В пошуках скарбів - Сторінка 112

— Ну, от і все. А тепер, колеги, сідайте на дуба і в дорогу. Нехай щастить вам! — на прощання побажав Дмитро Іванович і, обережно обминаючи свіжі калюжі, тихенька подався додому.

РОБІТНИЧИЙ АРТИСТ

Старий рибалка Іван Іванович беручкими, засмаглими руками наполіг на весла. Він поспішав на своєму човні прибути рівно о десятій годині до Потьомкінського парку (тепер ім. Шевченка). Тут він на когось чекав. Незабаром з’явився енергійний чоловік у білому костюмі, з гарними, трошки звислими додолу вусами. На ньому був солом’яний бриль і вишита українська сорочка, на вигляд йому можна було дати років п’ятдесят.

— Здоровенькі були, Іване Івановичу! Ви вже тут?

— Вітаю вас, професоре! Доброго ранку!

— Ну що ж, проїдемося до Шевського острова?

— Гаразд!

Човен легко відірвався від берега й поплив. Наближаючись до острова, Дмитро Іванович почув, що хтось у гущавині співає. Прислухався. Невідомий співак виразно й лунко виводив: «Дивлюсь я на небо».

— Ану, Іване Івановичу, ще, будь ласка, дужче на весла, — попросив Яворницький.

Дмитро Іванович устав з човна і тільки ступив на берег, як побачив невеличкого хлопчика. Він бігав, метушився, щось, видно, шукаючи в піску. Шукав і гірко плакав, витираючи замурзаними руками рясні сльози.

— А чого це ти плачеш? Чи не скривдив тебе хтось?

— Ні, я двадцять копійок загубив, — ледве вимовив хлопець, шукаючи й далі й заливаючись слізьми.

— На тобі сорок копійок, тільки не плач! Дмитро Іванович своїм носовичком витер сльози на обличчі бідолахи й ласкаво погладив його по голівці. Хлопчина повеселішав. Сльози де й поділися.

— Як тебе звати? — спитав професор.

— Вітя!

— На якій же ти вулиці живеш?

— Біля Потьомкінського парку.

— О-о-о! Так ми з тобою сусіди. Так от, приходь завтра до мене на майдан Шевченка, номер п’ять. Я тобі щось цікаве покажу. Прийдеш?

— Прийду!

— А скажи, Вітю, хто це там, під вербами, так голосно співає?

— Та то ж дядько Гордій!

— А як його прізвище?

— Дзябенко. Він слюсар з депо. Дмитро Іванович зразу ж подався до гурту, звідки чулася весела розмова, пісні, гра на баяні.

Тут зібралися робітники відпочити на лоні природи.

— Рибалите чи так собі гуляєте? — поцікавився професор.

— Та вже порибалили, а це юшку варимо. А потім думаємо що трохи повеселитися.

Дмитра Івановича запросили до юшки. Він подякував і сказав:

— Зразу видно, що ви добрі й гостинні люди. А скажіть мені, хто тут у вас тільки що виводив «Дивлюсь я на небо»? Всі глянули на Дзябенка.

— Це, мабуть, Гордій Федорович, — весело відповіли з гурту.

— Добре, козаче, співаєте! Може б, ви ще якоїсь втнули, га? — звернувся гість до Дзябенка.

Гордій, видно, трохи засоромився. Сам він не наважувався співати. Глянувши на інших, він сказав:

— Краще всі гуртом!

— Ну що ж, гуртом так гуртом.

— Якої ж?

Тут ініціативу взяв у свої руки Дмитро Іванович:

— Заспіваймо «Реве та стогне Дніпр широкий». І полилась могутня, як дніпрові хвилі в негоду, широка, як український степ, пісня на Шевченкові слова, що стала народною. Дмитро Іванович теж підтягував тенором. Та найвиразніше за всіх чувся в хорі чудовий баритон Гордія Дзябенка. Яворницький уважно прислухався до його голосу, вдивлявся в мужнє й вродливе слюсареве обличчя, думаючи: «Талант, справжній талант!»

— Дуже подобаються мені ваші пісні. Ну що ж, гуляйте собі, хлопці, а я піду: в мене свої діла!..

Прощаючись, Дмитро Іванович ніби згадав щось, круто повернувся до Дзябенка й сказав йому:

— А до вас, друже, в мене прохання. Чи не змогли б ви зайти вільним часом до музею? У мене до вас є важливе діло.

— Добре, зайду!

Якось у неділю Гордій Федорович прибув до музею, знайшов Яворницького й підійшов до нього.

— Професоре, я до вас!

— А-а-а! Голубчику, попався. Добре, що прийшли, а то я вже гнівався на вас. Думаю, чи не підведе? Ходімо зі мною.

Дмитро Іванович сів біля столу в своєму твердому кріслі, а проти себе посадив гостя. Вперше знайомлячись з людиною, він завжди цікавився біографією та всякими подробицями.

Гордій Федорович охоче розповів про себе.

— Сам я з Полтавщини. Мій батько — бідняк. Сім’я в батька — велика, живе в злиднях, в нужді.

— А як ви пішли з села до міста: з власного бажання, чи що?

Дзябенко трохи зніяковів. У голові промайнула думка: «Невже професор щось знає про це?» Йому дуже не хотілося розповідати про одну прикру історію. Але професор так приваблював до себе своєю добродушністю, що змовчати було ніяк, і Гордій, як на сповіді, розповів про сумний випадок в його житті.

— З свого села я, певно, ніколи б не виїхав, та спіткала мене лиха година. Мені було тринадцять років. Я заліз з одним хлопцем у попівський сад, натрусив груш, а піп застукав нас і пішов до батька скаржитися на мене. Ну й попало ж мені тоді, як сіркові на перелазі! Батько одлупцював мене, ще й сказав: «Ось тобі, Гордію, три карбованці — бери їх та йди з моїх очей, щоб я тебе більше й не бачив!» Я поплакав та й пішов з хати. Прибився до Катеринослава. Тут і став працювати учнем у депо. А тепер — слюсар.