В пошуках скарбів - Сторінка 56

«Пробачте, Дмитре Івановичу, я прошу вас повернутись до мене».

«Повернусь тоді, — кажу, — коли всі експонати віддасте музеєві».

Князь покрутив свої пишні пофарбовані вуса, подумав-подумав і погодився. Віддав усю колекцію. Ось гляньте сюди — яке це багатство! Все це назавжди стало власністю музею.

НЕ В ТИХ РУКАХ

Один з помічників Д. І. Яворницького, який збирав для вченого етнографічний матеріал та музейні речі, повідомив його, що на острові Велика Хортиця десь 1915 року об’явився бандит Башмак, озброєний двома запорозькими пістолями з кремінним запалом та кривою шаблюкою. Цей розбишака нападав на перехожих і грабував їх. Ніхто не чув, щоб цей бандит стріляв з пістолів. Зустрічаючись з людьми, він миттю наставляв два пістолі, і перелякана жертва скорялася, віддавала йому все, що вимагав грабіжник. Оповідали, що заради сміливості Башмак виходить на своє «полювання» п’яний.

Злочинець прибрав вигляду запорожця: відпустив довгі вуса, носив кудлату шапку та широкі шаровари. Скільки жандарми за ним не ганялись, але спіймати його так і не вдалося.

Дмитра Івановича зацікавив новоявлений «запорожець» і воднораз дуже обурював: як це негідник здобув старовинну запорозьку зброю? Та ж він спаплюжив честь запорожців. За такі злочини в Січі прив’язали б до стовпа й били б киями. Там з такими не панькалися. Ні, треба будь-що зброю відібрати, їй місце в музеї.

З такою думкою Дмитро Іванович узяв квитка й поїхав до Олександрівців. Незабаром він появився й на Великій Хортиці. Тут розпитав, хто такий Башмак і чи справді в нього є запорозька зброя. Місцеве начальство підтвердило це, але допомогти вченому відмовилося, щоб, бува, не накликати на себе якоїсь халепи.

Тоді Яворницький вирішив діяти сам. Перш за все він дізнався, що з Башмаком дуже часто випиває якийсь дід Кушпіль.

Дмитро Іванович зайшов до хати Кушпіля. Злидні виглядали з усіх кутків: діти обірвані, немиті, нечесані. Мати худа, засмучена. В її очах відбилося вічне горе й нестатки.

Кушпіль після доброї чарки вивернувся на соломі й хропів на всю хату. П’ятеро малих дітей накинулися на миску з розмоченими сухарями, ледь присипаними цукром.

Гість привітався. Уважно оглянув хату, погомонів трохи, потім підійшов до дітей, погладив їх по голівках. Після цього витяг з кишені дві пригорщі карамелі і роздав її дітворі. В хаті повеселішало. Діти й мати усміхнулися.

— Спасибі за гостинці! — соромливо промовила мати. Дмитро Іванович подумав: «Треба й матір чимсь порадувати». Передбачливий гість заздалегідь подбав про це.

— А вам ось що! Візьміть, носіть собі на здоров’я, на свою втіху, — і він витяг з кишені кашемірову квітчасту хустку і подав господині.

Та спочатку розгубилась, а потім нерішуче підійшла до гостя і взяла подарунок. Вона розглядала хустку, як дивину, бо їй ще ніхто й ніколи не дарував чогось такого, щоб порадувало серце, звеселило душу.

— Спасибі вам, добрий чоловіче, тільки чим же ми віддячимо? — турбувалася господиня.

— Нічого мені не треба: носіть та не згадуйте лихом. І тут Дмитро Іванович перейшов до діла. Він спитав її:

— Чи то не ваш чоловік спить на соломі?

— Мій чоловік і моє горе!

— А чому горе?

— П’є непробудно! Он уже третій день валяється п’яний і ні за холодну воду…

— З ким же це він так причащається?

— Та є тут у нас один пройдисвіт, «запорожцем» величає себе. Зберуться, нап’ються, поб’ються — на тому й день минає.

Дмитро Іванович зразу ж повеселішав, коли дізнався від старої Кушпелихи, що її чоловік приятелює з «запорожцем». Він став міркувати, як би це скоріше добратися до того лихого запорожця!

— Ану, тітко, розбудіть свого чоловіка. Після кількох стусанів господар підвівся з солом’яного ліжка.

— Вставай, он якийсь пан прийшов, а ти хропеш на с всю хату! — докірливо кинула дружина.

Кушпіль повагом підвівся, глянув каламутними очима на гостя. Голова в нього розкуйовджена, обличчя похмуре. Яворницький спитав:

— Скажіть, де це ви так набралися?

— Та вчора трохи випив із «запорожцем».

— Що ж цей «запорожець» робить?

— Та що — п’є, гуляє та жінку лупцює. От і вся його робота.

— Виходить так: або п’є, або воші б’є, а без діла не сидить! — іронічно зауважив Яворницький.

— Так воно так! — засміявся. Кушпіль.

— А чи не хочете ви похмелитися? — спитав Дмитро Іванович.

— Та хто ж відмовиться від такого добра! — зрадів Кушпіль.

— Тоді ось що: ставлю відро горілки, тільки зробіть одне добре діло.

— Яке саме, кажіть.

— Підіть до свого друга Башмака та умовте його, щоб він забрав з собою всю зброю запорозьку і з вами прийшов сюди. Скажіть йому так, що нехай мене не боїться: я не жандарм і не пристав, я — професор, директор музею.

Дід Кушпіль зразу заохотився, а потім почав знехотя чухати потилицю і, нарешті, промимрив:

— Та хто його знає, чи він піде? Зараз же день, а він боїться показуватись на очі людям! Може, пізніше?..