В пошуках скарбів - Сторінка 20

І були роки, коли нещасні козаки, тиняючись по степу, по островах і по байраках, падали на землю сотнями, навіть тисячами, і вмирали далеко від батьківщини…

«І валялося тіло козацьке біле» у відкритому степу, обвівалося вітром, обмивалося дощем — звір його не чіпав, птиця не клювала, тому що воно було заражено ядом чуми; валялося доти, доки не перетворювалося в скелет і поки з очей скелету не виростав бур’ян, а поміж ребер не показувалася висока ковила.

Коли козак застигнутий в одиночку у високій траві чи в лісному чагарнику, він, щоб обманути чуття ворога, щоб збити його зі сліду, гавкав по-лисячому, вив вовком, кував Зозулею, кричав степовим пугом.

І все це життя, повне зречення, повне злиднів, було сприйнято козаками для того, щоб захистити свою землю, свою неньку Україну, щоб боронити Велику Русь і увесь християнський світ від страшних турків і злих татар, які безугавно вторгалися десятками і сотнями тисяч на Україну і завжди ознаменовували свої набіги пожежами, розбійництвом, грабіжництвом, угоном незчисленних українців і росіян у полон.

Тож хіба про достатки йшлося, коли козак тікав з міста у відкритий степ? Або взяти гайдамаків, яких Соловйов теж називає п’яницями, ледарями, розбишаками, втікачами. І це ті гайдамаки, і ті розбишаки, котрі, перемагаючи страшні злидні, величезною самопожертвою та мужністю врятували всю південно-російську народність від гноблення її різними ворогами і втримали величезну південноросійську територію. Але замість подяки цариця Катерина II через свого фаворита Г. Потьомкіна нещадно зруйнувала в 1775 році Запорозьку Січ, ввела на Україні кріпацтві забрала всю родючу запорізьку землю і віддала князеві

Вяземському 250 тисяч десятин, князеві Прозоровському — 200 тисяч і Потьомкіну віддала 150 тисяч десятин з Новоросійського краю.

Слід сказати, що виникнення Запорозької Січі мало велике історичне значення. Для пригноблених мас українського селянства вона була могутнім оплотом у боротьбі проти феодально-кріпосницької експлуатації і польсько-шляхетського гніту, за возз’єднання України з Росією. В ній знаходили притулок і підтримку представники всіх верств українського народу. Запорозька Січ запалювала народні маси на битву з поневолювачами і підтримувала антифеодальні виступи. Одночасно аналогічний процес спостерігався в Росії…

Підкреслюючи видатну роль Запорозької Січі, К. Маркс писав, що коли «…заснувалося славне Запоріжжя і дух козацтва розлився по всій Україні, відбувався такий же наплив народу з Півночі на Дон» (Нарис К. Стенька Разин, «Молодая гвардия», 1926, № 1, с. 107).

Руйнуючи Січ за наказом цариці, генерал Текелія «подбав» і за ватажків Запорозької Січі. їх схопили, закували в кайдани і відправили в далекі краї, щоб вже ніколи, до самої смерті, вони не зустрілися: кошового Петра Калнишевського зіслано на Соловки, де він 25 років сидів у ямі і помер на 112 році свого життя, військового суддю Павла Головатого під суворим конвоєм зіслано в Тобольськ, писаря Глобу — в Туруханський край.

І вже закінчуючи, Д. І. Яворницький, згадуючи вільнолюбних запорожців, з гіркотою на серці проказав:

— Мабуть, такий у нас, слов’ян, норов, що коли ми все чуже прославляємо, а все своє, гідне славної пам’яті, засуджуємо, зневажаємо. Що це? Зайва скромність чи малокультур’я?

Що ж залишилося від запорожців? І тут же Яворницький дає відповідь:

— На нашу думку, залишилася слава чесних героїв, які склали свої голови за віру, за народність, за свободу, за людські права.

А це не так вже й мало: свобода, вольність, людські права. Чи не найбільший це ідеал, про який мріяло прогресивне людство, мріяв великий Кобзар Т. Г. Шевченко.

ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА

ЗА ДВОМА ЗАМКАМИ

Це було десь 1913 року. їдучи на археологічні розкопки, Дмитро Іванович дорогою зустрів одного балакучого дідуся Він розповів йому, що знає селянина з Тритузного Остапа Лигуна, який зберігає коштовні запорозькі речі — пістоль і срібний пояс.

Історик витяг з кишені книжечку й щось записав туди.

Дідусь попередив, що в Лигуна ці речі нелегко здобути, бо він їх тримає під надійними замками.

Через кілька днів Яворницький з’явився в Тритузному. Та не одразу він кинувся розшукувати діда Лигуна, а спершу зайшов до місцевого попа й почав з ним раду радити, як найкраще підійти до діда Остапа.

Піп знав Яворницького, бо він і раніше бував у місцевих церквах і все, що стосувалося старовини, забирав до музею. Піп думав, що професор, маючи мандат від синоду, і цього разу почне нишпорити по церкві, вилучати з неї історичні речі. А коли почув, що мова йде про якогось діда Лигуна, про запорозькі речі, — в нього відразу ж відлягло від серця, і він охоче погодився піти разом з Дмитром Івановичем до побожного діда Остапа і вплинути на нього, щоб той поступився своїми скарбами.

Пішли. Піп був старенький, невеличкого зросту, сухорлявий, з рудувато-попелястою довгою борідкою, в золотих окулярах і з високою патерицею в правій руці. Яворницький мав поважний вигляд — в осінньому пальті, в капелюсі, окулярах, з маленькою дорожньою валізкою в руках.