Тотем - Сторінка 12

Віктор... Чомусь не повертається язик назвати хлопця сином, бо мені соромно його нікчемності. А може, батьківська любов до сина-лише красивий підсолоджений міф? Бо коли дочка дарує батькові платонічну єдинокрівну любов, то син завжди нагадує про батьківське зношення. Син — це молодий батьків суперник, що бунтує едіповими реакціями хіба маленьким, а коли дорослішає, то синівський бунт втрачає сенс, бо син має чоловічу міць, а батько її позбавляється, підпорядкований жорсткому універсуму біології...

Але щодо Віктора, то будь-які міркування видаються смішними і недоречними, адже цей недоносок (як я інколи його ненавиджу!) є жертвою нелюбові. Коли я зійшовся із його майбутньою матір'ю, то у мене відбувалася банальна тестостеронна революція, розумієте? Тес-то-сте-рон-на ре-во-лю-ці-я, без натяків на будь-які додаткові смисли, подвійне дно чи ефекти обернених дзеркал!

Якби тоді не було Марії, то була би гафія чи василиса прекрасна, мені було байдуже і однаково, завагітніє Марія чи ні, любить вона мене чи ні (хоча від першого, визнаю, все ж трохи комфортніше), має вона задоволення чи ні, бо я не раб жіночого оргазму (потім я навчився техніки злягання чи любощів, без різниці), як розвивається плід нашого шалу.

Я хотів кохати Марію постійно (не забувайте, що нові жінки почали у мене з'являтися опісля народження Віктора), хоча, маючи медичну освіту, знав, що це може бути навіть шкідливо як для неї, так і для внутрішньоутробного об'єкта. Я хотів Марію лише фізично. Всілякі емоції, видумані платонічними збоченцями, мене не цікавили.

Але кожен новий соіtus відбирав частинку непідробного інтересу до її тіла. Я вже знав на підсвідомому рівні, коли Марія може застогнати (від болю чи насолоди, мене не цікавило), коли — закрити очі. Я вивчив кожен вигин її тіла і наш соіtus почав набирати ознак голої механістичності. Приблизно так ми випорожнюємося (Ви знову ненавидите мене, мої хороші, але ж не спростуєте аксіоми, що дефекація приносить нам насолоду вивільнення і полегші). Я зрозумів, що любощі із Марією стали для мене всоте перечитуваною сторінкою.

Що залишалося, порадьте? Правильно, або закрити цю "книжку", або перечитувати її у сто третє, п'ятсот двадцять сьоме і т.д.

Я вибрав перший варіант. Звісно, що все було непросто. Віктор народився і підростав. А мені із першого сімейного досвіду найбільше запам'яталася лише нехіть до перечитування "книжки" маріїного тіла у сто перше і викурювання безлічі цигарок на кухонному квадратику малосімейки. Потім, до речі, я став менше курити, адже нікотин, навіть кінь це знає, підточує чоловічу міць. Я не мав жалю, що покидаю Марію і Віктора як результат наших перших перечитувань тепер вже малоцікавої книжки. І звісно, пам'ятав про мудру філософему, що неможливо двічі увійти в одну і ту ж річку. Хоча Марія, притлумлюючи власну жіночу гідність, кілька разів кликала мене повернутися...

34

Нарешті Марія відчула, що їй направду не хочеться жити. Син піднімає руку, вона аж боїться його, заслиненого і некерованого. Нехай би вже краще закатував її, ніж спостерігати за цією жаскою оболонкою, де ховається нелюдина, де вгніздилася площа для менґелівських експериментів, котра лише курить, ковтає всіляку барбітуру і зиркає на неї як леправий сифілітик останньої стадії, коли починають відпадати вуха і ніс.

А ще бачила недавно свого колишнього, лискучий такий і нахарчовано-оптимістичний. Ще повчав її, що слід заборонити Віктору вживати ту психотрутку, мовляв, ти не вмієш контролювати його. Вона не стрималася, зірвалася, просила повернутися, ох, мамо рідна, як соромно за те, що усі свої залишки гідності затоптала у болото, коли побачила свого мучителя-коханого... Він навіть пропонував якісь гроші! Та як би із сином скромно не жила, але взяти ці гроші означало би, що вона уже не жилець на світі, а розчавлена опущена потвора...

Але як він уже прощався ("коли я його тепер побачу?!"), то Марія внутрішньо була готовою не лише брати від нього гроші (адже їх можна викинути, зате буде зайвий привід, щоб зустрітися, чому вона раніше не здогадалася, пізно...), але і платити йому (якби мала ці смертоносні папірці), щоби приходив хоч раз на місяць нехай до кав'ярні, щоб хоч почути цей утрачений назавше голос, побачити прохолодно-лукавий блиск цих найрідніших очей.

Марія була би готовою витирати своїм волоссям його ступні, стати найупослідженішою наймичкою, котру тримають лише для важкої фізичної праці, спостерігати за "бутербродами", "вертольотами" і всілякими там іншими промокуїтетами за його найактивнішої участі, повзати на колінах із чорною пов'язкою на очах перед його торсом напівбога. Марія була готова на все, лише би клацнув двома пальцями і махнув головою, сигналізуючи таким робом, що вона йому хоч якось потрібна.

Але колишній Маріїн чоловік, а тепер лікар-офтальмолог і за сумісництвом Вікторів батько, не вміє читати думок, а навіть якби вмів, то спромігся би лише гидливо втекти.

Бо чоловіки, котрі знають, що таке жіночий мазохізм із любові, даремно засвічують собі на лобі віртуальну зірку... Нема чим чванитися, нерозумні, бо ви вже ніколи не забудете цю жінку, вона приходитиме молодою у ваші старечі сни, така воскова і лагідна. І повернеться ваша пам'ять, і повернеться жаль, і начебто не буде собі чим дорікнути (хоча той жіночий мазохізм виник на грунті вашої нелюбові), але щось невидиме і сильніше за людину колись водномить кине вашим знетямленим старечим тілом на ваше старече лігво. І ви будете довго та некрасиво підвивати і скавуліти на самоті, відчуваючи незрозумілі припадки (ох, ви ж невинні, що її не любили, так-так, заспокойтеся) каяття. І котитимуться вашою брезклою шкірою незрозумілі старечі сльози, тепер уже насправді далекі від інстинкту і хіті.

Чорна пелена смутку немовби хотіла загородити Марію від світу своїм непроникно-траурним кольором.

35

Aле не журися, Маріє! Усе уніфікує смерть і усіх урівняє трунне віко. І уже не буде мазохізму чи страху перед павуками (себто арахнофобії), чинолюбія чи потрійних адюльтерів, любові і ненависті. Смерть — монументальна чистильня, що нівелює гріхи і подвиги, філістерство і пасіонарність, ракові метастази і рідкісну тілесну вроду.

Старість як пролог до смерті також байдужа до бажань і краси. Старці є справжніми християнами чи істинними буддистами, бо їхня перетрухлявіла плоть вопіє до упокореності. Бенкет біології, що називається життям, втрачає містичний магнетизм у царстві в'янення і відмирання. І нам стають майже байдужими красиві країни і людські тіла, грошова свобода і владоцентризм (Уявляєте монстра, якому дарують двадцятип'ятирічне тіло при зрілому досвіді? Або старця із романтичною душею юнака? Навіть всюдисутній менґеле рідко зважується на такі експерименти).

Отже, не журися, Маріє, бо коли доживеш до старості і сидітимеш у відквітальній прострації на лавці перед власним будинком, то, можливо, тебе відпустить пам'ять про свого колишнього чоловіка. Зате безжальний йожефко поверне пам'ять йому, бо його висохлий і зморщений апарат буде здатен лише на сечовиділення.

А моторошна у власній справедливості і непідкупна у власних чеснотах смерть знову з'єднає вас там, за межею добра і зла.

36

Наступний тиждень промайнув непомітно. У фашистських концтаборах провідним гаслом було: "Робота веде на волю!" Під волею усі в'язні розуміли смерть.

Микита раптом уявив, як сприймали ті, хто вижив і кожен день бачив один із найцинічніших слоганів, слово "робота" опісля концтабору.

А ти, друже, вільний (?) праценаймач у вільній (???) країні. Хочеш — працюєш у цій респектабельній фірмі, хочеш — знайдеш подібну псевдореспектабельність. Можеш відповісти на якісь напружено-тривожні привіти Христини або зробити вигляд, що нічого не помічаєш, типу, даун, однієї хромосоми мені бракує, ви вже даруйте, дівчино...

Зрештою, ти схилявся до останнього варіанту, адже важко назвати відповіддю на тривожно-вичікувальні дівочі привітання твій сухий напівкивок.

А вчора розпочалися дива. Ти пропонував свій варіант вирішення виробничої проблеми, можливо, не геніальний, але єдиноможливий. І тут Христина (в офісі було ще троє співробітників) випалила, що ти не тямиш у психологічних тонкощах натиску на клієнтів, і взагалі ти, як і більшість чоловіків, прямий, наче дошка. Ти аж схитнувся, але не подарував їй шансу взаємообразою, лише тихо, майже пошепки, прорік: "Як вам завгодно".

Вечором ти довго сидів із приятелями у кав'ярні, навіть був трохи напідпитку. Хоча вважаєш, що алкоголь і кав' ярні — для лінивих або невпевнених, ще, може, для пестунчиків долі, котрі можуть собі дозволити штучне самодопінґування. Але ти не потребував останнього, бо алкоголь і атлетичний зал — речі несумісні, як вишневе варення на шматкові сала. А сьогодні ти просторікував про відносність досвіду і штучну масмедійну істерію навколо дріб'язкових проблем, про трагічний оптимізм великого француза, що загинув у автокатастрофі, і поганий захист футбольної збірної Нігерії. Ти відчував, що скотився до пустомельства, адже слово має вагу, котра, на жаль, зле відчутна людині. Профанація понять, котрі стоять за словами (не враховуючи поганий захист футбольної збірної Нігерії), —можливо, найбільша драма і найризикованіші манівці нинішнього людства.

Зранку неприродньо поколювала голова. Яка гидота, саморукотворний біль; ні-ні, ніяка христина, ані юстина, ані горпина не мають до цього жодного стосунку. Навіть добре, що вона нарешті виявила йому сутність неврівноваженої істерички ("який тупий штамп — подумав мимохіть Микита, — визначення "істеричка" виключає рівновагу духу). І взагалі — чому він про це думає? Все.

Невелике зусилля — він пан над власними емоціями, а не раб! — плюнути і не згадувати, а то розслинився, 23 і 35, 35 і 23, іронізував Микита над собою, бо вже навчився володіти і цим нелегким мистецтвом.

Під дверима офісу стояла... Христина. Микита вже зробив напівкивок головою, щоб прошмигнути досередини, але дівчина змішаним голосом попросила його відокремитися для кількох слів. Якщо далі починатиме безглузді звинувачення, я пораджу їй звернутися до психотерапевта, подумав успішний бізнес-службовець, і запропоную спонсорські кошти за сеанси, досить комедії.

Але зблідла дівчина...