Тореадори з Васюківки (2-га редакція) - Сторінка 50

—Добре, привезу, аякже,— сказав я i вiдштовхнувся од берега.

Роздiл XIX

У снi i наяву

—Де ти цiлий день бiгаєш, не ївши? Диви, аж очi позападали,— докiрливими словами зустрiла мене мати.

—Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох i смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара,— так несподiвано прохопивсь я, що ледве встиг собi рота затулити, щоб зовсiм не проговоритися. Мати помiтила мiй жест i, пiдозрiло глянувши на мене, спитала:

—Про якого це ти Сашка?

—Га про… про… Юрчишина,— почав виплутуватись я, як в’юн iз сiтки.— Отой, знаете, що бiля млина живе, дядька Михаила син.

А сам аж млiю всерединi. А що, як мати його сьогоднi у селi бачила? Пропав тодi. Нi, пронесло! Мати нiчого не сказала Значить, не бачила.

—Так що — добре клювало?— лагiдно усмiхнувшись, спитала мати.

—Поганюче! Ледве на юшку наловили,— не червонiючи, брехав я — Ми сьогоднi на нiч збираємось. На плеса. Пустите?

—Подивимось, подивимось. Iди-но дров урубай, а то в мене вже всi вийшли.

I я, радий, що все так добре обiйшлося, побiг рубати дрова.

До обiду я все кубцем-кубцем коло матерi — то води принесу, по помиї виллю, то в хатi пiдмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на нiч пустили. Кукурузо ж чекатиме.

Пiсля обiду чогось менi очi злипатися почали — далися взнаки нiчнi пригоди. Прилiг я пiд грушею в холодочку i одразу ж упав в сон, як сокира в воду.

I наснилося менi щось чудернацьке. Не сон, а просто кiно.

Стою я значить, на березi острова Переекзаменовки.

Стою i бачу; випливає на плесо корабель, величезний бiлий океанський корабель (я такi тiльки в кiно бачив), трипалубний, а труба завбiльшки, як вся наша хата. Я стою i дивуюсь: як це вiн через вузенькi стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап i по трапу йде на берег… Гребенючка. Пiдходить до мене й каже:

—Здрастуйте вам. До вас на острiв приїхала нiмецька делегацiя пiонерiв. Ви будете за перекладача.

Я здивовано дивлюсь на неї, i менi хочеться сказати: «Чого це ти, дурепо, мене на „ви“ звеш?» — але я чомусь чемно вiдповiдаю:

—З великою радiстю. Але хочу нагадати вам, що в школi я вивчаю, як вам вiдомо, англiйську i по-нiмецькому говорю не дуже вiльно. По нiмецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль i дер Бляйiшiфт.

—Нiчого,— каже Гребенючка,— цiлком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.

Я дивлюсь i бачу, що по трапу спускаються Iгор, Сашко-«штурман» i Валька.

«Он воно що! Так вони, виходить, нiмецькi пiонери, а не нашi».

Ми йдемо по острову i пiдходимо до куреня. Бiля куреня стоїть Кукурузо i колупає в носi.

—Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робiнзон Васильович Кукурузо,— кажу я, як менi здається, по-нiмецькому, а сам думаю: «Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що вiн, капiталiст, чи що? Вiн же наш радянський Робiнзон. Треба було, мабуть, сказать — голова сiльради. Але яка ж тут сiльрада, коли вiн на островi один!»

Мiж тим Кукурузо каже:

—Будь ласка!

I ми входимо в курiнь. Входимо в курiнь i опиняємось у великiй свiтлiй кiмнатi, де все бiле, як у лiкарнi. Посерединi на бiлому столi стоїть блискуча нiкельована каструля.

—Каструля,— пояснює Кукурузо.— На транзисторах. Сама варить. Без вогню.

«Ти диви. От чортiв Кукурузо! Таки понавидумував оте… на транзисторах».

—Дер Штуль?— питає раптом Валька.

—Дер Бляйштiфт,— вiдповiдаю я i сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: «Слухайте, а як з вашим секретним дiлом?» — а я вiдповiв: «Все в порядку. Не хвилюйтесь».

Яка гарна нiмецька мова! Одне слово скажеш, i все зрозумiло. Треба буде на той рiк попроситися у школi в нiмецьку групу. Обов’язково. Вiдмiнником у нiй стати — раз плюнути Тепер я розумiю, чому всi вони: i Валька, i Iгор, i Сашко — вiдмiнники.

I тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капiтанськiй формi… Книш. А бiля нього-голий, у масцi i в ластах, Бурмило.

«Вермахт… Подарунок вiд нiмцiв… Двадцять залiзних… Сьогоднi вночi…» — згадую я, i все в менi враз шшло-поїхало вниз.

А Книш пiдходить до мене й грiзно каже:

—Дамi завжди треба звiльняти мiсце!— i щосили штовхає мене в груди.

—Тiльки так!— чується голос Бурмила.

I я лету, лечу, лечу — кудись у безодню. Геп — i просипаюсь.

Отаке чортi-що наснилося менi.

I вмить я згадав, що менi треба їхати на нiч у плавнi. Що «сьогоднi вночi» — таки сьогоднi вночi. I так менi зробилося маркотно, що й передати не можу.

Матерi не було — пiшла в поле. Батько зранку на роботi Нiде нiкого А тут ще цей сон… Не мiг я сидiти на самотинi. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки що є на свiтi люди! Ондо голопуза дiтлашня сусiдська у колiї заболоченiй корабликiв пускає, а все одно: гпянеш на них —i легше.

Заїирнув я у двiр до Ренiв. Дiд Варава сидiв на призьбi i мантачив косу.