Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 42

Нiчна пригода була настiльки неймовiрна, що коли я вранцi прокинувся, то навiть подумав спершу, чи не приснилося то менi.

Та от до мене пiдiйшла мати, схилилася:

—Ну, як спалося надворi, синку? О, чого це ковдра мокра? Хiба вночi був дощ? Чи, може…— мати всмiхнулася.

Я густо почервонiв:

—Та що ви… то… то… я… води захотiлося, кружку сюди взяв i розлив ненароком.

Добре, що мати поспiшала доi’ти корову i не стала допитуватися.

Нiчна пригода знову згадалася менi з усiма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася менi такою жахливою, як уночi. Може, тому що ранок був сонячний i веселий, а, як ви знаєте, всi нiчнi страхи минають уранцi. Уночi все здається страшнiшим вiд того, що темно й тихо i люди сплять. А вранцi свiтить сонце, гомонить птаство, брязкають вiдрами баби бiля криницi, i навколо люди. Я був бадьорий i сповнений енергiї. На острiв! Негайно треба на острiв! Довiдатися, як же там — чи живий…

Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще доїла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; «Лишки! Лишки!»

—Мамо!— гукнув я — Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу.

—Куди це ти? Зараз снiдати будем.

—Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку.

—Та хоч хлiба врiж.

Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба — за пазуху — i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив — не вгледiв. Аж хитнувся вiн.

—Тю на тебе!— буркнув сердито.— Iч, розiгнавсяi.

—Вибачте! Драстуйте, дiду!

—Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збиваєш.

—Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився.

—Проспав, ледащо?— уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка — розумiє.

—Еге! То я побiжу! Вибачайте!— А сам думаю:

«Ех, не знаєте ви, нiчого не знаєте, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали…»

Роздiл XVII

«Сьогоднi вночi…» Таємниця от-от розплутається

З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…

I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:

—Ого-го-го-го-го!

Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!

Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:

—Ну як? Як ти тут?

—Нiчого — ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою:— Тут таке було о-о…

—Що?— спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав.

—Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.

—Ну?

—Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш,— вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах.

—Ну? Ну?— нетерпляче спитав я.— Як же воно було?

—Пожди. Я все по порядку — I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже знаєте.

Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем — як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися,— у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком.

Кукурузо ображено хмикнув:

—Ти що — дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти.

—Ану повтори ще раз, як воно було — ота бiйка,— по просив я.

Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав:

—То був я.

Кукурузо вирячився на мене.

—Це точно був я… Дивись.— Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець.— Твоя робота.

I я розказав усе, що трапилося зi мною цiєї ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима:

—То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…

—А менi, думаєш, нi? Просто велетень.

Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо!

—Оце здорово!

—Оце-то так!

—I як я мiг не впiзнати тебе?

—А я?

—Хоч би слово сказав.

—А ти ж чого — як води в рот набрав?

—З переляку.

—З переляку!

—А незнайомець, значить, i не вилазив з човна?

—Не вилазив.

—А де ж вiн потiм дiвся?

—Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи.

—А чого вiн приїжджав, як ти думаєш?

—А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi.

—А ти чув, як у воду шубовснуло щось?

—Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло.