В пошуках скарбів - Сторінка 81

— Хочу я ще вас, вельмишановний Лев Миколайович, про одне спитати, тільки наперед прошу вас вибачити мені за таке питання.

— Кажіть, я заздалегідь пробачаю вам.

— Чи з ваших синів є хоч один талановитий?

— Усі мої сини найзвичайнісінькі люди, ані жодного з них талановитого нема.

— А кого ви вважаєте за найталановитішого із сучасних наших письменників молодих?

— Володимира Короленка. Ви візьміть яке-небудь не відоме ще для мене його оповідання, затуліть рукою під ним підпис автора та прочитайте мені кілька сторінок, то я вам зразу скажу, що це писав Володимир Короленко. То яскравий, свіжий і своєрідний талант.

— Це так. Безперечно, Короленко із сучасних молодих письменників найталановитіший, а тільки велика шкода, що він так мало пише.

— Станція Серпухов, — несподівано крикнув кондуктор під вікном вагона. — Поїзд стоїть п’ятнадцять хвилин.

— Ходімте та вип’ємо по склянці кави, — звернувся до мене Лев Миколайович.

— З превеликою охотою.

Ми вийшли, вступили в залу й сіли коло столу. Нам подали по склянці кави, а до кави — молока й білого хліба. Лев Миколайович узяв каву, а молоко та білий хліб одсунув. від себе. Потім він витяг із клуночка, що був у нього в руці, пляшечку чогось, немовби густого молока, і влив його в свою склянку.

— А що то у вас? Домашнє молоко? — поспитав я.

— Ні, це мигдалеве молоко. Я, бачите, строгий вегетаріанець, не вживаю ні м’яса, ні риби, не вживаю я й коров’ячого молока, ні білого хліба.

Випивши каву, ми повернулися у свій вагон і посідали на свої місця. Тут Лев Миколайович дістав із того ж таки свого клуночка шматок житнього хліба й почав його нешвидко жувати. Видно було, що через брак зубів йому важко було справлятися з твердою їжею, та він, не люблячи ніякої на світі фальші, не хотів і штучних зубів у себе мати. Попоївши хліба, Лев Миколайович звернувся до нас проханням, щоб ми дозволили йому на кілька хвилин прилягти на лаву.

— Мені вже пішов сімдесят перший рік, то тіло моє вимагає часом покою.

— Будь ласка, Лев Миколайович. Будь ласка! Просимо вас!

Ми схопилися з своїх місць і звільнили цілу лаву. Я розіслав свого пледа, а хтось — свою подушку. Лев Миколайович приліг боком на лаві, а проте спати зовсім і не думав і довго ще вів розмову на різні теми. Було геть далеко за північ.

— Станція Засіки, — гукнув знов кондуктор, уступивши в самий вагон.

— Це станція, де мені вставати, — сказав Лев Миколайович і підвівся з лави.

Всі теж схопилися з своїх місць і стали допомагати йому вийти з вагона. Один із нас ніс ветхого парусинового чемоданчика Льва Миколайовича з прорізаною наскрізь діркою в тому місці, де колись був замок, і чемодан був перев’язаний навхрест мотузкою. Другий із нас ніс невеликий клуночок, де була зав’язана їжа Льва Миколайовича, а третій обережно підтримував його, щоб він часом не спіткнувся, йдучи у пітьмі.

На прощання Лев Миколайович усіх нас по черзі обняв і всім побажав усього найкращого. Мене він ухопив обома руками за обидві мої руки вище ліктів і сказав:

— Бачу, що ви займались фізичною працею, не кидайте далі.

Коли ми розсталися з Львом Миколайовичем і увійшли в свій вагон, то тут один із нас обережно зняв з лавки свою подушку, на якій лежав Лев Миколайович, обережно склав та любовно погладив її своєю рукою; далі старанно обгорнув газетою, убгав у чемодан і замкнув його.

— Що це таке буде? — спитав я.

— А це от що буде: коли приїду додому, то скажу своїй жінці, щоб вона вишила на цій подушці такі слова: «На цій подушці лежала голова Л. М. Толстого, такого ось місяця, числа й року».

Я цього не зробив із своїм пледом, а проте глибоко заховав усю розмову з Львом Миколайовичем у моєму умі та в моєму серці і твердо пам’ятаю кожне його слово й кожну фразу.

Звичайно, розмовляли ми по-російському, а тут я подаю все в перекладі на українську мову.

Це була перша зустріч. Друга зустріч ученого з Л. М. Толстим відбулася в Москві, зимою, коли письменник жив у Хамовниках у своїй садибі, а професор Д. І. Яворницький читав у Московському університеті лекції з історії Запорожжя.

Цю зустріч організував давній приятель Яворницького — В. Гіляровський.

Ось що він про неї розповідає в своїй книжці «Москва и москвичи».

«…Ми ввійшли до кабінету. Лев Миколайович устав з крісла, підняв руки догори й, усміхаючись, сказав:

— Ось вони, запорожці! Здрастуйте!

Ми просиділи понад годину. Яворницький зацікавив Льва Миколайовича своїми розповідями про Запорожжя. Лев Миколайович і собі згадував про своє життя серед гребенських козаків, а потім розмова зайшла про духоборів і штундистів. Цих Яворницький знав дуже добре…»[50]

Прощаючись з гостями, Лев Миколайович міцно потиснув руки Гіляровському й Яворницькому.

Теплі зустрічі з Львом Миколайовичем Толстим навіки залишились у пам’яті нашого вченого.

ЗУСТРІЧ 3 МИКЛУХОЮ-МАКЛАЄМ

Близькі друзі Дмитра Івановича пригадують, як він у музеї розповідав їм про свою зустріч з відомим мандрівником М. М. Миклухою-Маклаєм. Це сталося в Петербурзі десь 1887 року.