Тотем - Сторінка 16

Ти начебто хочеш занурення у ненасить її лона, злиття із її прірвами і вершинами. Але у цій аномальній fata morganа немає справжнього вітаїзму і непідробної статевої пристрасті. Так пияк на часинку пожвавлюється до бесіди після рятівної порції, але спробуй поговорити з ним про те ж саме без його донорської рідини...

Твоє збудження — це напіверекція і напівкоїтус. У нього перегорілий вічний двигун, і це малоприроднє пожвавлення нездатне до гальванізації справжнього бажання.

Щось людське і щемливе подрібнюється і кришиться у тобі, Вікторе. Ти затоптуєш і нищиш його із кожним рятівним механічним рухом: проковтуванням пігулок-поганок і пігулок-мухоморів. І, неначе привабливі і смертельні вогники на трясовині, короткочасно оживає пристрасть.

І тоді ти шалено хочеш входити у неї, наче самець, натоптаний лише фізичним здоров'ям і вільний від душевного життя, хочеш бути хворим сатироазисом, тіло як продовження фалоса, як...

Але марева— простягни руку, вона вже близько, твоя покірна і гола, нажахана і вродлива полонянка! — куплені у психоделійному магазині, пропонують лише ерзаци, ерзаци, ерзаци...

І ти падаєш на старий диван і ридаєш разом із протрухлим деревом, що є сумним свідком твого падіння у хтонічну прірву без вікон і дверей, котра лише ошкірюється страхітливою сардонічною гримасою, повертаючи тебе до реальності після короткого психотропного кайфу.

А далі починаються зворушливі відхилення, психіатричні конотації і обов'язкові надсади гігантоманії. Звір бере гору над ангелом, а психопатичний бенкет звільняє від тотемів підсвідомості...

46

Коли між навчальними семестрами завис вихідний період, Владислава на кілька днів приїхала до батьків.

Ти покидала рідний повітцентр ще зворушливою юнкою. Але і тоді тебе душила ця безнадійна тоскнота-лабіринт. Підеш ліворуч — безперспективність і нудьга, ступиш прямо — нудьга і безперспективність, завернеш ошую — те ж саме. Напевне, скромні, тихі і зловісні райцентри непридатні для таких, як ти.

Але яка я? Що досягнула? Навіть свіжу сесію не склала на "відмінно", погано запам'ятовую, вночі прокидаюся від недобр...

...Недавно снилося, що я продана у рабство, мене прив'язану до коня волочать степом татари. Через кілька годин вони зупиняються, і кожен почергово мене ґвалтує, але делікатно, не роблячи синців, щоби потім дорожче продати, щоб покупець думав, що я нетра-хана, і дужче хотів мене.

Раптом назустріч росте якась цятка. Це вояки. Вони вбивають моїх ґвалтівників (одного із мертвих чомусь жаль, хоча він був найбрутальнішим зі мною). їхній ватажок, за правом першого, грубо бере мене, і я кричу від сладострастя і болю! Коли, вже після всього, він відкриває обличчя, я впізнаю — о, Боже! — свого батька. І сором застилає очі, і сонце падає мені, оскверненій, на чоло...

Голова моя заслана туманами і навроченнями, бо інакше давно уже би закінчилась історія з Віктором. Напевне, я вже його не люблю, залишився лише жаль до цього нещасного, спроможного тільки вколоти, але ті колючки страшні лише зовні.

І це окреме опудало жіночої жертовності не розікласти на парадигми навіть збіговиську психоаналітиків. І ця жертовність, спрямована у ніщо, чомусь лякається сильних чоловіків, які теж зрідка бувають слабкими. Напевно, у цьому феномені теж схована одна із загадок і причин міжстатевого відчуження.

І (через це також) нас хвилюють і непокоять щасливі love story, дихаючи магічним полум'ям віднайденої андрогінності для тих двох, закоханих і байдужих щодо інших. Щасливі love story — взірець інших можливостей для кожної людини, монархія радості і вдала репетиція перед... Перед чим? Незважаючи на егоїзм закоханих, щасливі пари додають нам волі до життя. Це — презумпція кохання, антинаркотична стимуляція шляху; крила серафимів, а не мізантропійний оскал.

Можливо, ми підсвідомо ненавидимо щасливих і закоханих, що отримали тимчасову перепустку до тимчасового раю. Можливо, бажаємо їхнього любовного падіння і спустошення. Але вони (з усією інтуїтивною генетичною мудрістю) вдихають ці недовговічні молекули щастя, ці крихкі атоми андрогінності, цю тепличну музику власних тіл, ці пестощі, достойні найвишуканіших жерців і жриць кохання.

А потім і до них прийде сторукий і стоголовий чорний лікар із затиснутою у божевільній руці ампулою розплати, запрошуючи до жвавої присутності на оргії нашої безперервної мікроєвтаназії, а відтак на анатомічному бенкеті...

47

Михайло Юркевич не терпів половинчастості, внутрішньо вітаючи будь-який фанатизм. Хоча йому не подобалося це слово, у яке всілякі високоосвічені і вузькорафіновані персони обов'язково вкладали відтінок зневаги і психологічного презирства, мовляв, фанатики — це завжди особи, обмежені ортодоксією і не можуть сприймати світ поза рамками їхньої вузькопартійної чи вузькорелігійної доктрини.

У Михайловому розумінні фанатизм — це шлях до кінця, нехай навіть там очікує молекулярна порожнеча. Він розумів і монашу аскезу. І що би не базікали про монастирі філістери чи непросвітлені, і як би не поливали брудом чернечий чин невіруючі, Михайло був симпатиком християнства.

Адже, міркував він, якщо вже вибирати цей шлях, носячи у серці істинний промінь Господа, то без сім'ї і сільської парафії. Лише повне відречення від світського, плотського і суєтного, зимою та літом тоненька ряса і сандалії (нехай називають недоброзичливці такий шлях епігонством Ісуса, байдуже, бо всі ми — лише удатніші чи оспаліші учні Христа). А також відречення від власних прив'язаностей і світського імені, від будь-якої проекції на людину заради високої любові (і нехай балакають про ортодоксійний холод чи відхід від людського як умертвлення; на вищих щаблях християнства панують інші закони, де святі випрошують у Господа для себе хворіб, де у кожній людині бачать Бога, потрясаючи основами власної душі протягом медитативної Ісусової молитви, де будь-який світський успіх не вартий нічого на цих нелукавих ієратичних терезах, де слід тішитися невдачами і приниженням, де відкидається весь лубок і грим, камуфляж і позлітка, що не наближає до Господа). І розумом Юркевич міг збагнути стовпників і затворників, блаженних старців і великосхимників, що навіть на порозі відходу із цього світу боялися чорних спокус, разом із тим не боячись нічого і нікого. Воістину світ стоїть молитвами святих. Михайло туманно відчував усю місткість і любов, на перший погляд, холодної і відчуженої фрази Ісуса, зверненої до своїх учнів: "Хто любить отця і матір більше від мене, той недостойний мене".

Бо лише фанатизм може піднятися до висот, а сучасна людина жахається будь-якого прояву ідеалістичного, донкіхотського, себто фанатичного. Адже Дон Кіхот, вважав Михайло, був одним із найбільших фанатиків лицарського марева і безплотного ідеалізму. Дон Кіхот був мучеником за торжество людської мрії, нехай непотрібної, безглуздої і навіть небезпечної. Але ж мрії і пориву до небесняви, а не гидкого обжирання мертвим тваринним м'ясом.

Нехай це буде безумна химера, як у Ікара, лише не багатодесятилітнє тління, а відтак робота для унітазу та каналізації. Дон Кіхот — це Ікар. Ікар — це Дон Кіхот. Унітаз — це продовження людини. Людина — додаток до унітазу. Який символ шляхетніший — унітаз чи ікар? Старечі хвороби кишково-шлункового тракту чи вар'ятські пориви за межу тривіалу? Лицарський плащ, зітканий із туманів і сновидінь, чи геморої та іпохондрії? Аскетичні схимницькі щоки чи delirium tremens на фунті побутового алкоголізму? Самоспалення патріота чи багатолітні нав'язливі стани від появи прищика на задниці?

Так само Михайло розумів, що означає чин національної самопосвяти, вогні великої гетакомби задля ідеї, закривавлені уста, що шепочуть:"Слава Україні!" (хоча, як писав поет, "за що їй слава? Океан ніщоти й безуму і тільки. Вона — туман, вона — обман), запалені мізки, котрі мріють про велике українське князівство. Із нашого часу випотрошена ідейність, абортована героїка, розстріляний чин. А ті хлопці і дівчата помирали, не думаючи про кохання і сибаритство, гроші і секс, о милі фанатики тризуба і червоно-чорного знамена... Вони зазнали іншої розкоші — романтики військового братерства, трагічної романтики зречення і жертвопринесення.

І нехай називають чин некрофільською проекцією, і нехай кепкують з ідеалізму лицарів, що ішли до fata mоrgаnа визволення і галюциногену соборності. І нехай жалоба за полеглими виродилася у глум та скепсис над непогребенними і погребенними, і нехай насміхаються, просторікуючи про вузьколобість і примітивізм військово-національного сектанства. Михайло Юркевич бачив опісля розгрому партизанських формувань лише добу національного рабства із перефарбованими і поплутаними кольорами.

Де честь і слава? Де панове-офіцери і золоте товариство, де? Михайлові очі горіли віднайденою хвилиною туги за аристократизмом ідеї.

У цьому блиску його зіниць було щось позалюдське і надривно-калічне.

48

Але ж ти завжди боявся себе, Микито! Боявся приступів вовчої туги. Ненависті до звичайного способу життя. Ти подумки обзивав міщанами пересічних людей (а ти хто, друже?). Ти зневажав їх за плиткі мрії, куці запити від життя, аякже, лише би війни не було. Вони не були здатні до пасіонарного пориву (а ти хіба здатен?), що допроваджує до безодні — без рятівної драбинки догори.

Що мучить, до прикладу, твого сусіда? Кожного вечора до міри п'яний, до міри вгодований, він навіть цією розміреністю легких алкогольних вливань викликав у тебе роздратування, змішане з огидою. Такі, як він, здатні лише засуджувати і розпинати, залишаючись чистенькими та невинними, до міри вгодованими і ніжними. Сусід навіть нездатен до безпам'ятства нажертися алкоголем. Нормальна дефекація, непогане сечовипускання, добрий апетит. Скажіть, а що ще треба людині? Вечором — обов'язкове ТВ, раз на тиждень перепихнутися з такою ж, як він, дружиною і...

І невідомо, чи хоч у глибоких снах приходить до нього туга за незреалізованістю, чи хоч щось на цьому світі здатне мордувати його, викинувши із безперервного трибу рослинного існування...

Тебе дратували вечірні сусідські пантофлі як глузлива пародія на сімейну стабільність. Ти ненавидів телевізор, цей тупувато-універсальний замінник емоцій.