Весілля в монастирі - Сторінка 5

— Не можу ж я про весілля з черницями радитися. Правда, Гарик, Ігор, — поправилася вона, — каже, що нічого не треба вигадувати, повінчаються, і годі.

— Певне, він її дуже любить, — зауважила Єлизавета Миколаївна.

— У нього й часу мало, відпустка на кілька днів. Яке там весілля! У сусідній сільській церкві повінчають, у мене повечеряють і одразу поїдуть — він на фронт, а вона додому. Справді весілля воєнного часу. А ще казав, — додала вона, — якщо треба, щоб хтось благословляв перед вінчанням, то це мушу тільки я, а не якась чужа людина в Петрограді. — Їй явно було це приємно.

— Навіть цікаво! Як у романі, — захоплено сказала Літа. — Звичайно, я з радістю в усьому допоможу. Закоханий жених просто з фронту під вінець і одразу знову туди! І це так зворушливо, що він саме коло вас хотів вінчатися, а не там, у Петрограді, і йому байдуже, як тут буде, аби коло вас.

Отак вона все повернула, і на душі у монахині потеплішало.

— А наречену ви знаєте?

— Тільки заочне знайомство. Вона з достойної родини, мені написала, і мати її написала. Вона з матір’ю приїде.

Літа бачила, що матері Сарафимі хотілося розповісти ще, але в двері постукали і зайшла послушниця.

— Що тобі, Устинко? — урвала розмову ігуменя.

— Мати Серафимо, сестра Секлета прийшла, я сказала, що ви не самі, та вона питає, чи може зайти, каже, дуже треба.

— Ну, чого ж, хай заходить, — сказала мати Серафима спокійно, але зовсім іншим тоном, ніж тільки-но розмовляла з гостею, і Літа побачила з одного ледь помітного руху обличчя, що ігуменя не дуже задоволена приходом. — Це наша сестра казначея, — пояснила вона, і в кімнату зайшла приземкувата, досить огрядна, вже літня монахиня.

Так само, як мати Серафима нагадувала світську даму в чернечому одязі, сестра Секлета нагадувала крутеньку хазяйновиту економку у великому господарстві, де її всі слухають і бояться, а перед хазяями вона сама підлабузнюється.

Літа встала.

— Мені вже час іти, — враз вигадала вона, вклонившись злегка прибулій і дивлячись на матір Серафиму.

— Мені шкода вас відпускати, — з щирим жалем мовила мати Серафима, — але ж я не прощаюся з вами!— І встала провести до дверей.

Сестра Секлета хоч і відповіла на уклін, але дивилася якось скоса і підозріливо. Мати Серафима не вважала за потрібне їх познайомити, а Літа була цим задоволена. Секлета їй не сподобалась. За дверима вона ще чула її улесливий голос, що так не пасував до її сердитого обличчя.

— Він поїхав до містечка у своїх справах, — коротко відповіла мати Серафима. — Які там у вас нагальні справи?

* * *

Ольга переказала через попівен, що затримається у родичів ще на день — завтра увечері приїде. Літа була задоволена. Лобуряки теж не повернулися, і в домі отця Гаврила було тихо і спокійно. Шкода тільки, що книжок тут не було, а якось не здогадалася захопити з собою. По обіді трохи полежала в гамаку, але їй було зовсім незвично спочивати удень, ніколи вона цього не робила, і тільки пролунав дзвін з дзвіниці, вона попрямувала до церкви.

Мимо неї пройшли парами черниці, і Устинка між ними, зосереджена, як вони всі, а втім, встигла зиркнути на нову знайому. Літа стала в притворі ліворуч, де зовсім нікого не було, та й взагалі в церкві, крім монахинь, кількох бабів та діда-сторожа, нікого не було, — служилася коротка буденна вечірня.

Нічого не значило, що Літа вдома після подорожей у монастирі з бабусею могла посміятися з монахів, розповісти про них різні історії, що викликали сміх, а в бабусі тихе обурення, до всіляких обрядів ставилася Літа як до примусових службових обов’язків, а проте вона була віруюча і релігійна й інколи так щиро молилася в якихось конкретних справах, що було дивно: як це бог не виконує її прохання?

Та сьогодні вона не молилася, уважно розглядала ікону, перед якою стала, — матір божу та жінок-мироносиць, згадуючи притчі про них і намагаючись вгадати, де саме Марія Магдалина, якій співчувала найдужче з усіх. Відзначила про себе, як багато оздоблена, просто чепурна церква. Цьому сприяли бісерні вишивки, розвішані коло ікон, при світлі свічок ці вишивки переливалися різними кольорами; олтар був позолочений, різне церковне причандалля розставлене якось не трафаретно, а "по-своєму". "Це, мабуть, мати Серафима за своїм смаком усе зробила, — усміхнулася подумки, — бути б їй краще начальницею дівочого інституту, а не ігуменею".

Невеличкий хор на крилосі співав неголосно, меланхолійно линули знайомі молитовні мелодії — адже скільки вона їх начулася, відстоюючи з трудолюбцями церковні відправи, обов’язкові для церковноприходських шкіл, а школа Дому Трудолюбія належала до них. Зараз вона відчувала, що в молитвах є якась невеличка відмінність від добре знайомих, і це її цікавило, вона намагалася вгадати, що саме інакше співають. Взагалі хор, ікони, весь зовнішній вигляд церкви її цікавили більше, ніж служба. Вона думала про дівчат, що так гарно зажурено співають, і їх було шкода, бо не вірила вона, що кожній монастир несе втіху, вона знала: кожна опинилась тут з якоїсь біди, безвиході, безмежний розпач загнав сюди, а кого ще й зовсім несвідомими сиротами притулили, і нема їм від цього втіхи і віри, і краще, коли б вони тікали звідси, когось кохали, щоб їх кохали і рятували, і хай би вони ліпше працювали де завгодно, та не були невільницями в цьому "вищому житті".

Мати Серафима сказала, що "сестрички" радіють влаштуванню лазарету. Боже! Хіба вона не розуміє, що найменше вони радіють через патріотичні почуття! Її саму не палка віра привела сюди, а зневіра в особисте щастя і, певне, ще щось, чого ще не розпізнала Літа, — може, владолюбство? Честолюбство? Якісь невідомі обставини? Невідомо. Її також було шкода, але дівчат дужче, і раптом їй стало душно від церковного ладану, захотілося на свіже повітря, якихось швидких рухів, вона перехрестилася жінкам-мироносицям, немов просячи пробачення та прощаючись з ними, і швидко вийшла з церкви.

Вона прямувала у великий монастирський сад, а він, цей сад, був справді величезний. Чималу частину його відведено під фруктові дерева, а ще більша, паркова, тягнулася ген аж до річки. Скрізь між деревами, на полянках ріс і зараз цвів бузок. Сила-силенна бузку, різного бузку. Були тут і зовсім білі кущі, і густо-лілові махрові, а поряд ніжний-ніжний, немов аквареллю ледь торкнутий серпанок, накинутий між деревами, а поряд кущі з такими тугими китицями, ніби зліпленими з чогось казкового, і весь той бузок і праворуч, і ліворуч цвів пишно, буйно, і пахощі розливалися такі, що хотілося дихнути на повні груди, і наче можна було їх схопити. Нікого не було, ніхто не стрічався.

Вона майже бігла, у неї завжди була така "летюча" хода, а зараз особливо хотілося рухатися. Та от гілка з суцільними махровими китицями, що й листя не видно, зачепила капелюшок...

"Бузок мене зупинив!" — подумала вона і усміхнулася чи то бузковій гілці, яку відхилила від обличчя, чи то сама собі, чи то всьому навколо.

— Я все-таки вас наздогнав, — почула вона, обернулася і побачила чоловіка у військовій формі. — Пробачте, будь ласка, — мовив він, торкаючись рукою кашкета. — Тьотя доручила мені переказати вам, що чекає на чашку чаю після вечірні. Сама вона на вечірні не була, поїхала в сусіднє село в якихось справах, але сказала, що після вечірні чекатиме на вас. Я побачив вас у церкві, але ви раптом пішли, і так швидко.

Він говорив стримано, без усмішки, наче був зосереджений на чомусь зовсім іншому, і зараз чемно виконував доручення тьоті. Так само поштиво додав:

— Дозвольте представитись — племінник ігумені Серафими, Ігор Павлович.

Прізвища Літа не розібрала, бо одразу, щоб полегшити становище, сказала:

— Я здогадалася, — і усміхнулася, простягаючи руку. — Єлизавета Миколаївна. А я вас у церкві не бачила.

Після розмови з матір’ю Серафимою вона його уявляла зовсім не таким, але, звичайно, одразу зрозуміла, коли обернулась, що саме це її небіж.

— Я був там лише кілька хвилин, побачив вас — тьотя мені описала, — та ви так ревно молилися, хрестилися, що я не зважився підійти, а ви несподівано пішли, і дуже швидко, я одразу не міг наздогнати. Добре, що ви вирішили краще поворожити на бузку і пошукати в ньому щастя, ніж благати його у бога.

Щось іронічне промайнуло в куточках його губів, але не змінило враження, що він говорить, аби щось сказати з чемності, а зайнятий чимось своїм, тому й Літа Миколаївна не збентежилась. Адже завжди вільніше почуваєшся з людьми, яким до тебе нема діла, і тому мовила зовсім просто:

— Я й забула про це повір’я, що треба знайти бузкову квітку з п’яти пелюсточків, і зветься це щастям, у дитинстві завжди шукала. А справді, — знову усміхнулася вона, — тут, напевне, багато такого щастя, он скільки махрового бузку!

— Знайшло, де з’явитися, — в монастирському саду, — насмішкувато зауважив офіцер. — Бідні чернички і не відають, скільки тут щастя приховано.

— Знаєте, мені їх шкода, — мовила Літа. — Ну, хай уже літні, старі знаходять тут собі спокій, а молоді, зовсім юні, гарні — невже вони переконані, що таким повинно бути життя?

— А ви знаєте, яким повинно бути життя?— раптом цілком серйозно спитав офіцер.

— Певне, кожна людина вирішує для себе, — роздумливо мовила Літа. Їй було дивно, що вона так заговорила із зовсім не знайомою людиною.

— А хіба це так легко вирішити?— неквапливо сказав і він, не дивлячись на неї, і, трохи помовчавши, додав: — От мені раніше здавалося, що я абсолютно певно знаю, яким воно повинно бути у моїх товаришів, у моєї рідні, у мене — привілейований корпус, офіцер гвардії, все розписано, усталено традиціями аж до звичайних неписаних і офіційно не оголошуваних офіцерських розваг у вільний час. І от раптом, ні, не раптом, але досить швидко всі правила поведінки летять шкереберть, усі виховані поняття про власну гідність, честь, благородство, виявляється, копійки ламаної не варті, і все треба переоцінити заново, бо ці слова набирають іншого змісту і вимагають зовсім іншого, ніж прищеплене з дитячих років.

Він не згадував фронт, недарма ігуменя сказала, що він попросив її ні про що не розпитувати, але, певне, — це зрозуміла Літа — він ні на хвилинку не забував те, що побачив і пережив там, і зараз він наче обірвав свої думки.

— Ну, нащо про це говорити? Ви так щиро молилися в церкві, а потім так щиро шукали щастя, а потім так усміхалися, — і він сам нарешті усміхнувся просто і ласкаво, і обличчя його зовсім змінилось, наче він був уже давно знайомий.