В пошуках скарбів - Сторінка 129

Захарові Борисовичу належало взяти на себе весь тягар: довести очевидне безглуздя наклепів. Попереднє знайомство з академіком надавало Гутчину певної переваги в боротьбі за чесне ім’я Яворницького. Голова Окружного виконкому, старий більшовик Іван Андрійович Гаврилов без вагань прийняв правоту вченого й вагу доказів завідуючого приймальнею.

Але музей…

Вимагати спростування, бодай вибачення перед його засновником від тогочасних начальників від науки було б безглуздо. Лише вказівка з Києва, з народного комісаріату освіти, могла вплинути на чиновничків з музею.

Тим часом дійшло до вилучення у Яворницького особистих речей. Іван Андрійович усе ще не полишив сподівання вплинути на директора музею авторитетом представника Радянської влади. Спроби не мали успіху. Залишалося заручитись підтримкою наркома освіти республіки В. П. Затонського. А потім довелося звернутися ще й до наркома внутрішніх справ товариша Балицького. Після розмов з наркомами Гутчин повертався до Дніпропетровська в доброму настрої. Справа Яворницького закінчилася на користь академіка.

Аж ні. Захар Борисович відкрив підписаний знайомою рукою конверт: «Низько вклоняюся Вам, дорогий Захаре Борисовичу, й дуже прошу Вас сказати мені, коли б я міг побачити Вас персонально. Всією душею Ваш Д. І. Яворницький».

Не потрібно бути Шерлоком Холмсом, аби зрозуміти — не від гарного життя написав професор цього короткого листа. Негайно вирушив до нього завідуючий приймальнею. На цей раз до академіка підступалися з іншого боку. Готували «замах» на господу Дмитра Івановича.

Містом котилася чергова кампанія. Парканоборцям не давала спокою висока цегляна огорожа двору Яворницьких. Не знаю, з яких уже там міркувань виходили противники парканів та огорож, а для старого вченого то була чергова спроба зруйнувати його внутрішній світ.

Адже все за тією огорожею — і садок з крислатою яблунею, і простий дерев’яний стіл — було справою його рук. То про яку «класову природу» огорожі могла йти мова?

В тихому садку, в товаристві академіка затишно почували себе гості. Бували тут Максим Рильський, Остап Вишня, академік Кримський, художник Струнников, мати Лесі Українки — письменниця Олена Пчілка. За цю огорожу ходили до академіка кобзарі…

Саме її зібралися руйнувати прихильники боротьби з парканами.

— Так і без дому ще мене залишать, — скаржився Дмитро Іванович Гутчину.

На захист інтересів старого вченого знову став Іван Андрійович Гаврилов. За його особистим розпорядженням садибу Дмитра Івановича було залишено незайманою.

1936 року Захар Борисович перейшов працювати до театру. Та дружби з академіком не припинив. Взаємна приязнь ставала з часом сильнішою. Досвід, знання Д. І. Яворницького надзвичайно цінували актори й режисери. Саме в цей час Гутчину спало на думку сфотографувати вченого.

Розпис стін створював якийсь особливий настрій в домі. Дмитро Іванович сидів біля столу, працював над словником. Білий літній костюм і добрий гумор господаря сприяли задумові гостя, налаштовували на веселу розмову:

— А що, Дмитре Івановичу, як я вас сфотографую?

— Це воля ваша, не заперечую.

Так і з’явилося декілька аматорських фото, які допомогли працівникам музею в експозиції кабінету Яворницького в його меморіальному будинку.

В останні роки друзі помічали якусь особливу самотність академіка. На думку Гутчина, причиною її були родинні незгоди.

Над усе цінували в театрі невтомний талант оповідача, котрим був наділений Яворницький. До нього приходили порадитись, коли ставили історичні твори, п’єси з народного життя. Академік, за свідченням Захара Борисовича, тримав на письмовому столі уламок зеленого малахіту з гробниці Тамерлана і берестянку з золотим піском.

— Це, — пояснив господар, — пісочок з могили кошового отамана Сірка.

На пораду до вченого приїздили театральні діячі Грузії. У Тбіліському театрі імені Коте Марджанішвілі готувалася до постанови п’єса «Богдан Хмельницький».

— А вас не лякає, — жартував з гостями Дмитро Іванович, — що я — «уламок феодалізму»?

З чиєїсь не дуже легкої руки місцева преса не вгавала. Ярлики з такою ж щедрістю паплюжили ім’я академіка. Та це не заважало акторам. Коли режисер Дніпропетровського театру імені Шевченка І. М. Кобринський ставив «Богдана

Хмельницького», Захар Борисович звернувся до Яворницького. Були потрібні пісні та приказки запорізьких часів.

Дмитро Іванович проспівав «Запорожці, ви славні молодці» та «А наш пан отаман». Співав тихим, але приємним голосом. Потім записав приказки: «Ось махрець-тютюнець, для вас садив, щоб курили та пихкали, раділи та чмихали», «Ось табак для всіх собак, хто совість не має, нехай приступає», «Хто курить, той дурить, хто нюхає, той чорта слухає».

Всі приказки увійшли до спектаклю.

Їхня остання зустріч сталася наприкінці літа 1940 року. Захар Борисович саме збирався до Москви у справах театрального товариства. Зайшов попрощатись. Дмитро Іванович побажав щасливої дороги, просив зайти після повернення. Але тій зустрічі не судилося відбутися.