Від кон'юнктури до еталону - Сторінка 3

Хоча, як на мене, саме український читач у силу своєї ментальності міг би знайти суголосся власним думкам у прозі, драматургії та поезії цього талановитого майстра слова.

15 січня 2015 року

Анатолій ВЛАСЮК

Сучасній українській літературі не вистачає позитивних героїв. Читач налаштований на негатив і готовий приймати все те лайно, яке на нього виливає письменник. Натомість автори або не бачать позитивних героїв, або вони видаються їм нудними, надто правильними, аби бути втіленими у літературні образи. З негативним героєм простіше: убив, зґвалтував – і вже весь сюжет крутиться навколо нього, викликає співпереживання читача. Позитивний герой вимагає більшої уваги від письменника. Як ним зацікавити читача, щоби від нього не нудило? І як взагалі обійтись без убивств і зґвалтувань? Оця нехіть до позитивного героя йде від сучасної російської літератури, а особливо від російського кінематографу, всуціль побудованого на насиллях і вбивствах. Щоби написати роман чи бодай повість про позитивного героя, письменникові треба принаймні рік не вмикати телевізор і спокійно працювати. З іншого боку, здається, що ось він, позитивний герой, зараз на поверхні, – боєць АТО. Але ж усвідомити його позитивність бракує досвіду. Незнання реалій теж може відіграти з письменником злий жарт. Та й коли боєць АТО приїжджає додому, він перестає бути позитивним героєм, бо реалії життя зводять його з розуму в буквальному розумінні цього слова. Можливо, з часом і з'являться у нас романи, де головним героєм буде позитивний персонаж. А зараз чимало з пишучої братії просто спекулює на вигідних темах і строчить кон'юнктурні твори, видаючи їх за реалістичні.

15 січня 2015 року

Прикро, коли письменники не лише фантазують, а й брешуть. Упродовж десятиліть Юрій Винничук розповсюджує брехню, буцімто покійний Василь Іванишин, провідник Всеукраїнської організації "Тризуб" імені Степана Бандери, писав закриті розгромні рецензії на його твори. У радянський час Василь Іванишин був рядовим викладачем педагогічного інституту, не доктором і навіть не кандидатом наук. Зазвичай до подібної "роботи" КГБ залучало кваліфікованих науковців. Юрій Винничук відомий своєю ненавистю до українських націоналістів, неодноразово паплюжив їх у засобах масової інформації. А нещодавно прохопився, що це, з'ясовується, у нього родове. За словами Юрія Винничука, його батько, мельниківець, нібито казав, що на цвинтарі не ляже поруч з бандерівцем. Маразм – інакше не назвеш. У цих публікаціях відомого письменника не раз вигулькувало прізвище не менш відомого дисидента й поета Ігоря Калинця, розгромні рецензії на твори якого буцімто теж писав Василь Іванишин. І ось сам Ігор Калинець змушений був публічно спростувати цей наклеп, заявивши, що жодних рецензій на його твори Василь Іванишин не писав. Я би міг повірити в емоційність Юрія Винничука, якому КГБ свідомо підсунуло дезінформацію на Василя Іванишина, але інтуїція підказує мені, що не такий вже він довірливий хлопчик, цей Винничук, аби вірити на слово. Ще більше його дратують українські націоналісти, зокрема Правий сектор, який нещодавно виступив проти Юрія Андруховича за його антиукраїнську позицію. Скажу, хто не знає, що керівником Правого сектору є Дмитро Ярош, якого свого часу в інституті навчав української літератури Василь Іванишин. Після смерті свого вчителя Дмитро Ярош очолив "Тризуб" імені Степана Бандери, а відтак – і Правий сектор. Тепер ви розумієте, звідки ноги ростуть. І коли мені кажуть, що письменники є аполітичними і не мають стосунку до політики, я в це не вірю. Приклад Винничука це підтверджує.

16 січня 2015 року

У листі до Анатолія Лазаренка 4 листопада 1959 року Василь Стус написав: "У Гайвороні була змога залишитись в райкомі (інструктором), але не залишили, хоч я і мав бажання (адже я вибирав би між армією і райкомом)". В армії він служити не хотів: "Часу мало. Читати-писати нічого не можна. Оце важко". Знаючи Стуса, важко уявити його комсомольсько-партійним працівником. Чи змінив би він свою долю від цієї роботи? Думаю, що ні. Кожна людина запрограмована на щось, які б обставини не тиснули на неї. Можливо, його доля була би ще трагічнішою, якби його залишили інструктором. Згадую Лук'яненка, інструктора райкому партії, якого спочатку присудили до розстрілу. Якби це саме дали Стусу, його би не помилували. Влада знайшла вишуканіший спосіб для знищення поета: брежнєвський концтабір…

16 січня 2015 року

Наприкінці минулого року Юрій Андрухович дав інтерв'ю одному російському виданню. Впали в око відповіді на два запитання.

"— Некоторые российские литераторы (Захар Прилепин, Эдуард Лимонов, Юнна Мориц) заняли ярко выраженную антиукраинскую позицию. Можете ли вы воспринимать творчество писателя отдельно от его политических взглядов, если таковые для вас неприемлемы?

— Нет, я не могу отделить человека, пусть он и писатель, от его политических взглядов и тем более от его политических действий. Они же не существуют отдельно, так? Вот вам Лимонов, а вот вам взгляды Лимонова — такого нет".

Цілком погоджуюся з Юрієм Андруховичем. Я вже писав раніше про геніального, як його вважають, поета Скибу, що не можна його "ватні" погляди відділяти від творчості. Аналогічно можна сказати про Андруховича. Можливо, для когось він "найвідоміший український письменник", але для мене анти-українець, який назвав Тараса Шевченка "шлангом" і сказав, що Крим і Донбас треба віддати Росії, бо це частка "російської нації".

А ось друге питання і відповідь на нього:

"— Сколько раз в последние полгода журналисты задавали вам вопросы насчет ваших невольных пророчеств о Крыме и Донбассе? (В 2010 году Андрухович говорил, что в случае возвращения к власти проевропейских сил Крыму и Донбассу нужно будет дать возможность отделиться. — Ю.В.)

— Я думал, начнут задавать уже в марте-апреле. Но, видимо, тогда еще не понимали. В последнее время задают все чаще. Если вы думаете, что это радует мое тщеславие, то ошибаетесь. Но речь в общем-то не обо мне, а об Украине, ибо кто я такой. Я знаю лишь то, что наша цель — свободная, человечная европейская страна — и без Донбасса достижима с фантастическим трудом, а уж с Донбассом так просто недостижима, забудьте".

Як бачите, Юрій Андрухович не просто не визнав неправомірності своїх слів про Крим і Донбас, а ще й хизується своїми "пророцтвами". Більше того, він далі стоїть на пропутінських позиціях, стверджуючи, що з Донбасом нам Європи не бачити. І звідки такі малоросійські космополіти з претензіями на геніальність беруться на українській землі?

17 січня 2015 року

Коли читаєш так званих культових письменників сучасної української літератури, – скажімо, Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Андрія Кокотюху, – розумієш, наскільки дрібною є думка в їхніх творах. Натомість глибину думки знаходимо в тих, кого культовими не вважають, – у Степана Процюка і Галини Пагутяк. Культові письменники своїм корінням сягають у малоросійський космополітизм і цілком вписуються у схему видавництв, для яких книга є звичайнісіньким товаром, а тому має приносити прибуток. Меценатів, які би кохались у літературі, а не в маскульті, у нас нема. Культ і кумир – з одного синонімічного ряду. Тому хочеться нагадати золоті слова із Біблії: не сотвори собі кумира. Культивуючи на порожньому місці письменників, ми вбиваємо літературу. З іншого боку, художні твори, в яких є глибина думки, рано чи пізно проб'ють собі дорогу до читацьких сердець.

19 січня 2015 року

Оцінювання літературних творів за принципом "подобається – не подобається" говорить про художній несмак. Я ще можу зрозуміти пересічного читача, але мені невтямки, коли подібним чином діють ті, хто вважає себе літературним критиком чи навіть літературознавцем. Адже абсолютна більшість рецензій, написаних цими людьми, з тієї ж категорії – "подобається – не подобається". Подобається – рецензія лагідна і хвалебна. Не подобається – маємо нищівну критику і приниження автора. Але ж ті, хто мав би професійно займатися літературою, повинні вести читача за собою, бути об'єктивними в оцінюванні літературних творів, у значній мірі скеровувати письменника…

21 січня 2015 року

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ РОЗУМУ

Павло Загребельний. Думки нарозхрист

Є письменники, яких читаєш від початку до кінця, потім багато разів перечитуєш – і тобі не набридає. Для мене таким завжди був і залишається Павло Загребельний.

Його "Думки нарозхрист" – це своєрідне публіцистичне продовження романів. Павло Загребельний писав чи не найбільше серед сучасних йому українських письменників, писав розлого, бо вважав, що проза має демонструвати "казкове багатство слів, думок, душевних поривів". Публіцистика ж – це ніби начерки майбутніх романів, яких Павло Загребельний уже ніколи не напише.

Людина, яка вижила у голодомор, хоча три чверті мешканців його села померло, а потім пройшла крізь пекло гітлерівських концтаборів, – звісно, вірить у Бога. Оце християнське начало наскрізь пронизує романи й публіцистику Павла Загребельного. Навіть оце "нарозхрист" у назві книги змушує нас поринути у містику значення слів.

Сучасні українські письменники могли би написати принаймні три цікаві чи то історичні, чи то детективні, чи то містичні романи, якби прочитали книгу Павла Загребельного "Думки нарозхрист".

Так, у статті "Ex eremo (із самотини – лат.) в часи президентств Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми. 1991 – 1995 р.р." він пише:

"Є така загадкова річ, як Київська ікона. Відомо, що після прийняття християнства князем Володимиром у Києві й по всій землі стали будувати церкви й собори, оздоблювати їх стінописаннями (іноді, як Софію Київську, – муссією, тобто дорогоцінною мозаїкою), іконами. Іконописне мистецтво, прийшовши до нас із Візантії, набуло в нас нового значення. Згодом з храмів ікона (одна з найнезбагненніших загадок історії!) перейшла до людських жител, задомовилася там навіки, стала невід'ємним набутком нашого духу. Все це починалося в часи Володимира, розвивалося при Ярославі Мудрому, може, дотривало й до Володимира Мономаха… Але ось трагічна загадка нашої історії. Київська ікона – для нас найдорожча, бо найперша в нашій християнській історії, – безслідно щезла.