В пошуках скарбів - Сторінка 82

— Мене, — оповідав Дмитро Іванович, — познайомив з Миклухою-Маклаєм мій друг Рєпін. Зайшов я до Іллі Юхимовича подивитися на «Запорожців», а там уже був гість — мандрівник Миклуха-Маклай. От він мене і познайомив з ним.

Бесіда тривала до пізньої ночі. Яворницький цікавився життям, діяльністю й мандрівками славнозвісного вченого-антрополога та етнографа. Миклуха-Маклай охоче розповів йому про свою подорож на острови Тихого океану для вивчення папуаської раси, розповів про своє перебування в Новій Гвінеї, де він у надзвичайно тяжких і небезпечних умовах вивчав матеріальну культуру й побут народів Океанії та Південно-Східної Азії.

— Говорив Миклуха-Маклай якимось гортанним голосом. Напевне, довге перебування дослідника в чужих краях відбилося на його акценті, — поясняв Дмитро Іванович. — Сидів Миклуха-Маклай тоді на канапі по-турецькому, підібгавши під себе ноги.

Через деякий час Дмитро Іванович навідався на квартиру Миклухи-Маклая, який жив тоді з своєю сім’єю в Петербурзі, на Галерній вулиці.

Дмитро Іванович застав його хворим. Мандрівник скаржився на легені, ревматизм та невралгію. З великим напруженням волі Микола Миколайович намагався перебороти кволість і весь час працював над своїми записами, зробленими під час мандрування.

Яворницький сам був природжений етнограф, тож, коли він зайшов на квартиру, йому зразу ж впала в очі збірка предметів матеріальної культури, що їх зібрав Микола Миколайович протягом свого мандрівничого життя. Дуже хотілося Дмитрові Івановичу щось придбати з рідкісної колекції дослідника, але він не наважився просити, бо бачив, що хворому було не до того.

У квітні 1888 року М. М. Миклуха-Маклай помер. Але Дмитро Іванович не забув стежки до тої господи’, де жив колись небіжчик.

Згодом Дмитрові Івановичу пощастило: дружина Миклухи-Маклая подарувала йому частину колекції. Це була переважно зброя африканських племен: щит з панцира черепахи, щит з шкіри крокодила, щит з вуха слона, спис, стріли, два сагайдаки на стріли з крокодилячої голови та лапи й два луки з дерева, обтягнуті шкірою.

Більшість цих речей і нині експонуються в Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. І. Яворницького.

В ГОСТЯХ У ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Дмитро Іванович любив мандрувати не тільки по селах: та степах України, а й далеко за її межами.

1910 року він побував за кордоном—поїхав у Грецію,потім у Єгипет, оглянув музеї в Афінах, Александры та Каїрі.

Їдучи в Єгипет, Дмитро Іванович заздалегідь довідався, і що там, на чужині, живе славна дочка українського народу Леся Українка. Вчений поставив собі на меті неодмінно її розшукати й побачитися. Йому пощастило в цьому. Маючи єгипетську адресу, яку дав йому М. В. Кривенюк (чоловік Ольги Петрівни — сестри Лесі), Дмитро Іванович швидко знайшов на чужині українську письменницю. Вона жила годі в Гелуані, куди переїхала в зв’язку з погіршенням стану здоров’я.

Прожив Дмитро Іванович у гостях з тиждень. Це були, як він казав, найщасливіші дні в його житті. Гомоніли вони про рідний край, свою Україну та її сумну долю. Поетеса читала землякові свої вірші. Яворницький, як відомо, сам чимало віршував, але він схилявся перед геніальною поетесою.

Леся Українка розповіла, що вона вивчила арабську мову й тепер навчає арабчат грамоти. Дмитро Іванович дуже зацікавився, і йому пощастило побачити поетесу за цією благородною роботою. Професор був захоплений тими успіхами, яких Леся Українка досягла, навчаючи кмітливих учнів.

«Арабчата, — згадує Дмитро Іванович у щоденнику, якого вела його дружина С. Д. Яворницька, — були надзвичайно вродливі, розумні й симпатичні: вони легко засвоювали знання, яке так щедро, з любов’ю віддавала їм наша поетеса».

Леся Українка запевняла Яворницького, що арабські народні пісні своєю мелодійністю схожі на наші, українські народні пісні.

Приблизно в цей же час у Гелуані перебував ще один українець Микола Сергійович Охріменко, який разом з своїм братом та матір’ю лікувався там. Про це я дізнався із «Спогадів про Лесю Українку» (Радянський письменник», 1963).

Мені вдалося розшукати М. С. Охріменка. Він працював у Ялтинському науково-дослідному іституті виноградарства «Магарач». У Миколи Сергійовича зберігся щоденник, який він вів у Гелуані. На одній сторінці розповідається про подорож братів Охріменків і мешканців готелю «Континенталь» до каїрського історико-археологічного музею «Булаг».

За порадою Лесі Українки, що екскурсію очолював Яворницький, який ще до цього бував у музеї разом з поетесою.

7 лютого 1910 року всі вирушили до музею. Дмитро Іванович ще дорогою почав розповідати про багатющі скарби, зібрані в цьому храмі культури.

По залах музею проходили поволі, бо екскурсовод намагався розповісти якомога більше. Ще не встигли дійти до якої-небудь статуї або вітрини, а Яворницький уже повідомляв, яку історичну цінність має той чи той експонат. Склалося враження, наче він сам роздобував і добре знав зібрані тут експонати.