В пошуках скарбів - Сторінка 122

Дружба з добрими сусідами була в нього щира й міцна. Про неї не забув Яворницький і в останні години свого життя.

За день перед смертю Дмитро Іванович послав хатню робітницю Катерину Іванівну до Подолинного, щоб зразу ж він прийшов до нього.

— Здрастуйте, Дмитре Івановичу! — шанобливо вклонився сусіда.

— А-а-а! Це ви, Ларивоне Омеляновичу… От і добре, що ви прийшли. А я вже вмираю… Попрощаймося.

На очах слюсаря виступили Сльози. Академій обняв його.

— Перекажіть, Ларивоне Омеляновичу, щоб зайшли до мене Ганна Олександрівна й Володя, треба й з ними попрощатися, бо вже ніколи не побачимося.

Другого дня не стало Дмитра Івановича.

МУЗЕЙ ПРИ МУЗЕЇ

Ще напередодні революції в Катеринославі, з ініціативи вченого-хіміка Л. В. Писаржевського, утворилася група професорів та викладачів, які поставили собі на меті — організувати в місті Вищі жіночі курси. До цієї групи входив і Дмитро Іванович Яворницький. Створення жіночих курсів було викликано тим, що царський міністр Кассо видав наказ — вигнати всіх жінок з університетів. Отже, вчитись їм ніде було.

Ініціативна група багато зробила для того, щоб підібрати викладачів, опрацювати плани й програми навчання. Жіночі курси мали давати жінкам освіту, яка прирівнювалась би до вищої. Здавалося, все йшло гаразд, та коли постало питання про кошти на утримання курсів, ініціативна група зайшла в безвихідь.

Виручив Дмитро Іванович Яворницький.

Одного разу він сказав професорові М. О. Лебедеву, який потім став директором жіночих курсів:

— Ходімо до Копилова. В нього грошей — хоч лопатою горни! Я спробую його умовити, щоб він трошки потрусив своїм гаманцем.

Дмитро Іванович частенько знаходив ключі до таких жмикрутів — то він випросить у них гроші на обладнання музею, то на археологічні розкопки, то на видання потрібної літератури.

Курси почали діяти. З Харкова було запрошено професора Л. В. Рейнгарда читати на цих курсах лекції з зоології. Леонід Володимирович вважав за честь собі зробити візит Яворницькому і ближчим часом пішов до музею ім. Поля.

Дмитро Іванович, дізнавшись, що гість — зоолог, повів його в екологічний відділ музею, де була виставлена місцева флора й фауна.

Знайомлячись з цим відділом, створеним з ініціативи Дмитра Івановича, професор Рейнгард побачив, який широкий діапазон інтересів у Дмитра Івановича: цікавила його не тільки історія народу, його вабили до себе і тварини, рослини та птахи рідного краю.

Гостеві-зоологу було приємно дізнатися, що до його приїзду в Катеринослав тут знайшлася людина, яка подбала про створення в музеї екологічного відділу.

— А ось перед вами і сам завідувач цього відділу — Микола Іванович Подосинников. Знайомтеся! — відрекомендував Яворницький. — В нього золоті руки. Бачите, скільки тут вітрин, чучел, — усе це витвір його рук. Довгенько мені довелося його шукати для нашого музею, а все ж таки надибав!

Коли в Яворницького визріла ідея відкрити в музеї відділ флори й фауни, він обійшов майже всіх міських природознавців та мисливців. Йому пощастило натрапити на рідкісного знавця природи і неабиякого майстра виготовляти чучела звірів та птахів.

Подосинников був так закоханий у фауну, як Яворницький в історію. Певно, це й зблизило їх. У Подосинникова цікава біографія. Вчився він у Харківському технологічному інституті, але з другого курсу його виключили за участь у страйках. Трохи пізніше він здобув природничу освіту, й це дало йому можливість стати викладачем природознавства в гімназіях та реальному училищі.

Знайомство з Дмитром Івановичем відкрило йому нові перспективи в житті.

— От що, Миколо Івановичу, кидайте, мабуть, свою педагогіку та переходьте до мене в музей. Тут ви таке зробите, що увічнить ваше ім’я. Згода?

І Дмитро Іванович не помилився. Подосинников став одержимим колекціонером і збирачем, великим любителем природи. Таких, як він, інколи називають диваками: коли доросла людина з сачком бігає за метеликами або навпочіпки повзає по траві, щоб знайти комашку, а потім до дрібниць описати її. Багатьом невдогад, що такі люди залишають для покоління неоціниму спадщину: експонати і наукові праці.

Директор музею знав, що природничий відділ — це не археологія, туди готовеньких експонатів не покладеш, треба виготовити чимало чучел і макетів. А як це зробити? І Яворницький надумав організувати на Басейній вулиці (нині ім. Писаржевського) спеціальну майстерню. Привів туди Подосинникова й каже:

— Тут буде майстерня й лабораторія з усіма приладами. Тепер слово за вами. Беріться, не гайте часу!

І майбутній помічник усю душу вклав у нову, але улюблену роботу.

Яворницький розповів професорові Рейнгарду, як Подосинпиков сам знімав із забитих птахів і звірів шкурки, робив чучела, готував ескізи для вітрин.

Усі ті звірі, птахи, гадюки, комахи виставлені в музеї не механічно, як звичайно, — одне за одним, порода за породою, а так, як вони живуть в своїх природних умовах, — в лісі, в траві, в норі, в дуплі дерева, на гілочках дерева, па скелі, в річках, озерах. І вся та обстава коло звіра, чи птиці, а чи гадюки — зроблена не тільки гарно, а, можна сказати, артистично, рукою талановитого, щирого, невтомного Миколи Івановича.