Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 49

—Правильно!— пiдхопив Iгор.

—Хорошi, хорошi, хорошi!— заверещала Оксана.

—Тiльки так!— вигукнув Сашко-«штурман».

—Ну хай! Хай! Хай!— замахав руками Бардадим.— Ви — нашi гостi, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.

Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-«штурман» та iншi пiонери. Залунали вигуки:

—Прощавайте!

—До побачення!

—Бувайте здоровi!

Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала:

—Шкода, що ми не дiзнаємось, як, закiнчилося ваше секретне дiло…

Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:

—А знаєте що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре?

—Напишiть!

—Звичайно!

—Хай напишуть обов’язково.

—Напишiть! Напишiть’ — залунало звiдусiль.

—Тiльки так!— вiдрубав Сашко-«штурман».

А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу.

—На,— сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi — Тiльки гляди, не загуби!

Кукурузо нiчого не сказав — мовчки сунув папiрець за пазуху.

Вони сiли в човни.

—Заспiваймо їм на прощання пiсню!— вигукнула Валька.— Заводь, Сашко!

I вони заспiвали.

Ми довго стояли на березi, їх давно вже не було видно, а пiсня ще лунала з-за очеретiв i розлягалася на всi плавнi.

Дружба! Дружба!
Молоде i вiчне слово!
Дружба! Дружба!
Ти єднаєш нас чудово!
I щоб весело жить,
Пам’яiай кожну мить:
Треба друзiв любить,
Ними слiд дорожить!
Назавжди умiй дружить!

А потiм Кукурузо лежав у травi на галявинi i мовчки дивився в небо. Я теж лежав i дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсiм не здивувався, коли вiн раптом зiтхнув i сказав:

—Да зараз технiка, воно не те що… а взагалi… звичайно… Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарi — телевiзор. А фотоапарат — так той взагалi пiд нiготь сховати можна.

—Що ж ти хочеш — на транзисторах, напiвпровiдниках — сказав я i почервонiв. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напiвпровiдники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нiчого ми не знали. Нiчогiсiнько… А Iгор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачi на отих транзисторах.

Кукурузо зiтхнув i раптом мрiйно промовив:

—А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Iнтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на вiдстанi по радiо. Мiж рогами натягнена антена У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).

Пасти таку радiо корову — одна насолода.

Сидиш собi десь за три кiлометри на баштанi в дiда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавуновi люблю А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потiм глянув у кишеньковий телевiзор, бачиш — твоя Манька у шкодi, в колгоспному просi. Натискаєш кнопку i: «Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» I Манька — як нiби її хто пужалном уперiщив — назад. А ти знову сидиш i наминаєш кавуна. Красота! Скажи!

—Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалi…— кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмiв вiн довго сумувати й роздумувати. Вiн був людиною дiї.

—Ну, гаразд, про це потiм. А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночi затримувати.

—Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Вiн же нас потопить, як кошенят.

—Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого дiла обов’язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — i будь здоров!

—Ти що, думаєш у нього стрiляти?— зi страхом спитав я.

—От тобi зразу стрпяти! Не стрiляти, але… якщо… Взаiалi, рушницi будь-хто злякається.

—Авжеж,— погодивсь я.— Тiльки як же ж… я… вночi… а дома? Тобi добре, ти на безлюдному островi, тобi питаться нi в кого А я…

—То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.

—Що?

—Ну, що на рибалку iдеш абощо.

—Я й так на рибалцi зараз.

—Га що ти — маленький! Тут таке дiло, можна сказати, державне, а вiн…

—Ну добре, щось придумаю. Тiльки тодi менi треба зараз додому їхать.

—Їдь, а я що…

Я сiв у човен.

Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотiлось залишатися самому на островi. Вiн ходив по колiна в водi навколо човна i обмацував борти, бурмочучи «Отут треба було б зашпаклювати, а тут пiдсмолити, а цю дошку взагалi замiнити».

Йому хотiлося ще щось сказати, вiн почухав за вухом, шморгнув носом i нарештi сказав:

—Ти знаєш… Ти б привiз менi скиглика хоч одного. Захотiлося, як перед смертю. А то все риба та риба.

Скигликами називали у нас отi полив’янi пряники, що продавалися у сiльмазi. Всохлi й твердi, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цiлий день, Може, за це ми й любили їх.