Українські гумористи та штукарі - Сторінка 4

- Нечуй-Левицький Іван Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Ми не п’ємо горілки, — каже одна сміливіша й жвава панна, засоромившись і спустивши очі додолу.

Отець Костецький кидає на панну жарт — гальку з м’якушки.

— Еге пак! не п’ємо… При людях — не п’ємо, а якби за дверима у куточку — то й стук по одній, а може й по другій, — каже отець диякон.

Між сидівшими за столом паннами дійсно знаходились дві вже літні зовсім старосвітські панни, котрі потай од людей, за дверима або десь в опрічній кімнатці, стукали не то що по одній, а часом і по три й по чотири. Гості за це добре знали; очевидячки, знав про те й штукар отець диякон.

Рядом з отцем Костецьким сиділа за столом якась ка-пітанша, стара-престара, зовсім беззуба. Вона була вчителькою дітей в сахарні в директора. Вона дуже помаленьку мне своїми беззубими щелепами й насилу вже аж після всіх кінчає свою порцію страви, коли вже всі давно попереставали їсти. Отець Костецький кидає й на беззубу капітаншу жартом-галькою, правда маленькою, малесенькою, делікатною.

— Еге, мамо! А ви ще й досі їсте? "Ком-ком — було б двом, а ви й самі спожили!" — каже він до капітанші, котра насилу доїдає свій шматок печені.

— Та в мене зубів у роті обмаль! Нема чим гаразд їсти, — обзивається капітанша й сміється, бо добре знає вдачу сусіда.

— А що ж то було б, якби в вас, мамо, були всі зуби цілі? Ого-го! — тягне далі жарт отець Костецький.

Запас його жартів невичерпний. Він розсіває їх на всі боки впротязі всього обіду, одповідаючи на ’всякі питання, вмикаючись у розмову гостей. Щохвилини тільки й чути за столом регіт. А тим часом сам о. Костецький ані осміхнеться! Сміх, регіт були неначе зовсім йому невідомі, бо він сміявся не ротом, а словами, котрі сипались з рота, замість реготу. Здається, вередлива натура сама вчинила з ним жарт, однявши од його саму здатність до реготу та сміху. Сміх його перейшов на гумор, втілився в його влучному сатиричному слові, захолов на кінчику його язика й не дійшов до органа, виявляючого примітне для людського ока й вуха сміх та регіт. В його спокійних очах. навіть не грала ні одна іскорка затаєного в душі сміху, бо ніхто й не чув, щоб він будлі-коли голосно сміявся або ще й реготавсь. На обличчі о. Костецький завсігди й незмінне був ніби поважний та спокійний. Жарти його немногослов’ні, а уривчасті, часто лаконічні, але гострі і влучні по короткості й згорнутості. Часом скаже він слово або фразу — і неначе молотком приб’є, мов коваль стукне по ковалді молотком: стук раз, два! —та й готово, тільки іскри бризнуть на всі боки на людей.

От вже пообідали. Всі встають з-за столів і хрестяться до образів. Отець Костецький хреститься й дякує хазяїнові й хазяйці. При тому вія кидає бомбу-жарт — самокритику й на самого себе: "Спасибі господеві милосердному, що ми, дармоїди, обпили та об’їли вас, господарю. Дай боже і на будущий рік цього ж таки діждати. А ви, хлопці-молодці, кажіть: "Дай боже!" —Обертається отець Костецький до паничів з закінчувальними словами берези, що обертається до колядників тоді, як вони скінчать усю колядку. : —

Паничі підхоплюють той кінець, мов справдешні колядники, і кричать: "Дай, боже!" Жарти о. Костецького неначе наелектризували й їх і поохотили до жартів: ти, мов, жартуєш, а ми й собі!

Один бадьористий, сміливий панич вихвачується:

— Зате ж, отче дияконе, і ми колись приїдемо до вас та й вас обіп’ємо та об’їмо.

— Еге… тільки в мене, на превеликий жаль, дочки нема… — кидає отець Костецький кулю-жарт на сміливого панича. — Хіба присватуйтесь до моєї тещі… тоді стане шкурка за вичинку, ще й з процентами.

Паничі регочуться, але вони понурились — їм трохи ніяково; кожний це почуває в душі, але… наче сам з себе сміється. Користуючись правом молодих женихів, вони часто люблять зловживати, експлуатуючи гостолюбство селюків-батьків, котрі мають дорослих дочок. Жарти отця Костецького протягуються безперестану й після обіду. Він сипле їх, неначе пашню з мішка сіє сівач на ріллі, мішок за мішком.

Гості купляться, скупчуються кругом його, як бджоли кругом матки, щоб слухати його веселі, хоч часом і ущипливі жарти. Надвечір отець Костецький збирається додому. Він розпрощується з усіма, і його проводить много-лічний кортеж на ґанок і до воза.

Ввесь вік не вичерпувались жарти цього типічного гумориста. Огонь вигадливого та бистроумного гумору не згасав у йому до самої смерті. Давно це діялось; як кажуть в приказці: "Ще тоді, як баба дівкою була". Я пригадую тільки декотрі летючі жарти отця Костецького. Багацько їх потонуло в тумані давньої минувшості.

Кажуть, як отець Костецький важко занедужав і став почувати, що смерть стоїть за плечима, то й у той важкий момент викинув жарт. Жінка хотіла запросить до недужого доктора.

— Нічого вже мені й доктори не поможуть, — сказав перед смертю отець Костецький. — Мабуть, мені вже час на лоно Авраамове кози пасти.

В моїй пам’яті виникає неначе в ясному сяеві образ ще одного типічного штукаря на словах, образ найсимпатичніший. То був Василій Єл. В молодих літах він служив урядовцем, вже й не пам’ятаю, чи в Каневі, чи в Києві. Це був тип штукаря веселого та реготуна. Неначе живий стоїть він і теперечки перед моїми очима; і тепер неначе бачу його круглувате повне лице, його ясно-сині, як бірюза, очі, рожеві повні звивчасті й виразні уста, з-під котрих блищать густі рівні, неначе підрізані, білі зуби; і тепер неначе бачу його круглу чималу голову, обсипану русявими каштановими кучерями, його невисоку постать, трохи повну, ніби налиту. Василь Єл. один з тих типіч-них людей, котрих ніколи не забудеш. Багацько майне людей перед очима в житті, але багацько їх майне так, як ті хмарки на синьому небі пройдуть, майнуть, і не згадаєш їх образу, і навіки зникнуть їх обличчя з твоєї пам’яті. Але часом набіжить на синє небо одна хмарка, вхопить на себе промінь сходячого сонця, прикраситься, вбереться в розкішні кольори, в золото, в пурпур, в веселі рожеві фарби. Побачиш те диво, і на довгий час воно западе в пам’ять. Бувають і між людьми такі особи, що ні плинучий час, ні негода життя не видеруть з пам’яті їх образу. Пригадаєш одно його ймення, і той чоловік устає перед тобою, хоч говори з ним, мов з живим.