Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 36

Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.

—Всi двадцять рокiв простоїть — гарантiя!— впевнено сказав я.

Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова «хвилиночка» вмiла розтягуватись до кiлькох годин.

—Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне,— сказав Кукурузо — Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра…

—Значигь, вирiшив уже завтра?— спитав я.

—Аякже… Ти що! Через кiлька днiв мати приїде…

Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.

—Перш за все ложку,— вiн витяг з буфета щербату дерев’яну ложку i застромив її за пояс.— Солi обов’язково, без солi пропаду.— Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi — Хлiба!— з сумом глянув на зачерствiлий окраєць, що лежав на-столi.— Мало…

Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.

—Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є,— заспокоїв я його.

—Чаю?— вiн покрутив у руках цибик з чаєм.— Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один…

—Лiхтарика не забудь. Згодиться,— нагадав я.

—Лiхтарика обов’язково. Без лiхтарика не можна.

Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:

—Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.

—Що вiн — жонглював ними, чи що?— здивувавсь я.— Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.

—Ти дуже розумний!— розсердився Кукурузо.— Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив — не переч!

В цей час дверi розчинилися i на порозi з’явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках.

—Ов-ва!— спокiйно вимовив дiд.— Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на мiсце! Двоєшник!

—Та я нiчого,— замимрив Кукурузо.— Я… я… хотiв показати йому, яка в нас сокира добра… замашна… вiн каже, що в них краща… Еге ж, у нас краща, дiду?

Дiд нiчого не вiдповiв, i ми вишмигнули з хати.

—Ху! Мало не засипались!— уже за клунею видихнув Кукурузо.— I як ми не почули його крокiв!

Це справдi будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дiдовi кроки чути здаля. Дiд ходить, як на лижах, не вiдриваючи нiг вiд землi: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде.

Та побачили б ви його на полюваннi. На зайця по чорнотропу дiд може прочовгати отак кiлометрiв п’ятдесят —i хоч би що.

Сидимо ми з Кукурузом за клунею i обговорюємо, як краще перетягти все необхiдне у човен. Нарештi домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати i ховатиме у бур’янах за клунею. А як стемнiє, вже я (щоб Кукурузо був у дiда на очах i не викликав пiдозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра…

Роздiл XIV

Робiнзон Кукурузо висаджується на безлюдний острiв

Ранок наступного дня. Сонячний, дзвiнкий, голосистий: пiвнi спiвають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився бiля тину i пiдглядаю у шпарку, що робиться на подвiр’ї в мого друга.

Пiдготовчi роботи успiшно закiнчено. Все майно Робiнзона Кукурузо уже в човнi: i берданка, i удочка, i лiхтарик, i ложка, i ковзани (на зиму), i сокира (на жаль, одна i то стара, трiснута i без топорища — ну, то нiчого, на островi можна буде витесать), i багато чого iншого. Черв’якiв накопано повну жерстяну банку з-пiд бичкiв у томатi (я слово «бички» закреслив i написав олiвцем «черв’яки», вийшло «черв’яки в томатi»). I харчiв цiла торба. I навiть двi таблетки пiрамiдону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.

Тепер лишилося одне — вiдпроситися в дiда.

Дiд сидить на колодi i теше держака до вил. Кукурузо ходить бiля нього й канючить.

—Дiду!

—Га?

—Так я до тiтки Ганни пiду у Пiски.

—Одчепись.

—Дiду!

—Га?

—Так я пiду.

—Одчепись, тобi кажуть. Iди вроки вчи. Двоєшiшк!

Помовчали трохи. Потiм знов.

—Дiду!

—Га?

—Менi з вами скучно.

—Так що менi, на голову стать, щоб тебе розважчти?

—Я до тiтки Ганни пiду. Там же Яришка. Я її скiльки не бачив.

—Як вона дома, то тiльки чубишся з нею, а тут, бач, скучив…

—Я вам i самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тiтки Ганни самосад.

—У мене свiй є не гiрший. Одчепись. Знову помовчали.

—Дiду!

—Га?

—То я пiду. Да?

—От пристав, як сльота до плота! А вроки?

—Так я ж книжку вiзьму i там вчитиму. От поспитаєте в тiтки Ганни тодi.

Я причаївся й думаю: «Ох, i важко у наш час тiкати на безлюдний острiв!»

—Дiду!

—Га?

—Я тiльки на пару днiв. З мене ж усе село смiється пiсля вчорашнього… От якi ви, їй-богу!

—Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав?