало i штовхало гайнути туди, до доту, i глянути, що ж там робиться.

Але залишки гордостi й благородства, що жменькою маку ледь торохтiли на самому денцi спустошеної горем душi моєї, не пустили.

Чого ж це я лiзтиму, заважатиму, як мене вiдхилили? Хай собi займаються своєю важливою справою, хай! I бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, вiдкинутого, як непотрiб, жалюгiдного.

Ця думка пiдхопила мене з землi, вмить посадила на Вороного i чимдуж погнала у село. Нi, цього я б не пережив! Якби таке сталося — то хоч у прiрву сторч головою.

Я навiть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб i не бачив нiхто, що я з лiсу їду. Не було мене там, не було! I листа не було! Нiчого не було! Доведiть тепер! Доведiть! Я тiльки смiятимуся. Нiчого я не знаюi Нiяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Якi троє невiдомих?! Три «ха-ха»! Шалено регочу!

Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорiвни i раптом помiтив, що якийсь чолов’яга, пригнувшись, прокрадається у сутiнках мiж деревами. Вгледiвши мене, вiн враз присiв, потiм спритно шугонув у кущi й причаївся, ховаючись…

Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорiвна живе удвох з мамою, чоловiкiв у них в хатi нема. Хтось лихий! Злодiй абощо. Добра людина не стала б ховатися.

Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на вулицю. I за якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.

—Галино Сидорiвно! Галино Сидорiвно!— голосно загукав я, прочинивши хвiртку.

—Що? Хто? Хто це?— почувся збентежений голос учительки.— А, це ти…— мовила вона, вигулькнувши з-за хати.— Що таке? Що сталося?

—До вас зараз дядько Петро i дядько Микола прийдуть!— загукав я, щоб чутно було там, у саду, i прошепотiв — Це я спецiально. У вас у саду злодiй ховається.

—Та ти що?

—Тс! Точно! Сам тiльки що бачив. Я сусiдiв гукну, а ви…

—Та нi, то тобi, мабуть, здалося.

—Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а вiн крадеться, а тодi як шугоне в кущi…

—Що ти кажеш! У нас же й красти нiчого.

—I високий такий, метрiв два.

—Ти диви! Ану ходiм глянемо.

—То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як вiл. Самi не впораємося.

—Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я зараз,— вона заскочила в сiни i за мить винесла звiдти серп, сокиру i електричний лiхтарик.

—Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!

Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i смiливо рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I я мимохiть замилувався нею.

—Ану, хто тут лазить по чужих садках?!— дзвiнко промовила вона, круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.

—Отам у кущах,— вiдказав я.

Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.

Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили. Видно, той чолов’яга, почувши моє «до вас дядько Петро i дядько Микола», одразу дременув.

—От бачиш — нема,— весело сказала Галина Сидорiв на.— Це тобi здалося. Менi в темрявi завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.

—Та бачив, ну, слово честi, бачив!— Менi було досадно, що вчителька не вiрить.

—Ну, може, може,— заспокоїла вона мене.— Виходить, утiк. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотiлося… Добре, що матерi нема, пiшла до тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.

Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд її руки вiйнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумiв. I було приємно вiдчувати дотик її руки i чогось соромно вiд цiєї приємностi.

—Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємнiсть одразу зникла.

—Не знаю,— буркнув я.— Ну, я пiду. До побачення.

—До побачення. Шкода. Так добре ви дружили… Я нiчого не вiдказав. Мовчки вийшов з двору, сiв на велосипед i поїхав.

I так менi було темно на душi, темнiше за глупу нiч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, i генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку вiд командування. А я… Навiть Галина Сидорiвна не повiрила менi, що я бачив того чолов’ягу в її саду, вирiшила, що менi привидiлося, i дякувала просто так, для годиться, iз ввiчливостi. Я ж бачив. I по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене… Ну i хай! Хай її обкрадають, раз так.

I така мене байдужiсть охопила до всього па свiтi, що репни зараз земля, як стиглий кавун, i розлетися на шмаття — я б i оком не моргнув.

Роздiл XVII