Українські гумористи та штукарі - Сторінка 6

- Нечуй-Левицький Іван Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


І досі в моїй пам’яті зосталося одно його оповідання про своє змагання з місцевим дідичем, паном П. Дім Василія Єлис. був вже дуже старий і знадвору був більше схожий на єврейський заїзд в містечку або на корчму, ніж на порядне чепурне житло духовної особи. За часів панщини дідич був повинен ставити й лагодить доми й за-будування для духовенства. Але дідич П. був католик і зовсім не вважав на спустошення та зруйнування житла й хазяйського забудування. Василій Єл. вже кілька раз жалівся на пана тодішньому київському вікарієві, епіскопові Аполлінарієві. Вікарій посилав кілька раз укази через консисторію, але ті укази нічого не вдіяли. Коли це якось несподівано влітку в час свого об’їзду єпархії звернув наїздом зумисне в парафію отця Василія Єл. Дім його вразив епіскопа: він розгнівався, бо був дуже опришкуватий та палкий, та ще й до того дуже простий і лайливий. Часом при об’їзді єпархії він без церемонії лаяв попів та протопопів при людях, навіть при дітях і школярах…

Єпіскоп звелів запросить дідича. Дідич прийшов у світлицю отця Василія Єл. На канапі сидів вікарій і навіть не попросив пана сісти. Пан уклонився і все стояв коло порога й терся та м’явся.

— Ты почему не строишь дома для причта? — почав архієрей говорити до пана з великим гнівом та криком. — Разве я не писал тебе приказа? Гляди ж мені! Я зараз їду в Богуслав і буду там ночувать у монастирі. Доганяй мене й достав мені обліч на забудування й поруку, що доми для причта зараз неодкладно будуть збудовані! Чуєш І Гляди ж мені! — крикнув вікарій до пана.

Дідич, впіймавши такого облизня, зблід. Він переступив з ноги на ногу, пом’явся, постояв та й вийшов, ледве потрапивши в двері од сорому й обиди. Форма обходіння з ним на "ти", самий грубий тон вдивили його, мов сніг серед літа, і зачепили його амбіцію й гонор.

— Ото мій пан, — розказував о. Василій Єл., — вислухавши такий загад, сів в екіпаж та й покатив мерщій додому. Приїжджає він у свій двір, зліз з екіпажа та з горя й до дверей дому не дійшов. Дочалапав він до ґанку та й сів на лавці. Ой-ой-ой! все ойкає він та важко дише, поклавши руки на коліна. Пан був з дрібних дідичів, сам лаяв мужиків ще гірше. Але він був вже літній чоловік.

— Грицьку! — каже дідич до погонича. — Скажи ти мені, будь ласка, що то таке архієрей?

— А хіба ж я знаю! Архієрей, та й годії-обзивається Грицько.

— Чи має він яке прайс казати мені — ти? Чи тгі знаєш, що він т й к а в на мене, ніби на якогось свого наймита? Чи має пак він на те право?

— А бог його зна! Коли казав, то, певно, має право, як-от, приміром, ви кажете мені, — обзивається Грицько.

Дідич П. був вже старий удівець і не мав дітей. Очевидячки, йому не було з ким душу одвести. Він і одводив душу з Грицьком як людиною православної віри, котра, як здавалося йому, повинна за це ’все добре знати.

— Я пан з діда-прадіда, з пра-прадіда. Може, двісті, може й, триста год, може, тисячу год на мій рід ніхто не тикав. А це хтось приїхав, держить мене коло порога, неначе лакея, неначе наважився мене зобидити, навіть не попросив мене сісти, ще й каже на мене-ти! Чи воно пак митрополит?

— Мабуть, ні; бо то таки що митрополит, то таки митрополит, — каже Грицько.

— Він, мабуть, чи не старший од самого губернатора, коли тикав на мене, як оце я на тебе, — каже пан до Грицька.

Сидить пан на ґанку та все стогне: ох-ох-ох 1 Встав він з лавки, вхопився обома руками за живіт та й поніс його в покої. Мабуть, архієрейське кривдне слово потрапило не в серце, а влучило в живіт та там і застрягло, — докладав та вигадував о. Василій Єлис. — А писати бо-магу та бігти в Богуслав було доконче треба, та ще й зараз. Пан П. знав за це добре. Він взявся за перо, насилу стулив бомагу й перед вечером одвіз її в Богуслав до того архієрея. Не гаячи часу, дідич зараз взявся за будування дома для о. Василія Єл., бо добре втямив, що з Москвою жартувать небезпечно.

Зате ж пан П. не загаявся оддячити й о. Василеві Єл. По вірі й по духові поляк, але по крові й по вдачі син України, та ще на вдачу й сам штукар, він незабаром встругнув штуку й от. Василеві Єлис-ву.

— Раз якось сиджу я в своїй новій хаті, — розказував от. Василій Єл., — коли чую, десь катеринка грає, грає та й грає, але десь далеко, ніби за селом, за цариною. Прислухаюся — катеринка грає якось чудно, якраз так, як двері в моїй коморі запищать високим дишкантом та й з’їжджають помаленьку на баса, а на кінці ніби крикнуть, ще й з притиском. "Одже ж, — думаю, — занесло з-за границі якогось німця з катеринкою аж у наше село. Вийду я на ґанок та з нудьги послухаю тієї катеринки й на за-границю подивлюсь". Виходжу я на ґанок, слухаю, аж то свиня кувікає. Коли дивлюсь, проз мій двір помалесеньку везуть на возі мою рябу свиню льоху, неначе молоду з перезвою. Коло воза йдуть панські наймити. Посадили мою льоху на задні ноги, наче собаку, а попід передні ноги спиною прив’язали до крижовниці. Верещить свиня, репетує, аж рило вгору до неба задерла, зовсім неначе собака скиглить. Стою я на ґанку та регочусь. Льоха аж кричала, кувікала та вже й з голосу спала: не кувікає, а якось мекає, мов коза, та скиглить, як собака.