В пошуках скарбів - Сторінка 111

Проходячи якось по центральній алеї парку, Ярошенко присів біля Яворницького, з яким він не раз тут зустрічався.

— Вітаю вас, професоре!

— Здоровенькі були.

Дмитро Іванович повернувся до нього, глянув у вічі.

— Що, Миколо, чергуєте?

— Чергую, професоре.

— Дивлюсь я на вас, Миколо, та й думаю: ну яка ж у вас нудна робота — ходи та й ходи цілий день без діла. Хоч би суху гілку з дерева зрізати, то й то б якась користь була, а так — пропащий час!

Міліціонер усміхнувся. Він знав, що Дмитро Іванович без жартів не може.

— Така моя служба — дивись, щоб порядок був. — Ярошенко трохи пом’явся, почухав потилицю, а потім спитав:

— Я все хочу вас спитати, Дмитре Івановичу, яку саме запорожці носили зброю?

Професор зразу ж повеселішав. Присів ближче до Ярошенка.

— А чому це ви так цікавитеся запорозькою зброєю? Хіба вам своя не надокучила?

— Ні, Дмитре Івановичу, тут річ ось у чому. Кажуть, що запорожці були добрі вояки, непереможні люди. То яку ж вони мали зброю?

— Е-е-е, голубе, не в зброї сила. Зброя — одне, а хоробрість — друге. Недарма ж кажуть: до булави треба й голови. Зброя була в, них проста: шабля, пістоль, гаківниця, спис та невеличкі гармати. А вояки вони були сміливі, одчайдушні, завзяті. Б музеї виставлено двері з картиною Струнникова «Козак у бою». Якщо не бачили — подивіться, які то звитяжці були.

Але міліціонера все ж таки найбільше цікавила зброя.

— От якби побачити запорозький пістоль! — замріяно промовив він.

— А ви підіть у музей та й побачите пістолі.

— Ходив, та дарма — був зачинений. Другого дня на тому ж місці в парку знову сидів міліціонер, а коло нього літній професор з старовинними пістолями в руках.

Тут проходив студент медінституту В. Ляшенко. Він часто підсідав з книжками в руках до професора, щоб погомоніти з ним. Цього разу студент побачив, що Дмитро Іванович, тримаючи в руках два пістолі, розповідає міліціонерові про запорозькі походи.

Яворницького не брала втома — про давнину він ладен був оповідати, зсунувши капелюха на потилицю, хоч і цілу добу.

Тим часом коло них зібрався чималий гурт людей, які теж уважно слухали відомого професора.

— А чи правда, що тут, де ми сидимо, колись був підземний хід? — хтось спитав з гурту.

— Правда, був хід.

— Розкажіть, що то за хід і для чого він.

Дмитро Іванович узяв свого ціпка в праву руку і став креслити ним на землі схему ходу.

— Цей підземний хід знайшли біля палацу Потьомкіна, коли тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року прокладали каналізаційні труби. Копають хлопці землю, коли це чують, що лопати заскреготіли об цеглу. Що за знак? Туди, а там підземний хід. Кажуть, що як добралися до нього та зміряли, то там вільно могла пройти людина на весь зріст. Викликали інженерів-будівельників, учених, запросили і мене до комісії. Оглянули ми цей хід: склепіння було викладено із цегли у вісімнадцятому сторіччі, під ходом була ніша, викладена вже не з цегли, а з міцного дикого каміння.

В ніші ходити на повний зріст уже не можна було, зате було зручно сидіти або стояти навколішках. Підземний хід виявлено якраз напроти парадних дверей потьомкінського палацу. Ми поцікавилися, куди ж веде цей хід. Він простягнувся на захід і йшов поряд з садом. Вихід його зникав десь у глибокому яру. Нам дуже хотілося розкопати цей підземний хід, щоб дізнатися його довжину, побачити, що в ньому було, хто його збудував і для чого. Але зайшла імперіалістична війна, коштів на обстеження й розкопки не знайшлося тоді. Довелося обмежитися невеликим: скласти план і передати його на схов у музей. А жалко, що непощастило нам завершити розкопки. Може, пізніше ще вернуться до цього й доведуть діло до кінця…

Погода різко змінилася. Над Дніпром громадилися грозові хмари, ось-ось піде дощ. Дехто з слухачів став збиратися додому. Дмитро Іванович витяг з кишені старовинного? годинника й глянув на циферблат. Стрілки показували третю годину.

— Ну, хлопці, бувайте здоровенькі. Мені треба ще спуститися до Дніпра, бо там чекає група вчителів, які зібралися на дубі вирушити вниз по Дніпру.

— Ви б почекали, Дмитре Івановичу: скоро дощ поллє, застудитеся, — турботливо радили слухачі.

— Нічого, не розкисну! Я пообіцяв їм дещо розповісти тож незручно буде не прийти.

І почимчикував старий Яворницький з ціпком у руках. до Дніпра.

Місцевий фіолог О. Б. Бунько, приятель Яворницького, розповів мені про дальшу розмову з учительською екскурсією.

— Ми вже стали думати, де б його сховатися на березі від дощу, коли прийшов Дмитро Іванович, посадив нас усіх У навколо себе й став докладно розповідати, що ми побачимо, їдучи вниз Дніпром, на що саме слід звернути увагу. В цей час ударив грім, сліпуча блискавка розколола небо, і одразу вперіщила страшна злива. А Дмитрові Івановичу й за вухом не свербить! Сидить собі, як ніде нічого, й розповідає далі. Вчителі змокли, дехто з них уже й морщиться, озираючись. навколо, — де б це сховатися від зливи, але як ти підеш, коли старий професор сидить і промовляє, хоч би там що!.. Отак вони просиділи доти, доки Дмитро Іванович не закінчив нарешті свого слова.