Весілля в монастирі - Сторінка 3

Раніше про це ніколи не треба було замислюватись, можна було спокійно взяти квиток майже перед самим відходом поїзда. Навіть торік, з початком війни, коли треба було, діставали знайомі залізничники. Зараз, ніяковіючи, Літі Миколаївні принесли два квитки в безплацкартний вагон третього класу.

— Таке робиться на вокзалі, — перепрошуючи, мовив батько одного з учнів, — всі поїзди переповнені пораненими і військовими.

— Не турбуйтесь, будь ласка, і за це дяка, нам кілька годин усього їхати. Правда, Олю, яка різниця! Ми вже повідомили, на станцію коней вишлють, незручно відкладати. Подумаєш, важниця — якось примостимося!

Подруги були в найкращому настрої, особливо Літа Миколаївна. Трудолюбці Стьопа і Митько та племінник Толя провели на вокзал. Дівчатка — Галинка і Жечка — поривалися також піти, та поїзд відходив пізно ввечері. Тато не міг іти, бо саме в цей час приносили верстку газети і останні телеграми, які, може, треба було втиснути в останню годину. Візника теж не наймали, бо хлопці самі підхопили неважкі чемодани, а вокзал був же зовсім недалеко від Різницької гори. "Дядя Альоша" наказав хлопцям:

— Ви там все ж таки не баріться, як влаштуєте їх у вагоні і поїзд рушить, одразу додому, щоб ми знали і спокійні були.

Коли хлопці повернулися, збуджено повідомили:

— На вокзалі таке робиться! Свєтопредставлєніє справжнє! Навіть у вагон важко було влізти. Ну, ми, звичайно, посадили.

Тато насупив брови. Мабуть, подумав, що треба було самому піти.

— Дядю Альошо, ви не турбуйтесь, — заспокоїв Толя. — Тьотя Літа аж ніяк не шкодувала, що поїхала. А що на пероні робилося! Состав на фронт проводжали, оркестр військовий був. Марш "Прощання слов’янки" грали. Та все якось не так, як торік, тоді бадьоріше було...

— Ще б пак!— сказав тато і пішов у кабінет переглянути останні телеграми.

Галинка і Жечка шкодували, що їх там не було, але досить швидко віддалися іншим настроям — вони уявляли, як буде цікаво там, у гостях, і рахували дні, коли повернуться і все розкажуть, особливо про весілля.

Несподівано Літа Миколаївна і Ольга Федорівна повернулися вранці на четвертий день, навіть не повідомивши заздалегідь, і їх ніхто не зустрів. Та вони приїхали з вокзалу на візнику. Ольга Федорівна одразу забрала Петруся і пішла додому, а мама розповіла удень про все бабусі, і Галинка, і Жечка не підслуховували, бо вона наче не звернула уваги, а може, і не надала значення, що тут дівчатка, наче все, що було, можна розповісти у їхній присутності.

А вони, особливо вразлива Галинка, все собі уявляли і немов бачили на власні очі і довго потім удвох з Жечкою говорили, обмірковували, вирішували.

* * *

От як було все в дійсності.

На вокзалі, на пероні, у вагонах все відбувалося так, як розповів Толя.

Скрізь переважав колір хакі — колір військового одягу. Довгий поїзд рушив на захід під розпачливі звуки маршу "Прощання слов’янки". Втирали сльози жінки, рідні і зовсім чужі. Та "чужих" тепер наче не було — за рік війни усі поріднилися в горі.

Коло інших составів, що прямували на схід, людей було менше. Біля сходів вагонів з кольором хакі переміщувався білий колір халатів, бинтів, перев’язок поранених, білих хустинок сестер милосердя. То везли з фронту в тил поранених. Там тільки де-не-де коло сходів у вагони стояли не військові, а ті, що сподівались зустріти своїх. Торік, у перші дні війни, виходили зустрічати такі поїзди взагалі багато людей з міста — з квітами, ласощами, подарунками. Зустрічали "героїв-солдатиків". Та минали місяці, вже починався другий рік війни, і щораз більше ставало составів, що прямували туди й сюди — на захід і схід. Ще з’являлося багато зовсім інших поїздів — не військових, та які не менше жахали і роз’ятрювали душі, бо з них лунав дитячий плач, інша говірка, виходили розгублені люди з жалюгідними, випадково схопленими речами. То були біженці, і цього року їх було дуже багато, і вже вони не викликали цікавості старожилів міста, бо місто і так було переповнене і росло вшир за рахунок околиць, де оселялись в будь-яких приміщеннях і до цього всього потроху звикали... бо життя йшло...

Незважаючи на весь гамір, юрбу, облоги кожного не військового і не біженського поїзда, хлопці таки втягли у вагон Літу Миколаївну і Ольгу Федорівну і навіть десь одвоювали для них краєчок нижньої полиці. Обидві вони вже не турбувались і не хвилювались.

— Біжіть швидше, хлопці, додому, а то поїзд рушить, і ви ще з нами поїдете!— Літа Миколаївна потріпала кожному з них чуба і навіть трудолюбців цьомнула так само, як і племінника Толю. — От молодці! Правда, Олю? Що б ми без них робили?

Оля буркотіла:

— Теж мені подорож для відпочинку, дихати нічим. Ти, Літко, просто мене дивуєш!

— Ну яка там важниця! Кілька годин посидіти... Не бурчи, Олю, хіба ми з тобою вже старі баби?..

Справді, вони ще були зовсім молоді, і раптом Літа Миколаївна відчула, що весь її клопіт, обов’язки, учнівські зошити, хвилювання перед іспитами, вічний поспіх — все це вже позаду, все залишено вдома, і можна хоч кілька днів ні про що і ні про кого не турбуватися. А такі дрібниці, як тіснява, задуха у вагоні вже ніяк її не обходили. Вона привітно усміхнулася в купе, ще не розібравши, хто тут сидить, бо таки тіснява була неймовірна, та одразу підстаркуватий дядько посунувся, запхав ногою клунок подалі під полицю, сказав молодиці поруч:

— Ану, Христино, посунься трохи, а то, бачиш, баришня, як сорока на тину.

— Нічого, нічого, — засміялася на "баришню" Літа Миколаївна, — нам недалеко. Олю, ти постав свій чемоданчик під спину, і він нікому не заважатиме!

* * *

Поїзд рушив, і всі потроху вмостилися більш-менш як слід. Оля, правда, трохи ще побуркотіла, що їй, коли сідали, добре нам’яли боки і що треба стежити за речами, бо тут весь час входять і виходять, а вони коло самого проходу, а поїзд повзе як черепаха і Літка вигадала хтозна-що з цією поїздкою. Літа Миколаївна вже насправді відчувала себе знову "Літкою". Просто Літою, а не тьотею Літою або Літою Миколаївною, Єлизаветою Миколаївною, яка була і в Трудолюбії, і взагалі для всіх. Он дядько назвав її зараз "баришнею", і наче знову вони з Олею дівчата-подруги, — навіщо бурчати через якісь дрібниці! Вона спочатку заспокоювала Ольгу, а потім перестала звертати увагу, і та, сидячи, задрімала. І Літа була рада, бо їй уже ставало незручно перед людьми, що сиділи і стояли в купе і проході. Вона подумала: "У кожного свій клопіт, а ми от їдемо відпочивати, так треба ще й викомарювати? Та ще й після того, що бачили на пероні, на вокзалі".

У вагоні було напівтемно, пасажири проходили весь час мимо них, хтось хропів на горішній полиці, у сусідньому купе плакала дитина, десь кашляв старий дід, жартували в коридорі хлопці з дівчатами...

Христина, яка сиділа поруч з дядьком, сусідом Літи, чомусь схлипувала, а батько казав тихо:

— Та ти радій, що живий, що видужає, ти бачила, які там у лазареті: той без ніг, той без рук, а твій полежить і відійде, — і, повернувшись до Літи, промовив: — Тільки подумати, до чого люди дійшли — газами отруїли. Чоловік на фронті був, зять мій, це дочка моя, Христина, їздили оце до лазарету. Лежить, — додав тихше, щоб дочка не чула, — раніше такого й не чувано на війні було. Я також у солдатах воював, та щоб газами? Чи вичуняє? Ви не знаєте, лікують і таких?

— Лікують, лікують, звичайно, лікують, — мовила Літа Миколаївна, хоча сама тільки чула, що німці вживають на війні гази, і уявляла собі, що це страшніше, ніж кулі. Та хотілося заспокоїти і старого, і молоду жінку. Потроху усі розговорилися, тільки Ольга дрімала, а може, вдавала, що дрімає, а сама думала про свого злощасного Даньку, як він там, чи не отруїли і його газами...

На станції вже попрощалися з усіма, як давно знайомі, побажали навзаєм, щоб війна швидше скінчилася, щоб усі живі-здорові повернулися. Літа навіть обняла Христину:

— Вилікують, обов’язково вилікують, це ж не те що ногу чи руку, — а сама подумала: "Може, й гірше!"

Тільки вони ще сходили з вагона, підійшов дядько. Значить, на них уже чекали:

— Це, мабуть, я вас приїхав до отця диякона відвезти?

І наче обірвався якийсь шматок життя, і везли їх коні до зовсім іншого, а дорога — як же було добре їхати місячної ночі незнайомим шляхом, то лісом, то степом, то над річкою, що й не плюскотіла вночі, а за нею височіли горби, здавалися таємничими стінами, спорудами. Аж шкода, що так швидко зупинилися, завернувши попід кам’яними стінами монастиря до невеличких будиночків, за якими й не розібрати в темряві — чи то були густі сади, чи справжні ліси.

— Оце тут живе піп, — показав задоволено кучер, — а тут отець диякон. Он світиться! Мабуть, і не лягали, вас чекали.

Справді, чекали, як найдорожчих гостей! Отець Гаврило бубонів, розпоряджався, щоб швидше самовар готували, стіл накривали, наказував дружині, якимось дівчатам, жінкам. Не знали, де й посадити, що на стіл поставити. Диякониха хвилювалася, наче гості не ввечері виїхали з дому і за чотири години прибули, а принаймні кілька днів були в дорозі, потомилися і зголодніли. Літі й Ользі стало весело від шуму-гамору, особливо від того, як диякониха квоктала, метушилася, подаючи на стіл, де одразу з’явилися миски, полумиски, тарелі з різними стравами, глечики, горщечки, і все вона бідкалася, що ці пройдисвіти — Володька і Серьожка — зранку поїхали до дядини по рибу: "Там таке озеро, таке озеро! Отець Гаврило наказав, щоб обов’язково свіженьких карасів у сметані Літі Миколаївні приготували, і от досі цих шибеників нема", — додала, щоб отець Гаврило не чув, пошепки: —Мабуть, у містечко подалися та й загуляли".

А Літа Миколаївна була рада-радісінька, що ані Володьки, ані Сергія нема. Чи не набридли вони їй за зиму? А стіл, правду кажучи, її злякав. Вона любила також усіх пригощати, а сама якось байдуже ставилася до страв, навіть чогось улюбленого у неї не було.

— Ой, що ви! Ми ж вечеряли, зараз зовсім їсти не хочеться.

Та на обличчі хазяїв з’явився такий переляк і образа, що довелося сісти за стіл... А вранці... ну, що казати — справді, хазяї, видно, так готувалися і раділи, що саме Літа Миколаївна, адже тільки вона зуміла приборкати їхніх шалапутних синів, і взагалі її всі на світі слухають, — сама вона приїхала до них відпочити, то як же не потурбуватися про неї? "Та у нас же все свіженьке, не базарне, якщо купимо, то в своїх.