Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 44

Розказав я тодi про це Явi, подивувалися ми заповзятливостi й базарному талантовi Книшихи («От людей обдурює змiюка!»), а потiм i забули. Чим тiльки не торгують на тих базарах! Це ж тобi не в магазинi.

А тепер я згадав. Може, й справдi Книш на глобулус зазiхає.

—В усякому разi,— рiшуче сказав Кукурузо,— ти собi як хочеш, а я сьогоднi вночi…

Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвiнка пiсня:

Пусть всегда будет солнце,
Пусть всегда будет небо,
Пусть всегда будет мама,
Пусть всегда буду я!

Роздiл XVIII

Несподiванi Iгор, Валька та iншi

Голоси були хлоп’ячi й дiвчачi — бадьорi пiонерськi голоси. Здавалося, що плавнями просто по водi й болоту крокує через очерети веселий пiонерський загiн. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потiм рвонулися й побiгли на берег — туди, звiдки видно було плесо. Але нiчого не побачили — заважав очерет.

Ми швидко видряпалися на стару вербу, пiд якою стояв курiнь. Це було найвище дерево на островi. I тодi побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебiдi, бiлi човни. У човнах сидiли пiонери — в бiлих майках, у бiлих панамках, з червоними галстуками. В першому човнi стояв на весь зрiст стрункий високий юнак у бiлих штанях, без майки, але теж з червоним пiонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Пiд бронзовою шкiрою його випиналися могутнi мускули. Здавалося, цей юнак зiйшов просто з фiзкультурного плаката «Готуйся на значок ГПО!»

Та от пiсня скiнчилася, i вожатий вигукнув:

—Друзi, пропоную на цьому островi зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман?— схилився вiн до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидiв на кормi.

—Тiльки так!— дуже серйозно вiдповiв хлопець. Всi чомусь засмiялися.

—Тодi держiть курс на острiв, штурмане!— в тон йому сказав вожатий.

—Тiльки так!— повторив хлопець, i знову всi засмiялися.

Але на хлопця це не справило нiякого враження. Вiн i бровою не повiв.

Один за одним човни пристали до берега. I враз острiв нiби перетворився на пiонерський табiр: смiх, крики, бiганина. Хтось бив м’яча, хтось уже хлюпався у водi, хтось ловив сачком метеликiв. Серед пiонерiв ми побачили й кiлькох васюкiвських юннатiв, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сидiли на деревi, не знаючи, що нам робити,— чи показуватись, чи нi. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дiвчинка натрапила на курiнь i вигукнула:

—О! Дивiться! Тут хтось живе!

Всi збiглися до неї. Пiдiйшов i вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курiнь i одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний лiхтарик.

—Лiхтарик!— пояснив вiн.— Механiчний. З динамкою. Дає струм лише тодi, коли натискати на цю ручку.

I почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокiйно засовався на гiлцi.

Цибата дiвчинка теж шмигнула в курiнь i потягла звiдти рушницю.

—Погляньте, справжня, мисливська…

—Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне,— зойкнула котрась iз дiвчат.

Тут Кукурузо вже не витримав:

—Ану не займай!

Всi враз пiдняли голови. Ховатися бiльше було нiчого.

Ми злiзли з дерева. I одразу нас оточили пiонери.

—Хто ви?

—Що ви тут робите?

—Це ваш курiнь?

—I рушниця ваша?

—Ви мисливцi?

—Ви тут живете?

Я розгублено подивився на Кукурузо. Вiн похнюпився i мовчав.

—Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це нашi, з Васюкiвки,— сказала васюкiвська юннатка, здається, з восьмого класу.

—Або з дому втекли,— пiдкинула друга (ми про неї тiльки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).

—Або в iндiйцiв грають. Як «Маленькi дикуни» Сетона-Томпсона. Пам’ятаєте?— втрутилася цибата.

—Або у Робiнзонiв… Правда ж?— сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав:

—Нi в що ми не граємо… У нас тут дiло одне… А ви хто такi?

—А ми з Києва. Юннати ми,— зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах.

—Приїхали сьогоднi,— перебила її цибата.

—От Валько, не перебивай! Дай я скажу!— вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла.— Сьогоднi приїхали. Приїхали сьогоднi. Да… Почули, що у вас глобулус виводять i от приїхали. Наш керiвник професор Дудка говорить що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус,— це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — i професор, i кореспондент газети «Зiрка». А ми сьогоднi приїхали. Професор i кореспондент теж сьогоднi приїхали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академiї. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розумiємо — люди стiльки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розумiємо… А у вас яке дiло? Яке? Га?

Кукурузо набурмосився: