Від кон'юнктури до еталону - Сторінка 6

У своєрідних опитуваннях серед дотичних до літератури людей Юрій Буряк, щоправда, займав почесне третє місце. Зараз висловлюють думки, що Шевченківський комітет вирішив не ставати на бік однієї зі сторін, а прийняв соломонове рішення. Щодо цього я, звичайно, сумніваюсь, бо все-таки рішення приймають живі люди. Склад Шевченківського комітету є таким. Був би інший, було би інакше рішення, і я переконаний, що не те що Буряк, а й Даниленко та Щербак і близько не були би допущені до конкурсу.

І тут виникає протиріччя між так званою громадськістю в особі літературних експертів, бо насправді громадськість байдужа до того, хто стане лауреатом найпрестижнішої державної премії України, та людьми поважного віку, які цю премію присуджують. З точки зору логіки, премію мав би отримати Володимир Даниленко — за художні якості своїх творів, як стверджують літературні експерти, хоча тут можна посперечатись. Юрій Щербак, як на мене, піднімає більш вагомі суспільні проблеми й націлений на майбутнє, хоча з художньої точки зору його романи бажають бути кращими. У мене склалося враження, що його трилогію літературні експерти просто не дочитали. Юрій Буряк, нинішній лауреат, узагалі не відомий широкій громадськості, та й літературні експерти у масі своїй його не знають, а тому й не можуть сказати щось по суті. Художні цінності його творів добачила "Просвіта", яка й висунула його на Шевченківську премію.

Як на мене, не можна Шевченківську премію перетворювати на приватну справу, віддавати перевагу власним смакам і уподобанням при оцінюванні художніх творів. Робота Шевченківського комітету має бути кардинально змінена в бік прозорості та відкритості, відповідно – мають бути замінені ті, хто одним розчерком пера вирішує долі людей. Про це говорять багато, але віз і нині там. Шевченківська премія щороку все більше й більше втрачає свою престижність. Її лауреатами стають або вже розкручені письменники, як, скажімо, Мирослав Дочинець минулого року, або ті, про кого ми й не чули, а після вручення премії вже й не почуємо. Тому Шевченківська премія має бути престижною відзнакою для справді заслужених майстрів слова або для тих, хто поки що знаходиться в тіні через мізерні наклади своїх творів, але має перспективу стати знаним в Україні та за її межами.

І як тут не згадати слова нинішнього віце-прем'єра України, міністра культури В'ячеслава Кириленка про те, що Шевченківську премію слід присуджувати раз на три роки. Можливо, тоді б не виникало питань, чи потрібна Україні Шевченківська премія.

16 лютого 2015 року

Кокотюха марить лаврами Андруховича. На своїй сторінці у Фейсбуці він написав: "Ура! Ура! Ура! Мене ВИЗНАЛИ! Я Є! Я Є! Я ІСНУЮ! Мене в приваті назвали ЛІБЕРАСТОМ!!!!!!! І пригрозили, як Андруховичу!!! Цитата: "відомий своїми анти-націоналістичними випадами белетрист Андрій Кокотюха". Тепер українські консерватори в форматі Фаріон, а раніше — сепари й ватники. Йєсссс! Вони однакові, якщо хтось ще не зрозумів. Андрію Бондар, тепер не відкрутишся – ми з тобою однієї крові!!! Хоч ти за гей-парад, а я проти...". Здавалось би, рівняйся на геніїв чи талантів у літературі, а то – Андрухович. Та й роман "Червоний" написав про націоналіста, але, як з'ясувалося, це виявилося лише тлом для дешевого детективу. Якщо Андрухович заявляв, що Донбас і Крим треба віддати Росії, бо там "русскій дух", а з Донбасом нам Європи не бачити, то вслід за ним Кокотюха закликає встановити кордон між Україною і так званими ДНР і ЛНР. Великі клоуни забули, що на окупованих російськими фашистами українських землях живуть мільйони українських патріотів, а ще мільйони обдурених кремлівською пропагандою людей, які ще рік тому не мислили себе без України. Але що блазням від літератури до цього? Вони ще й радіють, коли викривають їхні підленькі наміри щодо України й українців. Меншовартість і космополітизм аж зашкалюють.

8 березня 2015 року

Не перестає дивувати Андрій Кокотюха, який бездарно продовжує бавитися в політику. Він висунув нове гасло: "Україна повинна на весь світ запропонувати "ДНР" та "ЛНР" незалежність". При цьому письменник вдає з себе наївного хлопчика: мовляв, це буде успіхом української дипломатії, бо Москва відмовиться від незалежності невизнаних республік – і все в такому ж дусі. Це було би смішно, якби не було так сумно. Що б там не казали, але до слів "інженерів людських душ", за висловом Горького, таки прислухаються. Ось послухає читач детективів Кокотюхи слова свого улюбленця й подумає: "А щось у цьому є". Пан Андрій продовжує свою улюблену тему. Раніше він висловився за те, аби звести кордон між Україною та цими невизнаними республіками. Фактично він мавпує Андруховича, який закликав віддати Крим і Донбас, бо там "русскій дух", а потім договорився до того, що з Донбасом нам Європи не бачити. З Андруховичем усе зрозуміло. Він давно втратив "український дух", і про це влучно сказав патріарх української літератури Валерій Шевчук. Але коли Кокотюха на догоду Путіну і ватникам, як би від них не відхрещувався і не вдавав з себе українського патріота у вишиванці та шароварах, іде вслід за Андруховичем, то це виглядає не лише смішно, а й гидко.

9 березня 2015 року

10 березня українофоб Бузина пішов з посади шеф-редактора ахметовської газети "Сегодня". Сам він каже, що його не влаштовувала редакційна політика, коли багато матеріалів спускалися згори. Натомість у прес-службі видання заявили, що скандаліст Бузина не зжився з колективом газети. Як би там не було, але ми побачили журналістські "таланти" Бузини. Зокрема, він, буцімто сповідуючи свободу слова, друкував брехливі пропагандистські повідомлення так званих ДНР і ЛНР. Звісно, журналістська діяльність цього українофоба не має нічого спільного з об'єктивністю. Він нахабно висловлював свою точку зору, не рахуючись з правдою та виваженістю. З іншого боку, можна мати певні уявлення про ті чи інші події, сповідувати відповідну ідеологію, але визначальними є все-таки людські стосунки. Нетерпимість Бузини принесла свої плоди. Його не сприйняли як керівника газети. Тепер йому залишилося писати нові книги, які мали би зацікавити Генеральну прокуратуру України. Розпалюючи міжнаціональну ворожнечу, Бузина мав би сповна відповісти за свої злочини проти українського народу.

10 березня 2015 року

ЄВРОПЕЇЗАЦІЯ ЯПОНІЇ

Харукі Муракамі. Погоня за вівцею

Скільки би Харукі Муракамі не створював нових романів, здається, він ніколи не стане лауреатом Нобелівської премії з літератури.

По-перше, він завжди плодить нові внутрішні світи. Мабуть, це робить кожний письменник, який вважає себе намісником Бога на землі. Але за японцем не встигає не те що пересічний читач, а й читач підготовлений – той, якого я називаю професійним читачем. Професійний читач не вибирає книги за принципом "подобається – не подобається", а дочитує книгу до кінця, намагаючись збагнути письменника. Не до снаги розуміння внутрішнього світу Харукі Муракамі, який набагато випередив час, і членам Нобелівського комітету з літератури.

"Погоня за вівцею" Харукі Муракамі — здавалось би, проста й зрозуміла розповідь. Але тут стільки внутрішніх світів письменника, які перетікають із одного в інший, що за голову хапаєшся. І вже не можеш відрізнити сон від дійсності:

"Бувають символічні сни, які символізують реальність. Або навпаки, буває символічна реальність, яка символізує сон. Символ – це, так би мовити, почесний мер міста у Всесвіті черв'яків. Ніхто в такому Всесвіті не дивуватиметься, якщо корова шукатиме обценьки. Рано чи пізно вона, напевне, їх дістане. Та це мене не обходить…

Зовсім інша річ, якщо корова намагається придбати обценьки, використовуючи мене. Тоді я потрапляю у Всесвіт альтернативного способу мислення. Найприкріше в такому Всесвіті – довгі розмови. Я питаю корову: "Навіщо тобі обценьки?". "Дуже їсти хочу", — відповідає корова. "А навіщо тобі обценьки, коли їсти хочеш?" – запитую я. Корова відповідає: "Прив'яжу до гілки персикового дерева". "Чому персикового?" – питаю я. "Хіба не тому я помінялася вентилятором з тобою?". І так без кінця. Через такі нескінченні розмови я починаю ненавидіти корову, а вона – мене. Оце і є Всесвіт черв'яків. Щоб вирватися з нього, немає іншого способу, як дивитися інший символічний сон".

А, по-друге, крім внутрішніх світів, у романах Харукі Муракамі чітко відслідковується європеїзація Японії. Здається, письменник гіперболізує європейське начало в азійській країні. Національне тло виступає навіть не на другому, а на якомусь десятому плані. Якби не японські назви міст і гір, то події спокійно б могли відбутись у якійсь європейській країні. Мабуть, це відштовхує членів Нобелівського комітету, бо письменник світового масштабу насамперед має бути національним, а не інтернаціональним у своїх літературних творах.

Сюжет "Погоні за вівцею", на перший погляд, видається простим і вмотивованим, якби не химерний світ, який народжує у своїй уяві Харукі Муракамі. Від головного героя йде дружина. Він зустрічається з повією, яка приваблює його своїми вухами, про роль яких ми так і не дізнаємось.

Навколо героя – постійна порожнеча, яку слід заповнювати. Спочатку це робить письменник, а потім пропонує читачам підключитися до цієї гри. Проте треба все робити вчасно, бо якщо запізнишся чи поспішиш – однозначно програєш.

У романі з'являється вівця, яка вселяється в різних людей – і головному герою необхідно її знайти. Шлях у пошуках вівці довгий, але замкнений рамками одного місяця. В кінцевому результаті головний герой виходить переможцем, навіть отримує велику суму грошей, але це не приносить йому задоволення. Єдина радість – що він знову повернувся до світу людей.

Спочатку вівця вселилася у вченого, якого так і називали – Професор Вівця:

"– І що ви відчули, коли вівця вселилася у вас?

– Нічого особливого. Просто відчув, що вівця в мені. Прокидаючись уранці, відчував її в собі. То було дуже природне відчуття… Взагалі на півночі Китаю та Монголії вселення вівці в людину – не така вже рідкісна річ. Серед місцевих жителів побутує думка, що це небесна благодать. Скажімо, в літописі епохи Юань записано, що "зореносна біла вівця" вселилася у Чингізхана… Ну що? Цікаво?

– Цікаво! – відповів я.

– Вважається, що вівця, яка здатна вселитися в людину, безсмертна.