В глухім куті

Яцкова ялівка об'їлася конюшини і згибла. Лежала коло ясел, у стайні, як гора, а в хаті Яцко сварився з Яцихою.

— Нащо ти пустила ялівку на свіжу конюшину? Господине!

— А ти нащо лишив вітвором ворота? Господарю!

— А ти чому їх за мною не заперла?

— А в тебе від чого руки?

— Ти мою працю марнуєш, жінко!

— А ти мій вік змарнував, чоловіче! Так сварилися цілу днину...

Щдвечір пригадали собі, що ялівку треба закопати, бо заповітрить подвір'я.

— Треба було дорізати, — каже Яцко, — був би нарід розібрав під неділю!

— Мій батько не різник, а мати не різничка, — відповідає Яциха, — та й я різати не вмію!

— Але язиком, як бритвою ріжеш. Правда?

— Коли ріжу, то своїм, а тобі зась до того. Відчепися від мене та й йди, зроби який кінець із ялівкою, бо ще йно того треба, щоби тебе жандарі забрали.

— А тебе чорти заберуть! — тукнув Яцко, переступаючи поріг.

На подвір'ї думав собі, що баба правду каже. Він завинив, бо воріт за собою не замкнув. Ялівка вийшла з подвір'я, об'їлася в полі конюшини та й згабла. Але признати їй того не можна, бо найгірше, як жінка раз один візьме верх над чоловіком. Тоді вже пиши пропало. Потім глянув на стайню, де лежало падло, зітхнув, сплюнув і пішов на трупарню, до Антошка, що був грабарем і сторожем від школи в одній особі. Вік копав гроби, чистив учителеві чоботи і бив школярів різкою. Як мав час, то виплітав кошики, пускав кров, здіймав шкуру а падлини і збирав рої. Що кому треба!

На біду, пішов Антошко на друге село з листом від учителя до вчительки, і Яцко вернув із нічим.

По дорозі вступив до сліпого Максима, що грав на лірі, а на весіллі співав такі веселі співи, що п'яні баби реготалися до розпуку, але й його не застав дома.

Вгім, із-за дуплавої верби вилазить Абрамко, знаний з того, що жодного діла не цурався і любив усього стрібува-ти, тай каже: "А що, Яцку, є Антошко дома?"

— Лихе йому є! — відповідає Яцко. — Десь & усіх як навмисне повиривало.

— Не кажіть нікому, — говорив Абрамко, — то здійму шкуру.

Г" Та Здіймай, — відповідає Яцко, — про моте!

™" Р? у торг> стало на ™> Абрамко має дата три срібні, і шкура його.

ті І*?!*3 пішли оба до стайні. Жвд замкнувся зсередини, щоои його ніхто не бачив, і заки місяць зійшов, покінчив свою роботу.

Потім видрапався на під, розвісив шкуру на бантах і вернув, вдоволений, додому.

Тим часом Яцко викотив із возівні віз, запряг коні і заїхав перед стайню.

Насилу витащили обоє з жінкою ялівку, і віз покотився селом.

По дорозі ставали люди і, киваючи головами, казали: "Ов, ов, ов!"

Яцко був лютий, підганяв коні, і ялівка скакала на возі, як жива.

Так опинилися на "кобилячім" цвинтарі. Був то невеличкий кусник громадської толоки, обкопаний доволі глибоким ровом, на якім ховали падлину: коні, корови, вівці, навіть дріб. Як ішла остання холера, то староство наказало, щоби зробити цей цвинтар, на що громада сильно відказувала.

"Перше тільки людей ховали, а тепер, бач, і худобині цвинтару треба, — думав також Яцко. — Дальше, може, ще які метрини для коров повидумують. Все можливе. А потім, то ще таке право вийде, що не худоба для тебе, але ти, хлопе, для худоби. Тьфу!"

Яцко сплюнув, зняв драбину і скинув ялівку на траву. Телиця лежала, як колода. Яцко вхопив рискаль і став із пересердям копати яму.

— Не досить, що здохло, та ще йому таку параду роби!

— говорив, викидаючи землю.

— Вези його, копай яму, ховай! Ігі!.. А ви тут чого? — звернувся до псів, що чимраз ближче підкрадалися до м'яса. — На погріб прийшли? Добре. Ось тобі, діду, хліба!

— гукнув, кидаючи між собак груду землі. Пси розскочилися, і Яцко копав дальше.

— Чого стоїте? — кричав до своїх хлопців. — Возьміть батіг та відганяйте собак!

Хлопці вхопили, один батіг, а другий лопату, і вганяли за псами.

Яцко викопав яму, змірив рискалем, чи є до міри, і скотив до неї ялівку. Потім скоро, разом із хлопцями, став її засипати землею.

А на окопі сиділи голодні пси і з жалем та злобою дивилися на дурного хлопа, що таку гарну поживу так нерозумно марнує.

Як Яцко вертав додому, була ніч.

Світив місяць, били перепели, пахло сіно і мед.

— Буде погода, — говорив Яцко, поглядаючи на дим, що шнурком снувався з комина вгору. — І небо визвізди-лось, що але!

Коні йшли звільна. Яцко не підганяв їх, лиш дивився докола і думав.

— Мають люди гречку, як море, а я, як на злість, її не посіяв. Висіяв більше ячменю, а ячмінь не вродився. Та й таке!

І в ту хвилину зробилося Яцкові дуже сумно. Йому здавалося, що він дуже бідний, що це йому чомусь не ведеться і що для нього нема вже ніякого рятунку. Збіжжя не дописало, ялівка згибла, нещастя йде за нещастям.

А минаючи цвинтар, він думав, як то його вивезуть туди, і як він не буде журитися ні гречкою, ні ячменем, ні жодною бідою — нічим.

Місяць світив, били перепели, пахло сіном і медом.

Яциха чекала на Яцка з вечерею. "Бульба перекипіла, діти зголодніли, — говорила, вибігаючи на ворота, — а його нема".

Над Глухим Кутом висіло тихе літнє небо. На річці гудів невсипущий млин, дорогою їхали парубки на конях, грали на сопілках і співали. їм настрічу вибігали собаки, гналися за кіньми й брехали.

Довго стояла Яциха і надслухувала, чи не їде Яцко. А в хаті, на лаві, під лампою, сидів найстарший син і читав свіжий часопис. Коло нього стояло кілька парубків і слухали. Один із них недавно пристав до читальників, і по його очах видно було, що йому в голові якось-то іще не Дуже ясно. Він спитав:

— А про війну нічого не пишуть, Михайле?

— Ні, нічого.

— А якось ту на ярмарку казали, що ніби наш на турка вибирається.

Михайло глянув на нього, як батько на дурну дитину, і всміхнувся.

— Пощо тобі турка? Коби ти того ворога зміг, що дома, то було би добре.

І він почав говорити з жаром, яких то ворогів хлопи мають" як вони мусять боротися о кожну ложку страви, о кожний день життя і як мусять уважати, щоби в тій боротьбі не впасти, бо хлопське життя, як безнастанна війна.

— Але з місця, — кінчив, піднімаючи голос, — нам не годиться тікати. Тхори тікають, а відважні сміло стають до бою. Держися, хлопе, руками й ногами землі, бо то твоя міць. Хлоп без землі, що риба без води, що листок без гиляки, що марний пух. Фу-у-у! — та й нема!

В тую хвилину відчинилися двері, і насамперед вбігла мати, а так, може, по добрім отченашу, ввійшов батько.

— Касино! — кричав від порога. — Казети! Пани! Ти, старий, падлину вивози, а твої діти най казети читають, бо вони пани! Мой! — крикнув, звертаючись до сина. — Кинь мені той папір геть, бо тебе разом із ним за десяті ворота кину! Чув?

Син випулив очі. Зроду-віку не чув від свого батька такого прикрого слова. Щоправда, то Яцко не любив ані читальні, ані книжок, ні взагалі освіти. Не знав, на що вона і до чого здасться. Адже й перше люди жили без книжок та без паперів, і було їм добре. Але дітям не боронив. "Як своє зробиш, — каже, бувало, — то читай, кілько хочеш, а йно світла мені не висвічуй".

Тіш дивніше вразив Михайла батьків гнів. Він не втерпів і спитав:

— А хіба ж вам, татуню, що-небудь шкодить, коли я читаю?

— Шкодить! — відрубав батько. — Не люблю, не хочу, не потребую! Поки не було тих шкіл і тих читалень, то ще чоловік дихав як-так, а тепер хоч із берега та в воду... Збіжжя не вродило, ялівка згибла, роби що хоч!

— А хіба ж наша ялівка від газет згибла? Таж вона не вміла читати! — відповів Михайло.

— Що? — гукнув батько. — Ти насміхаєшся з мене, зі свого батька? Ти мене сердиш? Мой! Тримай язик за зубами, бо хоч ти парубок, як дуб, а так тебе сперу, як смаркача!

Михайло лиш раменами здвигнув.

— Тут газети ні при чім. Вони вам нічого не винні. А без газет і без науки нині жити трудно. Нині кожний жид, кожний волокита знає світові лад та й туманить темного хлопа. Нині треба йти вперед разом із другими, а ні, то перейдуть по тобі, як по трупі!

Яцко головою покивав і, насміхуючись, сказав:

— А диви, який мудрий! Мудріше яйце від курки. А

диви!

А Михайло кінчив:

— Та й ялівка, може б, і жила, якби ви вміли читати. Ось у мене є така книжка, що пише, як коло худоби ходити, але вона сама не заговорить, до неї треба знати письмо.

— Досить! — гукнув Яцко. — Вже мені ті науки горлом лізуть. Гіркий світе, коли сини батьків розуму мають учити! Віднині я тут пан, я тут господар! Або слухай, або рушай на чотири вітри! Я вам покажу! Я вам усім безголів'я зроблю! Я вас пороздираю! Я...

Але жінка прискочила до нього, вхопила за руки і сказала:

— Чужі парубки слухають, спам'ятайся!

Яцко спам'ятався, парубки поздоровкались і вийшли, Яциха подала вечерю.

їли мовчки. Лиш часом ложка голосніше черкнула об миску, і тільки чути було, як кілька ротів дмухало на гарячу страву, а потім із свистом втягало її досередини.

А як обтерли губи, почав Яцко наново:

— Завтра зачнемо жати. Ти, жінко, лишишся у хаті, звариш обід і обійдеш худобу, а ми всі скоро світ підемо жати.

Говорив голосно і рішуче, як економ. Але Михайло не втерпів. Таку вже мав натуру, що не годен був змовчати, коли видів, що робиться що-небудь не так, як треба.

— Завтра буде дощ, а може, й на сльоту затягнеться, бо барометр у вчителя чогось дуже впав. А до того, я йшов нині попри жито, й воно ще трохи зелене, свидува-те. Двірське жито до полудня і раніше, а ще його не жнуть. Я раджу підождати.

~~ 9ховай собі свою раду для таких, як сам, розумієш, разом із якимось бараметрами! Я маю бараметер на небі Дармоїди, легейди! Робити їм не хочеться, та й вигадують.

— Ой, біда! Буде дощ. Коби хоч татуньо не зачинали жати, бо шкода хліба, — думав Михайло, — та щоб Ганька не йшла, бо ще гірше з нею буде. Вигналося то таке, як конопля, та й хорує. Най їх Бог хоронить.

Цілий день не йшла йому робота. Думки не давали спокою, і на серцю робилося так тяжко, як би на нього столітній дуб звалився.

З полудня почали виступати хмари та закрили небо, як брудні і мокрі верети. Під вечір потали пускати з себе дощ. Що вітер повіє, то дощ слабне, але йде.

Наповнилася ріка водою, виступили на дорозі калюжі, обмокли дерева, стріхи й люди. Ще до ночі далеко, а вже світу Божого не видно, такі всюди мряки й пари. Сльота...

— Маєте, татуню, барометер на небі, — думав Михайло, вертаючи домів. Був змучений і такий обмоклий, що аж пара з нього била. Хотів чимскоріше дістатися до теплого й сухого кута.

В своїй вулиці здибав молодшого брата.