Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 33

—Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви?— загукав Бурмило.

Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: «Цс!» Та було вже пiзно.

—Тут!— писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.

Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.

—Го-го! Дак це ви?! Голубчики!— розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi.— Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!

Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п’янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:

—Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..

—Ех, ви… ш-шмаркачi!— нареготавшись, сказав Книш.— Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.

Роздiл XII

«Не зви мене бiльше — Ява, зви мене — Кукурузо!»

Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.

У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей — сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п’є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу — тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.

Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.

А дiд Салимон каже:

—А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?

—Та його ж не було в селi,— пiдкидає Гриць Чучеренко.

—А де ж?— «дивується» дiд Салимон.

—Таж у кукурудзi блукав… тиждень чи два.

—Гга-га-га!— реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:

—Ми недавно компаси одержали… Не треба?

—Га-га-га!

—Го-го-го!

—Ги-ги-ги!

—От хлопцi!

—От артисти!

—I кiна не треба!

—Ге-ге-ге!

—Гу-гу-гу!

Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:

—Привiт кукурузнику!

—Здоров, козаче!

—Наше вам вiд королеви полiв!

Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.

Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму «Тарас Шевченко» (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.

I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах — уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках… Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй — вулицею…

Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!

Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку — вiн до мене якраз намiрявся.

—Здоров, Павлушо!— серйозно-серйозно сказав вiн.— Я до тебе.

—Здоров, а я до тебе!

—Попрощатися йшов,— одвiв убiк очi Ява.

—Що, посилають кудись?— здивувавсь я.

—Та-а!— махнув рукою Ява — Зовсiм з дому тiкаю.

—Куди?!

—На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.

—Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.

—Буває. То ти не знаєш.

—Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.

—А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?

—А що?

—У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих…

—Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам’ятаєш, як Гунька пропав?

Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: «Ги-ги… ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться — два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають — плавнi горять. Приходить: «Ху,— каже,— натопив. Тепер у селi тепло буде». Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села — так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.

—Невже хочеш пропасти, як Гунька?— повторив я.

—Не припаду,— впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку.— От жив же чоловiк на безлюдному островi — i нiчого Не пропав.

—Що за книжка?— питаю.

—«Пригоди Робiнзона Крузо». Читав?

—Не пам’ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо?

—Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.

—Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.

—Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.