В пошуках скарбів - Сторінка 58

Ось і зараз він пильно розглядав унікальний експонат у формі качиного яйця, покритого зверху блакитною емаллю.

— Хто ж зробив це чудо? — спитав Дмитро Іванович у Трипільського.

— Це витвір геніального самоука Івана Петровича Кулібіна.

Історик стояв немов зачарований. Він пригадав, що в Петербурзі, в Ермітажі, зберігається годинник, який Кулібін зробив 1767 року, а потім 1769 року подарував його Катерині II. Той годинник являв собою складний механізм автоматичної дії, накручувався один раз на добу, складався з тисячі мініатюрних деталей. Він відбивав години, півгодини, чверть години ще й виконував гімн, який створив винахідник. Умілець вмонтував у ньому малюсінький театр-автомат, який діяв за допомогою особливих стрілок.

Кулібін здивував тоді увесь світ складною системою механізму, що свідчить про його великий винахідницький талант і про його незвичайну волю й терпіння.

Але геніальний творець на цьому не зупинився. Він тоді сконструював багато інших годинників і механізмів. Очевидно, годинників у формі яйця він виготовив кілька, з яких один пощастило добути колекціонерові Трипільському.

Яворницький цінував природний дар Кулібіна. Йому дуже хотілося дістати для музею витвір його вмілих рук.

Та не так просто було дістати будь-яку річ у Трипільського.

— От що, Іване Костянтиновичу, — сказав Яворницький, — ви мені, будь ласка, дайте оту «цибулину» днів на десять у музей. Тут має відбутись форум істориків, прибудуть гості з-за кордону. Хотілось би показати цей розумний годинник. Нехай подивляться й знають, що слов’яни своєю кмітливістю можуть увесь світ здивувати.

— Якщо тільки для цього ви просите, — візьміть, не перечу. Але…

— Не турбуйтесь. Буде все гаразд. Хочете — розписку дам.

— Не треба. Це ж тимчасово!

Годинник після форуму затримався в музеї. Лежить він місяць, два, рік. А Дмитро Іванович не поспішає повертати його. Щоразу, зустрічаючись з Трипільським, він доводив, що відвідувачі рознесли таку славу про «цибулину», що тепер люди плавом пливуть до музею. Всі хочуть подивитися на це чудо та послухати музику годинника, коли він виконує гімн.

Дотяг Дмитро Іванович з цим годинником аж до Жовтневої революції. А тоді Трипільському було вже не до годинника…

У Потьомкінському палаці, який був у парку напроти будинку Яворницького, стояв на дерев’яному постаменті так званий «стовповий» годинник XVIII віку. Відзначався він своїм великим розміром і гучним дзвоном. Бувало, як бевкне цей годинник, так аж луна по Дніпру котиться. От би його в музей!

Під час революції Дмитро Іванович забрав цей годинник з палацу й переніс до свого будинку, бо в музеї бракувало місця.

Цей годинник уже не діяв, не дзвонив. Треба було полагодити і пустити його. Почав Яворницький шукати в Катеринославі путящого механіка. Йому порадили доброго знавця годинникових механізмів, до того ж нумізмата, Георгія Федоровича Йосикова.

— Покличте, будь ласка, того Йосикова! — якось попросив Яворницький співробітника музею. Механік незабаром прибув.

— Чув я, що ви добрий майстер. Скажіть, а чи не зможете ви полагодити потьомкінського стовпового годинника?

— А чому ж, можу. Доводилося мені в своєму житті бачити всякі механізми. Спробую, — сказав Йосиков.

— Тоді ходімте до мене, будете працювати й харчуватися в моєму будинку, бо я такі речі за двері не виношу.

Перед Йосиковим, у вестибюлі будинку вченого, стояв здоровенний годинник, що вже віджив свій вік, так само як і його колишній господар князь Потьомкін.

— Зробіть, Георгію Федоровичу, так, щоб він дзвонив. Люблю, коли в кімнаті видзвонює годинник, якось веселіше живеться тоді.

За кілька днів годинник ожив. Пролунали перші акорди. Яворницькому дуже сподобався «голос» цього годинника.

— Він дзвонить тепер так, неначе на вокзалі дають сигнал перед відправленням поїзда, — сказав Дмитро Іванович.

А коли складний механізм почав уночі відбивати 10, 11, 12 годин, — загув увесь будинок. Яворницький не витримав дзвону, підвівся з ліжка, підійшов до годинника й зупинив його.

— Що сталося, чому стоїть годинник? — тривожно спитав Йосиков, коли на другий день прийшов перевірити свою роботу.

— То я зупинив: він. не давав мені спати! Обидва засміялися.

— Спасибі, Георгію Федоровичу. Ви добрий майстер. Усі годинники, до яких доторкнулися ваші руки, ожили, заговорили кожен своєю мовою.

Одного разу Дмитро Іванович запросив Йосикова пройтися з ним на веранду, яка виходила в сад. Там, на великому тарелі, лежав, як жар, розрізаний кавун.

— Сідайте, Георгію Федоровичу, за стіл — покуштуймо оцього тріскунця.

Кавун їли обидва. В цей час Дмитро Іванович повів розмову з гостем на іншу тему.

— Кажуть, Георгію Федоровичу, що ви цікавитесь старовинними монетами. Це правда?

— Дуже цікавлюся. Навіть захопив з собою кілька монет, щоб з вами розглянути.

— Покажіть!

Яворницький озброївся лупою, став розглядати монети. Обидва зразу ж знайшли спільну мову нумізматів.