В глухім куті - Сторінка 3

Але де там! Розкислося, як у пізню осінь, як після Покрови.

На дорозі болото, на долинах вода, на лісах дими. Роби що хоч! Навіть воробці почали журитися. Зліталися стадами до села, голодні і змоклі, обсідали плоти та цвірінькали.

А під вечір стада чорних ворон перелітали над селом з гамором та криками.

Яцко ходив хмарний, як те сльотливе небо, до нікого не обзивався, лиш зітхав та бурмотів під носом:

— Пропала моя праця, пропав і я...

Але в четвер показалося сонце. Боже! Як нараз повеселіло на світі, як зеленілася трава і листя, як усе росло та доспівало на очах!

Пішов Яцко перекладати копи.

Зняв одну шапку, глянув та лиш покивав головою. Стебло зелене, як рута, пахне квіттям і розчиною, а така від нього гарячка б'є, що аж у носі крутить.

Сів Яцко та думає.

— Правду казав Михайло. Видно, що ті книжки та й ті науки все-таки щось ніби знають. Треба було послухати сина.

Думає, коли чує — хтось йде. Якісь сторонецькі жінки.

— Дай, Боже, щасливої

— Дай, Боже, й вам!

— А куди то дорога до Кривого?

— До Кривого? — повторює Яцко і розглядається до-кола так, як би згубив ту дорогу. — Йдіть просто, а потім коло паногцевої нивки гайга і знов просто аж до моста, а з моста скрутите наліво аж до Мартинової верби, а там уже вам люди покажуть.

Жінки подякували та й пустилися йти, як би вони справді знали, котра то панотцева нивка і котра Мартино-ва верба. Але Яцко спинив їх.

— А вам до Кривого за чим?

— Ідемо до того хлопця, що, може, чули ви, людей лічить і всяку всячину знає.

— То там є такий хлопець? А я про його й не чув.

— Таже є. Від нас якось ту возили жінку, що має чорну хворобу, і поміг. Або, знов, одному багачеві діти не хотіли ховатися, та й також поміг. На все, кажуть, поможе.

— А вам до того хлопця яке діло? — спитав Яцко. Жінка засоромилася, а друга відповіла за неї:

— Багато говорити, а мало слухати.

— Ага! — притакнув Яцко, ніби вдоволений відповіддю, але з очей видно йому було, що хотів щось більше довідатися про того незвичайного хлопця.

— То, кажете, — почав знову, — що він усе знає? А, може, він удає та людей дурить?

— Не кажіть того! — почали обі жінки нараз. — Гріх казати. Таких, як він, то йно десять на цілім світі, який світ великий! Навіть найстарші люди кажуть, що такого ще не видали. То, говорять, Господь милосердний змилувався над грішними людьми та післав його, щоби нам радив: "Най, — каже пан Біг, — бідний народ не марнується, най з голоду не гине і за море втікає". А пани як провідали, що й куди, та й зараз жандармів післали, щоби приставити такого а такого хлопця до суду. Ну, нічого. Приходить він до суду, а пани зараз до нього:

— То ти, — кажуть, — хлопче, ніби все знаєш?

— Усе, як усе, бо тільки пан Біг єсть усевідучий, але знаю багато такого, чого інші не знають.

— Ну, що ж такого?

— А що-будь. От, візьмем на те, кілько в вас грошей в кишені.

— Ну, кілько, кілько? — зацікавилися пани.

А він тільки на небо глянув, тільки подумав та й каже:

— Два срібні, ще й дві шістки, і чотири нові.

Пан до кишені, перечислив та й тільки рукою дав зн?*> аби його пустили на волю. І з тої пори вже його не займають. Бояться!

— Велика Божа сила і велике його милосердя над на-' гршшими! — сказав на те, зітхаючи Яцко.

— Ну, але як же з ним зробилося, що він такий мудрий вдався? Чи так йому від роду?

— Де ж там! Дитиною, кажуть, був він хирлявим, слабосилим та наїульковатим. Де які хороби є — чіпалися його.

— То так нечистий хотів його збавити, — втрутив Яцко.

— Цілими днями, — оповідала жінка, — лежить, бувало, як зимою — то на припічку, а як літом, — то в борозні, в городі, та й дивиться на небо.

А небо синє, покрите білими хмарками. Раз якось у саме полуднє каже він до своєї матері, а його мати — бідна вдовиця: "Я вже все знаю, мамуню".

І з тої пори знає... Ну, але нам пора! Забалакалися ми з вами, а дорога далека! Бувайте здорові!

— Ідіть здорові! — відповів Яцко. Та най вам Бог допоможе, щоби ви дізналися, чого вам треба!

— Дай Боже! Дай Боже й вам! — відповіли жінки, спускаючись із межі на доріжку. За хвилину зникли між буйними нивами, і тільки їх червоні хустки з білими очіпками хиталися по хвилях колосся, як два блудні вогники на болоті. А потім згасли... Довго дивився Яцко за ними, так довго, аж у голові доспіла нова гадка.

— Коли другим помагає, то й мені поможе! — казав, вертаючи домів.

♦ ♦

На другий день пішов.

Лишив жито, лишив іншу роботу, що за сльоти призбиралася, і потяг до Кривого. Вийшов раненько, а перед полуднем був на місці.

Знайомі жінки виходили саме з подвір'я, як він входив.

— А що?

— Та нічо.

— Порадив?

— Чомусь би ні! І розійшлися.

Чекав Яцко яку годину, заки на нього прийшла черга. А як до хати кликали, то ноги під ним тряслися, як У пропасниці. "Чи порадить?"

Хлопець насамперед говорив із ним досить довго про всякі речі, а потім нараз узяв Яцкові казати, що йому, цсбто Яцкові, не ведеться, і що він, Яцко, має дуже велику журбу на серцю.

Яцко лиш головою хитав.

А потім хлопчина виліз на лаву і дістав із-за образа свяченої лози. Яцко спершу настрашився, бо гадав, що він хоче його бити, але хлопець натяв із тої лози трісок, зібрав їх у жменю, замкнув і потряс, як діти орішками в забаві. Потім приступив до печі і висипав патички назад на припічок.

— Вашу хату, — говорив, вдивляючись у розсипані патички, як у книжку, — вашу хату так майстри заложили. Треба її на друге місце пересунути, розумієте?

— Та ніби розумію, але то великий клопіт.

— Клопіт ваша річ, а моя річ сказати, що знаю. Коли хочете, щоби вам знов надобре повернулося, то пересуньте хату лівим вуглом на північ, аж до тої вишеньки, що на краю садка... Це моє слово.

Потім хлопець зібрав патички до купи і кинув в вогонь. Патички занялися, спалахнули і щезли в одній хвилині.

Яцко вернув додому.

Як пересунути, то пересунути, нема що!

Треба так якось робити, щоби син не видів, бо буде спиняти. Треба таки нині піти по сусідах і просити їх на завтра рано, так по обіді, як сонце в хлопа підійде на небі.

Заки Михайло верне з роботи, хата буде рушена, а тоді й він сам мусить помагати. Та й вже.

Як погадав, так і зробив.

Михайло, як звичайно, зараз по обіді пішов до роботи, с-таки до того моста, що його для війська направляли, кп отТа**1' тижДень тому, було йому на серцю так тяжко, як би його столітній дуб придавив, то HИHl, °бробляючи сокирою колоди, думав собі, як би стере^1™ ЛИХові* * ттІ9 зітхаючи, шептав: "Най їх Бог

Ще до полудня було з години часу, або й більше, як прибіг його молодший брат, Гриньо.

— Кидай все та бігай додому!

— А що там знов?

— Татуньо хату сунув.

— Чи ти здурів, чи тобі що сталося?

— Не здурів, а правда. Скликали людей і сунуть: бігай! Михайло ткнув барду за ремінь і пустився в село. Зразу йшов, а відтак біг, як кінь.

Від церкви видно було їх обійстя, як на долоні. Глянув... Народу — повне подвір'я, а такий крик, як би горіло.

Одні зносять до комори одіж, посуду тощо, другі та-щать останки печі з хати, інші підкопали підвалини та сунуть під них грубезні круглі колоди, як вали.

"Подай! Бігай! Бери! Тримай!" — лунає по цілім селі.

Біготня та метушня, як у муравлиську" Одні других по-тручують, одні других не розуміють, як звичайно, коли хто дуже спішиться.

Михайло лиш за голову вхопився. "Боже! Що вони роблять? Подуріли!" — і пустився бігти не дорогою, а городами навпростець, куди ближче.

"Коби скорше, коби як спинити, бо хата стара, не витримає!" — думав, перескакуючи борозди та пересаджуючи плоти, як пес.

Ще один сад і два городи, а там уже своя вулиця — і Михайло біжить іще скорше.

— Бери шнур! Підпирай стіну! Довбня де? — лящить йвму в ухах.

— Спиніться, люди! Чекайте мене! — кричить Михайло з сусідського подвір'я.

Та ніхто його не чує, ніхто й не слухає.

— Підважуй хату колами! Тягни шнур! Ану, гей! — І кільканадцять пар рук підносить підвалини з того місця, на якому вони перележали кільканадцять літ, а рівночасно кільканадцять дужих хлопських плечей підпирає бічну стіну, щоб її пхнути вперед. Інші пильнують валів, впрягаються у грубезні воловоди, як у шлеї. "Голови розвалю!"

— кричить несамовито Михайло. "Лишіть!" — але в ту хвилину пошпортується на перелазі й паде.

— Гей же враз! Раз, два, три! — приказує Яцко.

Натягаються людські жили, тріщать грубезні шнури, моцуються спорохнілі бальки.

Стріха починає колисатися, хата хитається, як би роз* махувалася до великого скоку — і нараз із пекельним ло-мотом і гуком паде, як дуб, сторощений від грому.

Тріск, грюкіт і порох. А потім тихо.

Нарід розскакується на всі сторони і здалека приглядається безобразній, величезній купі дерева, соломи і глини.

"Свят! Свят! СвятГ

— А де ж Яцко? Де подівся кум Яцко? — відзивається котрийсь із сусідів.

— Де мій чоловік? — кличе несамовито Яциха. — Ви вбили мого чоловіка!

Хлопи кидаються до звалища і за годину добувають розм'яжджене тіло Яцка.