В пошуках скарбів - Сторінка 123

— Ви тільки гляньте, Леоніде Володимировичу, на оцього зайчика, або на оту качку, чи на орла. Вони ж як живі, все в них на своєму місці. Щоб так зробити чучело — треба мати велику любов до природи й покликання ентузіаста!

І справді, Подосипников зробив 120 художньо оформлених вітрин, виготував 700 чучел різних тварин і птахів, зробив понад тисячу зразків молюсків.

У природничому відділі дуже багато було зразків руди, вугілля та інших мінералів, якими багатий наш край.

— А тепер гляньмо ще на оті великі вітрини, — запропонував гостеві Дмитро Іванович. — Там ви побачите саме те, що приваблює сюди зоологів.

Перед очима гостя відкрилася величезна палеонтологічна колекція. Цікавий був, зокрема, повний комплект кісток мамонта, голова первісного бугая та чучело триметрового полоза.

— Між іншим, цей полоз має свою кумедну історію, — зауважив, посміхаючись, Дмитро Іванович. — До катеринославського поліцмейстера дійшли чутки, що десь на околиці міста об’явилося страховище, яке… пожирав людей. Ця звістка наполохала начальство. Негайно споряджено цілу експедицію озброєних поліцаїв і кинуто на розшуки «страшного змія». Шукали його, капосного, три дні й нарешті таки надибали і спільними зусиллями хвацьких поліцаїв якось там убили гадину. Але того ж дня до поліції звернувся адміністратор звіринця і заявив, що кілька днів тому з клітки втік рідкісний полоз, і просив допомогти розшукати його.

— Ви не хвилюйтесь! — заспокоїв поліцмейстер адміністратора звіринця. — Ми вже його вбили.

— Як убили? — жахнувся адміністратор. — Таж полоз цей мирний, він нікому ніякої шкоди не чинив!

— Е, це ви так думаєте, а до нас дійшли чутки, що змій людей пожирає. Нам ніколи розбиратися, з’їв він там кого чи не з’їв, — бахнули по ньому з гвинтівок, баста! Ми вже й вищому начальству рапортували про це! — гордовито сказав поліцмейстер.

Коли я почув, що вбили полоза, прибув до поліцмейстера і сказав йому:

— А полоза ви дарма знищили. Він зовсім не шкідливий.

— Як не шкідливий? Усі кажуть, що він людей їсть. От ми й убили його.

— Адміністратор звіринця хоче подати на вас скаргу губернаторові. Може бути велика прикрість. Поліцмейстер зблід і розгублено питає:

— Що ж тепер робити?

— З губернатором я сам поговорю, а ви, поки не пізно, накажіть зробити з забитого полоза чучело й передати його в музей.

Поліцмейстер одразу пристав на пропозицію вченого. Викликав свого помічника, й через два дні в музеї було вже виставлене величезне чучело полоза.

Взаємне почуття приязні дедалі більше зближувало двох учених — археолога й зоолога.

1918 року у Катеринославі відкрито державний університет з чотирма факультетами: історико-філологічним, юридичним, медичним та математичним. Першим ректором університету призначено професора Лебедева. Яворницького запрошено читати курс лекцій з історії України. Проіснував університет до 1920 року, а потім його перетворено в інститут народної освіти. 1933 року знову засновано університет.

Яворницький і Рейнгард були членами Всеукраїнського комітету охорони пам’яток старовини. Багато пам’яток вони взяли на облік і зберегли від руйнації. Часто їм доводилося виїздити в далекі села оглядати пам’ятки і просити людей, щоб зберігали надбання предків.

Один учитель з Кам’янського (нині Дніпродзержинськ) написав Яворницькому листа, де повідомляв, що місцеві селяни знайшли кістки мамонта й топлять ними свої печі.

— Що ж будемо робити? — спитав Рейнгард Дмитра Івановича.

— Як — що? Негайно треба виїхати!

Сіли на поїзд і через годину були вже на місці. Зайшли до вчителя, а потім пішли до ями, де викопано рештки мамонта. Частину кісток і справді вже спалено, але більшість лишилась ціла. Того ж дня знахідку відправили до музею.

Час від часу музей поповнювався новими експонатами. Але вільного місця в залах уже не було. Дмитро Іванович вирішив тимчасово, поки добудують нове музейне приміщення, передати всі експонати екологічного відділу біологічному факультету державного університету.

— Усе це багатство, Леоніде Володимировичу, я можу

Довірити тільки вам, деканові біологічного факультету. Певен, що ви збережете ці експонати.

— Спасибі, Дмитре Івановичу, за довір’я. Ми з цих експонатів відкриємо при факультеті спеціальний музей. Усе буде збережене.

Дмитро Іванович узяв під руку свого друга:

— Майте ж на увазі, Леоніде Володимировичу, передаю тимчасово. Я вірю, що прийде час і ви це повернете в нове приміщення музею.

На жаль, сподіванки Дмитра Івановича об’єднати історичний музей з екологічним не здійснилися.

Згодом у музеї відкрили два нові відділи: «Промислові тварини» й «Мічурінський куток». Музей збагатився на фауну Антарктики — тут появився кістяк когатки, череп кашалота, чучела бобра, білого ведмедя, зебри, а також буревісника й пінгвіна.

— Дмитро Іванович, — сказав професор Рейнгард, — пішов од нас тепер на вічний спокій, але його ідея — якомога ширше показати людям усі скарби нашого краю — не вмерла. Ми не тільки зберегли те, що він зібрав, а й поповнили екологічний музей новими цінними експонатами.