Тотем - Сторінка 10

Хоча і тут, як завжди, присутня інша сторона медалі, бо така педантична, без відхилень графіку, тілозміна, засвідчувала ще і трагедію душевної одержимості, що не могла зупинитися на жодній філософемі чи концепції і лише втікала від підсвідомого жаху існування... Адже назвати Місіму патріотом-монархістом можна лише недосвідченому людинознавцю. Культовий японець просто втомився жити, відродивши для ефектної смерті-театру кодекс самурая, а не наркомана-декадента. Якби під рукою не існувало монархізму і самурайства, цей жонглер екзистенційними масками придумав би щось інше, не менш ефектно-шокуюче.

Гіпертрофована м'язова тілесність, міркував молодий Микита, також уже не містить краси, особливо коли розвивається паралельно інтелектуальній деградації. Проте якщо відкинути глузливі стереотипи, видумані людьми для прикриття власної тілесної поразки, і розплющити очі, то можна знайти філософів-каратистів, психологів, котрі володіють бойовим гопаком чи офіцерів-спортсменів, що зугарні скласти і заспівати щемливу пісню. Тіло і дух повинні розвиватися паралельно, а не перпендикулярно! Бо хіба не принизливо бути високоосвіченим і постійно переживати, щоби будь-який голомозий відморозок не скинув елітарних окулярів і не надавав їхньому власникові кілька порцій банальних щиглів, просто так, для підтвердження своєї голомозої правди тупого і сильного?

Людська природа відбігла недалеко від джунглів. І хоч з'явилися нашарування культури і правил поведінки, але знизу наших сердець буяють дарвіністські інстинкти. Найпідставовіший із них — боротьба за виживання. Звісно, його майже ніде проявити благополучним, до прикладу, швейцарцям. Але якби, волею якогось міжконтинентального йожефа менгеле, вони опинилися б на рік у країні третього світу, скажімо, у після-колгоспному південноукраїнському селі, то через тиждень (найдалі) летіла би вся цивілізаційна пудра і етичні рум'яна коту під хвіст. Адже мусив би спрацювати найпідставовіший дарвіністський інстинкт...

Але ця найсправжніша правда причаєно, як рись, куняє у високотехнічних суспільствах, пост-індустріальних державних корпораціях, оазах успішних народів із щасливою історією. Ця найправдивіша правда буяє розквітлими гонами і рабовлас-ницькою люттю найперше на території азійських деспотій чи якогось феодального африканського князівства та й, ніде правди подіти, у нещасливій постчорнобильській Східній Європі... Але, панове! Ця диспропорція насправді є вельми умовною. Бо достатньо граминки великої чи посередньої небезпеки — і підставовий інстинкт боротьби за виживання моментально перекинеться скаженою пантерою чи пораненим левом — і почне бродити, жадаючи жертовної крові, вулицями Лондона і Токіо, Нью-Йорку і Риму...

28

До Вікторового мозку постукала ргетіег атоиг. Кожен із нас переносить цю випробу по-своєму. Якби на місці kratos i gloria була параска чи інга, хлопець полюбив би і цю інгопараску.

Кожній людині відміряно порцію любові, а у нерідких випадках — і друге, і третє, і десерт(и), даруйте гастрономічне порівняння. І ця порція — як безжальний пучок рентгенівського світла — оголює нашу неприкрашену суть.

Коли Віктор повернувся після тієї першої прогулянки (із гидотним пиво-цигарковим запахом не лише із ротової порожнини, здавалось, цей запах йшов від його рук і ніг, наче хлопець був символом дешевої алкогольно-колгоспної реклами), мати бігала квартирою, наче зачинена у клітку лебедиця, не знаючи, що і думати, адже зазвичай навіть подарунком сина було І важко заманити на вулицю.

На Маріїне зауваження (а якщо адекватніше, то напівістеричний зойк) Віктор зреагував блискавично-вдарив матір кулаком в обличчя.

Не впали на чорну землю зорі, не перевернулися будинки, не метнув святий Ілля у святотатську голову блискавкою. Тиша.

Містка доісторична тиша зависла у кімнаті. Віктор на хвилю злякався, а потім почав кричати, мовляв, не пхайся своїми лапами у моє особисте життя, ти хочеш, щоб я був вічно нещасливим, ти зробила мене таким! Ти, ти, ти, текла піна із Вікторових уст, у всьому винна, не чіпай мене, а я тебе не буду зачіпати, живи власним життям, поняла, поняла?!

Піна із Вікторових уст витікала, поволі зсихаючись. Мати, закриваючи руками обличчя, мовчки пішла до своєї кімнати. А Віктор занечищеним ротом ковтав пігулки, запиваючи їх водою із крану.

29

Микита закінчив політехнічний інститут, себто вуз широкого негуманітарного профілю, де вчили всьому і нічому. Але, крім певних професійних навиків, хлопець збагнув важливу істину — порятунок тих, котрі тонуть, залежить виключно від них.

Ця нехитра істина може бути незрозумілою європейцю, захищеному столітніми нашаруваннями розумного суспільного ладу. Але події нашої оповіді відбуваються на Україні, яку іноді плутають з Угандою чи Коста-Ріка, щоправда, знаючи, що там, на Укроріці чи Укроганді, мафія і корупція, Чорнобиль і порох закінчення історії. Напевно, Україна знаходиться у такому часовому поясі, де в десятки разів пришвидшується дія підставових інстинктів і людина залишена на поталу хроносу, котрий застосовує на цій території збоченські експерименти. А перверсійні випробування, відбиті у блазенському свічаді, кидають на цю місцину ще більше моторошних відсвітів химерної м'язової жестикуляції Велетня, який облюбував це місце закінчення історії та середохрестя географії виключно для перверсійного променаду. Отака заплутана horror-казочка про царівну-жабу, байочка із замкнутим колом, котре з усіх геометричних фігур найбільш схильне до мінімуму свободи...

Микита, безперечно, не думав ні про гримаси вуйка Хроноса, ні про коло як символ несвободи, позаяк про такі речі можуть міркувати забезпечені ангійські чи німецькі інтелектуали.

Але хлопець бачив, як ненаситна пащека українського різновиду Хроносу (коли припустити, що існує триста братів-хроносів, то той із них, що відповідає за Микитину батьківщину, напевне, найбільший пустун-пост-модерніст) ковтає тих, хто любив і вірив, думаючи, що життя може схрумати все, лише не їх. Але пустун-постмодерніст нищив їхні мрії і таланти, даючи взамін зомбовану алкогольну порожнечу чи депресивну байдужість майже до всього на світі.

Зрештою, резонно міркував Микита, що означає наше життя, як не поступовий відхід від дитячої справжності? Питання лише одне: наскільки довго ми можемо протистояти розтлінному впливові дорослого світу? Адже діти завжди розумніші від батьків. Бо вони знають про любов щось надзвичайно важливе. А дорослі відрізняються від дітей тим, що хворіють повною або частковою амнезією на ту сокровенну дитячу правду.

Отже, Микита вибрав приховану дитинність. Але не безпорадність інфантила, не розсіяність і неуважність поверхового гастролера життям. Мою дитинність, мріяв хлопець, буде неможливо помітити. Він не віддасть свою казку на заклання збоченському українському хроносові чи приватному йожефові менґеле, яким наділений кожен із нас, незалежно від національності чи місця проживання.

Але спочатку слід зайнятися перебудовою власного тіла, перегрупуванням м'язів і переакцентацією бажань.

Микита довго не міг знайти роботи, котра давала хоча би крихку матеріальну стабільність, а уповання на допомогу батьків свідчило би про калічну, а не здорову, дитинність.

Величезні обойми годин хлопець проводив у атлетичному залі. Спочатку здавалося, що гімнастика заліза і музика тренажерів виключно для інших, пішов не до тих дверей; ровесники розважаються, а він до знемоги пітніє над снарядами. М'язи напружувалися до тієї межі, за якою розрив і каліцтво. Голова крутилася, тіло боліло, неначе побите шпіцрутенами. Одного разу Микита навіть вирішив відступити, нехай уже інші будуть піонерами перебудови тіла... Але через кілька днів м'язи затужили за штангою і гантелями, накачуванням пресу живота і ніг. Тіло виявилося мудрішим від людини, адже противилося нездарному марнуванню так важко набутої хисткої гармонії краси і сили. І хлопець, зціпивши зуби і нейтралізувавши незримі бацили, здатні поточити волю, знову повернувся до улюбленого місця, де лише жвавий стукіт начебто бездушних снарядів і тиша атлетичного менталітету.

І холодні шматки металу визнали Микиту. Бо всякі речі мають розум і пам'ять, бо насправді ніхто не знає достеменно, хто і що є живішим на цій землі — істоти чи неістоти.

У той день, коли Микита збільшив м'язеве навантаження, він знову чекав того специфічного болю, котрий дає вироблення молочної кислоти.

Але кислота спасувала. Болю не було.

30

Я приїхала сюди з невеличкого містечка, де всі всіх знають, де закостенів час і можна сміливо планувати роботу на рік чи п'ять наперед, де навіть моє ім'я — Владислава — багатьом краянам видавалося непристойним.

Це містечко — як сім'я, де усі пересварені і перемирені. Тут рутина виїдає любов. Багато дрібної побутової неприязні, бо лише дехто із моїх земляків здатен до справжньої ненависті. Тут каміння живе довше від людини, а небо сумними вечорами відлискує темною і зловісною старовинністю. У цьому містечку можна зненавидіти такі порожні і начебто високі слова як "тяглість" чи "духовність". їх використовують, як дві копійки, всі вчительки (чоловіків-учителів не залишилося: на заробітках) двох місцевих шкіл, давно не роздумуючи над значенням цих неточних високочолих фраз. Пам'ятаю, як при черговому вживанні однією Параскою Дмитрівною сполучення "тяглість традиції" мені нестримно хотілося позіхати, а коли десятки разів за шкільний день на уроках гостювала "висока духовність", то мене, м'яко кажучи, боліла голова. Було нудно, нецікаво і сумно. Вчительки розхвалювали (самі не читаючи їх) книжки, котрі видавалися мені несмачними, а про авторів, котрих читала я, вони і не чули...

Батьки із задоволенням відпустили мене вступати на гуманітарний факультетуніверу, і я пройшла, уявіть собі, незважаючи на постійні розмови про хабарництво під час вступних іспитів.

Розпочалося навчання. Все-таки це цікавіше, ніж вечором десять разів перемірювати ногами центрально-патріархальну вулицю мого містечка, де із потрухлявілих віконниць на тебе вилупляються неприязні очі когось із "членів" єдиної інцестуальної збірноти, дорогої, так би мовити, земляцької родини, сентиментально-ненависної спільноти моїх краян.

Паралельно із навчанням у мене крутилася любов з одним аспірантом.