Тричі мені являлась любов - Сторінка 6

Він розумів, що зв'язок з Ольгою не може продовжуватись. До Ольги пішли холодні листи. Вона не вірила, що Франко, її Франко, може її так легко покинути, відмовитись від неї. Вона у розпачі. Але не образилась. Вона розуміла його.

"Суди сам, — пояснював свою поведінку Франко брату Ольги Ярославу, — адже знаєш, що як християне хоть що-то любляться, то у них жиє фатальна склонність серед найгіршого положення все ще робити собі надію, думати, що ось-ось лихе мине, добре буде. Ти знаєш, що я говорю не тільки про О[льгу], але і про себе самого. Адже ти чув не раз моє фантазованє, знаєш, як я хотів уладити житє і т. д. Тим часом діло пішло не туди, — надія одна за другою пропадала, відкриваючи за собою тілько чорний, поганий горізонт, унижепє, нужду, гризоту. А при тім мене гризла не тілько моя власна доля, кілько доля О[льги], я цілими ночами не спав, та ще й перед другими мусів сьміятися, жартувати, щоб не показати свозї слабости. І ось мені прийшла в голову думка — для діла великого, сьвятого діла, котрому я посьвятив своє жнтє, — відречися тої слабости, розірвати послідню нитку, "що в'язала м'я з давнім житєм". Як розірвати? Подумавши, — сам признаєш, що вибраний мною спосіб був єдиний — ...показати наглу зміну, неконсеквенцію, несправедливі закиди, — словом, показати самого себе малодушним, несправедливим, мізераком. Я зробив сесю штуку, і Ти признаєш, що з мого становища я не міг інакше зробити. Бо і до чого ж, впрочім, довше в'язатися? Становища ніякого я не получу, житя ні собі, ні їй не забезпечу, родичам гризоти ще більшої нароблю, а коли б вконець і прийшло полученє наше до скутку, то боротьба за кавалок хліба серед загальних противностей швидко охолодит любов і надломит сили..." Франко просить Ярослава Рошкевича зробити йому таку послугу: "Ліпше було би, якби ти старався говорити на мене всяку погань, представити мій характер і житє в властивім мізеріяцкім світлі". Тобто він хоче переконати Ольгу, що її не любить, що знайшов собі іншу, а тепер з неї сміється. Він думав, що чим "швидше забуде мене, менше буде терпіти".

Вона не повірила. І чим більше старався Ярослав, тим більше не вірила, її тепер страшить, що справді, ради її майбутнього, ради неї самої Франко може схибити, може покинути оте "святе діло", про яке їй писав.

Франко знаходить найрізноманітніші способи, щоб листуватися з Ольгою. То він передає через Ярослава книжку, в якій наколоті букви. Ольга ховається від батьків і ночами виписує букви і складає слова від свого коханого. А то друзі привозять чистий аркуш паперу, який потрібно потерти цибулею, щоб проявити текст...

В хаті сварки кожен день. Мама нарікає на свою долю, що нагородила її такою донькою, на котру тепер показують пальцями і з котрої сміються горобці. Батько сердиться. Він розуміє, що тепер не так легко буде віддати Ольгу заміж. Ославлена, а до того ж бідна... Хто ж її візьме?

Справа ускладнюється ще й тим, що в 1878 році в літературі дебютує Михайлина Рошкевич своїм нарисом "Кума з кумою". Володимир Барвінський, пишучи рецензію на журнал "Молот", де був надрукований нарис, зауважив, що тут "подибуємо силування погодити принципи з властивим соціалізмом". Критика зняла крик, бо автором нарису був не якийсь там "проскрібований" Франко чи Павлик, а дочка священика. Як вона могла наважитись перейти той кордон?

Наскільки вороже зустріла реакційна критика перший нарис Михайлини, настільки палко привітали появу такого багатообіцяючого таланту Іван Франко і Михайло Павлик. "Чесна добродійко! — писав Павлик у листі до Михайлини Рошкевич. — Я зовсім не сподівався, вийшовши з 3-місячної тюрми, такої несподіванки — Ваших писем, котрих не повстидався би й найперший реаліст, і то тим більше було для мене цікаво, що я добре розумію, під яким Ви натиском та контролею були вдома, віддані зовсім на ласку тих, котрі Вас мали честь родити. Далеко слабший натиск на жінок знаю я не в однім місці, і він так наполохав моїх знакомих, що вони навіть страхаються того, що говорили давніше, і тепер попросту заніміли.

Отже, я віншую Вам усім серцем, і якщо може моя просьба, то прошу Вас, ідіт Ви тою дорогою далі, не залишайте її... Мені не звісно докладно, чи все це писали Ви, мені навіть здаєся, що декотрі писала Ваша сестра, але вже то одно, що вони такі живі і такі вірні, — робить велику честь Вам обом, і коли вище будете сами цінити свої праці, порівняно з своїм житєм, то закасаєте всіх нас у повістях, а особливо в виображепню жіноцтва... І буде славно, як на сором тим людям, котрі так довго дивились на люцке житє, а не бачили його, — і галичанки підуть у письменстві, хоть не передом, то бодай порівно з тими мужчинами, що зірвали раз навсігди з загальним галицьким недоумством ціною свого житя й становиськ, а то й свободи, найдорожчої річи над усе, і котрим не надіятися нічого, як тільки до смерти співати пісню "Каменярів".

В іншому листі М. Павлик говорив ще відвертіше:

"Будьте ласкаві, малюйте Ви так вищі стани, особливо жоноту, межи котрими Ви обертаєтесь, — вийде дуже славно. Я думаю, що. таку роботу добре було почати враз із сестрою, і так Ви будете руські сестри де Гонкур або ще докладніше Еркманом-Шатріаном, бо, на кілько я вирозумів, то Ви маєте (французький) дар підхоплювати внішні рухи, живість людей, само житє, так як воно показуєся очам (Шатріан), а Ваша сестра знов більше психічні прояви, думки, застанову (Еркман): от якраз добрий склад одного повістяра".

IV

Одного дня з'явився у Лолині Володимир Озаркевич, далекий родич Рошкевичів, брат майбутньої письменниці Наталії Кобринської. Він народився 3 лютого 1853 року в селі Белелуї. Саме тепер він закінчував семінарію, а якої його вже два рази виганяли за народовські погляди. Мати, звичайно, пожалілась йому на Ольгу, на її таке непевне становище і впертість: "або Франко, або монастир". Одне горе! І зовсім несподівано Володимир просить у батьків руку... Ольги.

Взнавши про це, Іван Франко писав Ользі: "А тепер перейду до діла с п. Оз[аркевичем]. Не бійся, не стану дораджувати Тобі — йти за него, бо сам чую надто добре, що, стративши Тебе, стратив би-м всяку опору в житю, всяку надію і пропав би-м, як пес на ярмарку. Твоє заховане і відповідь, яку Ти дала таткови, зовсім похваляю".

Ольга довго і слухати не хотіла про Володимира, їй було дивно, чого саме її, таку, з котрої всі сміються, вибрав він? А згодом Ольга дас згоду і пише до Франка: "Се крайній час, мені треба помочи конче, ти не можеш меаі дати єї, не можеш поратувати, але я приймаю поміч від другого приятеля і йду заміж за Оз[аркевича]. Івасю, мені здався, що сли ти мене любиш, то повинен-єсь бути рад з того. Предпіж я буду вільна, свобідна...

Я уступаюсь відси, бо ту мені не житє, а смерть. Той чоловік хоче м'я взяти відси, — я го буду любити за то, я му вдячна за то. Тебе люблю, — ти ми показав дорогу, куда йти, а він отвирає ми ворота, що стоят заперті передо мнов. — Не кажи, що я за тебе забула! Ти ми ніколи з думки не зійдеш, — що буду робити, про що буду думати, все то буде тісно зв'язане з твойов роботов, с твоїми думками... Мені буде добре, як відси геть піду; мене не буде ніхто в'язати; буду робити, буду працювати, о скільки лиш зможу, і буду с того рада... Лиш відси, з сего села гет! гет! гет!.. Сама піти не можу".

Ольга вирішила... Вона повна планів на майбутнє. В неї, нарешті, буде воля. Вона зможе вільно листуватись з Франком, працювати, як і він, на користь спільної справи. Вона... "Маю намір на будушче, — напише вона Франкові по шлюбі, — 1) розглянутись усюда, де який грунт і що на нім удастся (зробити) и познайомитись добре, с ким лише можна, 2) переводити пильно, 3) в Белел[уї] є учитель нежонатий, а тепер чулам, вийшло розпорядженє, щоби жінка вчителя вчила сельских дівчат ручних робіт і за то має дістати з каси плату 100. Я би хотіла взяти на себе сю роботу, коби лишень не спротивився там хто, що я акурат не учительова жінка. Слиби то вдалося, тогди получені гроші призначаю на видавництво книжок, а насамперед і в короткім часі надіюсь, ні хочу! увидіти друковані твої "Жаби", бо шкода, най не задавнюются. (На жаль, Франко не надрукував "Жаб", а автограф не знайдено. Згідно з даними мала бути це річ гострою сатирою на тодішніх політичних та національних верховодів. — Р. Г.). Крім того — 4) хочу учитись і сама, насамперед математики і фізики, того, що доси дуже маленько знаю. Моя душа сподіваєсь, що приятель мій п. Ол[есь]ків буде ласкав приїхати до мене на пару тижнів, н. пр. на зимні вакації (слідуючі) і повчити мене трошка в той отрасли науки, а я — запевни його — буду найпослушніша і найуважніша з учениць... 5) одна душа сподівавсь, а друга хоче, щоб де за яких пару літ довести до того, щоби співними [16] силами кілька спроміжних людей закупити богато грунту з великим фільварком і там жити дільно та хорошо в товаристві, як говорив-єсь торік... Мені здаєсь, що се такі доконче мусит ся у нас зреалізувати. Вол [одимиру] Оз[аркевичу] дуже сподобалось, він оббераєсь уже на той час за першого зарядчика і робітника до рілі, розумівсь само собою, що теперішній свій стан покидає тогди... Одне мене мучит і гризе, що ти хворий, не хоруй, Івасю, змилуйся!"

Франко знав, що так станеться. Знав... але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. В нього крововилив... "Пощо Ти писала той лист, та і в такий спосіб, що то і добре, Тебе ніхто не силує, тілько забаглося Тобі попадею бути, ну, і йдеш за попа, — писав у відповідь Франко. — Люба, подумай собі, які думки мусів насунути мені той лист! Посліднє Твоє письмо то успокоїло мене, властиво слабість, чи дістав кровоток, чи так якби кожного дня приставив [лявожкам], ну та й плаває спокійно кров і лагодить біль внутрішній, і дай бог, щоб скоро було по всім, волю здохнути, ніж жити в такім отупінню і ідйотизмі, в якім тепер находжусь. Ану, але се моє діло, уже м'я втішило то, що пишеш, що полюбиш Оз[аркевича] і будеш щаслива. Я не сумніваюсь о тім і з щирого серця бажаю Ти щастя за всі ті муки, перенесені дома; тільки що Ти говориш о моїм щастю, видаєсь ми іронією..."

Після цих слів він написав слова, котрі вже стали класичними, хрестоматійними, котрі наводить кожний біограф, коментуючи Франкову першу любов.