Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 138

Мене викликають до телефону. «Розслiдування футбольної баталiї».Нове Гребенюччине плаття. Зiпсований настрiй

На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не мiг заснути-скiльки ж переживань на мене навалилося.

Прокинувсь я вiд того, що мене торсав за плече дiд:

—Вставай, дiячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.

Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:

—Не займайте, дiду! Я сплю… Я спати хочу…

Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:

—Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть. Швиденько, ну!

Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:

—Га? Що? Хто?

—Та хто ж його зна! Чоловiк якийсь. Iз Дiдiвщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Бiжи мерщiй, бо сiльрадiвський телефон займаєш.

Я вскочив у штани й вилетiв на вулицю.

Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лiченi секунди пролопотiв вулицею вiд нашої хати до сiльради.

Влетiв у сiльраду i зопалу пробiг повз телефон аж у другу кiмнату.

—Стiй! Куди ти?— весело загукав до мене секретар сiльради Спиридон Халабуда.— Поганяй назад! Отут-о!

Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха i гукнув щосили:

—Алло!

—Драстуй!— почув я у трубцi басовитий чоловiчий голос.— Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — iнспектор райвно Федорищенко. Просив пiд’їхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти Чому ч тобою? Бо знає i поважає твою маму-депутата i вважає, що син такої матерi скаже все чесно i об’єктивно. Зрозумiв? Запам’ятав? Федорищенко.Iнспектор райвно.

—Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко,— сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.

—Тепер слухай,— вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко вимовляючи кожне слово).— Вчора ти не змiг дiстати iнструкцiю. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв’язку з обставинами операцiя на один-два днi вiдкладається. Слiдкуй за щоглою бiля школи. Коли на щоглi з’явиться бiлий прапорець, у той день о дев’ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцiєю. Ясно?

—Ясно! Ясно!— тепла хвиля радостi прокотилася по всьому моєму тiлу i хлюпнула-залоскотала пiд горлом. Значить, не вiдхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! I так менi не хотiлось вiшати зараз трубку, так хотiлося ще поговорити, спитати щось.

—Слухайте!— I голос у мене зiрвався.— Слухайте, а… а…— я не знав, що сказати,— а… а… а як вас по батьковi?

—Тю!— вiн затнувся i раптом розсмiявсь.— От! Я й сам це знаю, як iм’я та по батьковi того Федорищенка, да. А нащо тобi? Обiйдеться й так.

Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей i прислухався до кожного слова. Я зрозумiв, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.

—Ага, спасибi, тепер знатиму — сказав я, удаючи перед Халабудою, нiби дiстав вiдповiдь на своє запитання. Той, на тому кiнцi дроту, все зрозумiв.

—Молодець,— сказав вiн.— Ну, добре. Тодi все. А у Дiдiвщину таки з’їздь на пiвгодинки, щоб не викликати пiдозри. Ну, бувай здоров!

—Ага, зараз поїду. До побачення,— я поклав трубку. В головi у мене якось дивно гуло й дзвенiло.

—Що за Федорищенко?— одразу спитав Халабуда.

—Iнспектор райвно. Просив приїхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти.

—А-а… я його, здається, знаю,— поважно прогугнявив Халабуда.— Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю…

Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керiвними працiвниками району. I хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка вiн таки не знає, я стривожився — а що, як вiн десь чув його iм’я та по батьковi i зараз мене спитає. I я, удавши, нiби менi треба поспiшати, швиденько попрощавсь i побiг.

Дiдовi я сказав слово в слово те, що й Халабудi, i, не поснiдавши навiть, а випивши тiльки склянку молока, сiв па велосипед i поїхав.

Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлушi. Вiн сидiв на землi серед двору, похмурий i злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, i крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. «Восьмьорка!»

«Мабуть, вони перевiрили його вчора i переконалися, що вiн не кращий за мене,— подумав я.— I вирiшили повернутися до моєї кандидатури».

Менi стало жаль Павлушу. Але що ж я мiг зробити? А може, вiн взагалi не туди їхав… А куди? Хто його зна. Може, просто катався…

Коли я не можу знайти вiдповiдь на якесь запитання, просто вiдкидаю його i починаю думати про щось iнше. Такий уже в мене характер.

А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. I говорить так розважливо, солiдно. I поiнформованiсть цiлковита. Все продумано. Iнспектор райвно. Бiйка на стадiонi.