В неділю рано зілля копала...

I

Ой не ходи, Грицю, на вечорниці,
Бо на вечорницях дiвки чapiвницi.
Солому палять і зілля варять,
Тебе, Гpицуню, здоровля позбавлять.

Тамта одная чорнобривая,
Та чapiвниця справедливая!
І чарівниця, і зілля знає,
Тебе, Грицуню, заздрісно кохaє!

В неділю рано зілля копала,
У понеділок полоскала,
А у вiвmopoк зілля варила,
В середу рано Гриця отруїла.

Прийшов же четвер — Гриценько умер,
Прийшла п’ятниця — поховали Гриця.
Сховали Гриця близько границі,
Плакали за ним; всі молодиці.

І хлопці Гpиця всі жалували,
Чорнобривую всі проклинали,.
Нема й не буде другого Гриця,
Що ’го зігнала з світу чарівниця!

В суботу рано мати доню била:
"Нащо ти, Суко, Гриця отруїла?
Не знала-сь того, що зілля уміє?
Що Гриць Сконає, нім когуm запіє?"

"Ой мати, мати! Жаль ваги не має,
Най ся Грицуньо у двох не кохaє!
Оце ж тобі, Грицю, за теє заплата:
Із чотирьох дoищoк темная хата!"

Се було давно. Через те не знає навіть ніхто назвати місцевість, де склалася подія, про яку розказується. Хіба те одно, що в горах.

Мов у кітлі між горами, що здіймалися поважно вгору, ховалося доволі велике село.

Ліси тих гір — старі, непроглядні…

В ногах одної гори, названої «Чабаниця», до котрої і тулилося наше село, бігла гучна ріка. Шумна і прудка, гонила розпінена почерез велике неповоротне каміння. Ріка та окружляє гору Чабаницю, неначеб хотіла її обіймити. Немов і до тієї-то ріки сходили з самого верху Чабаниці смереки густими рядками, одні по других. Низько в долині, вже над самою рікою, опинилися вони.

Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, і шуміли… Не як в долині здичіла ріка, голосним плескотом, гамором і гуком, але відмінно і на свій окремий лад.

Спокійно і тужливо, хвилюючись і крилато, заколисувало щось у воздусі до сну, заливаючись притім смутком. Рівно і обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум і шум…

Тужливо рослося деревині по верхах.

Куди б і не глянули, все одне і те саме. Все море зелені, все одностайна колисанка, все на одно змінюється.

На он тій горі пнулися смереки густими рядами завзято здолини вгору.

З тієі знов збігали, розіпнувши рамена, з розмахом вниз.

I так повсюди.

Хоч літом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами, а все одностайність. Все одна пісня, однаковий її ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум…

Недалеко ріки, злучаючись своїм городом з горою Чабаницею, стояла з обійстям і млином своїм хата далеко і широко знаної багачки, вдови Іванихи Дубихи.

Шуміла ріка, гудів млин, шуміли сосни, а все враз; хоч вніч, хоч вдень — вони держалися враз.

Зеленіли смереки, ослонюючи і окидуючи густою тінню хату славної багачки, побожноі і строгої господині Іванихи Дубихи.

В городі її пишалися цвіти, відколи вона лише віддалася.

Пишалися в неї до пізньої осені, бо в тім вона вже за дівочих літ кохалася. А повдовівши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до того, що ії город, хоча і коло хати не дуже вже великий, був би ій без цвітів видався гірше пустині.

Найкраще, що пишалося в нім, се були великі червоні зимуючі в землі маки, яких в цілім селі ніхто, окрім неї, не мав.

* * *

В оцім-то селі, замкненім горами, перебували одного разу на превелике зчудування мешканців, кілька день цигани. Не поодиноко, як би хто, може, думав, а цілою громадою, що прибула нараз кількома возами. Переїздячи багато міст і сіл, вертаючи в Угорщину, розложилися вони на кілька день з своїми шатрами саме тут, недалеко угорськоі границі, в сусідстві гори Чабаниці, трохи в віддаленні від самого села.

Мешканці, хоч і не полохливі з вдачі, затривожилися чимало тими чорними непрошеними гістьми. Здавна оповідано про них речі, які не викликали прихильності до них. Вже сама легенда, що в’язалася з ними, хоч і не всім знана, буцімто їх предки не прийняли на відпочинок Марії, що втікала з божим дитятком і йосифом, чинила з них якихось ворогів. До того було всім звісно, що цигани мали в різних місцях гір свої тайні криївки і сховки, звідки нападали ночами на подорожніх, ограбовували та вбивали їх, збагачуючись так різним добром, Потім так само загадочно, скоро і потайно, як з’являлись, зникали. Куди, як і що, — ніхто докладно не знав Прибувши, запалювали ночами для повідомлення громади про свою присутність великі огні. Відтак по днині розлазилися селами поодиноко. Тут — по милостиню, там — розпитуючи, чи нема кітлів до поправки, там збираючи по горах чудотворне зілля, там — ворожачи, там — виграваючи на скрипці або цимбалах за кусень хліба або яку стару одежину… там — як сказано — нападали на подорожніх, а все з якимось поспіхом, все мов в перельоті.

З’являючись сим разом тут, в оцім селі під горою Чабаницею, просили про дозвіл задержатися з тиждень. Сього їм відмовлено, скорочуючи побут наполовину. В тих кількох днях скоілася межи ними пригода, що не забулася так скоро. Прибуло п’ять возів, прикритих закуреним лахміттям, будою, з яких визирали відстрашаюче чорні, пелехаті голови старих і молодих циганок та дітей. Обіч і позад возів, запряжених кіньми і віслюками, ішли цигани-чоловіки, роззираючися блискучим чорним оком цікаво округ себе.