Видно шляхи полтавськії - Сторінка 2

Цигани водили ведмедя, і за ними невідступне ходили хлопчаки, як це буває завжди й всюди.

Продавець дитячих іграшок нестямно свистів одночасно на кількох глиняних свищиках. Свист оглушав, і не всі насмілювались підійти до нього, особливо страхалися діти, хоч саме їх він силкувався заманити.

Неможливо було піти, сховатись. Та Іван і не прагнув до цього — навпаки, йшов назустріч з широко розплющеними очима. Його полонила мова — та сама, яку чув в устах матері й батька, вона дзвеніла, грала, переливаючись усіма барвами, м'яка, соковита, самобутня. Він ладен був записувати кожне слово, просити, молити, щоб його повторювали дядьки, які приїхали з Решетилівки, козаки з Миргорода й Золотоноші...

Зошити повнилися все новими й новими записами. Думаючи про них, згадуючи, що записано, повторюючи про себе кожну думу, пісню, приповідку, почував себе незмірне багатшим. Треба тільки лишитись на самоті, розгорнути заповітні сторінки — і що йому Новожилов з його пихою і всі ці надуті, самовдоволені чиновники! Нехай заносяться, деруть кирпу, хапають чини та прибавки до своїх чималеньких окладів! Нехай! Вони не бачать далі рядка вихідного паперу, тремтять за свої місця, кроти сліпі, довбехи жалюгідні.

Не почув, як прочинились двері й увійшов Міклашевський, тільки коли той став поруч, похопився, накрив папірець ліктем, відсунув убік і опустив у шухляду.

Але Міклашевський нічого не помітив. Останнім часом відлюдкуватий, якийсь пригнічений, він сяяв; кругле, лискуче від поту обличчя розпливалося в усмішці, коли-не-коли він усією правицею відгрібав чорне густе волосся з вузького лоба.

— Підписав! — Поглянув на високі двері і, захлинаючись від радості, пошепки додав: — Сказав — старайтеся, добродію, і років через три будете протоколістом... Не токмо ти, Іване, але і я буду.

— Поздоровляю!

На очах Федора — справжні сльози. Вони розтікались по обличчю, а він не соромився їх та, мабуть, і не відчував.

Іван сторопіло дивився на товариша. Була людина — І раптом зникла, пропала, розпливлась на мокру сіру пляму. Хотілося схопити його за комір, струсонути: опам'ятайся! Що з тобою діється, Федоре, славний полтавський бурсаче? Як смієш вірити обіцянкам якогось Новожилова зробити тебе протоколістом! Чи не ти ще рік тому запоєм читав по пам'яті Ціцерона і незрівнянного Вергілія? Як урочисто звучала соковита латина у твоїх устах! А окрім того, ти ж і сам писав. Твої твори отець Іоанн Станіславський, учень Сковороди і наш улюблений учитель, ставив за приклад іншим і при всіх казав: "Треба, сину мій, працювати в любов'ю і благоговінням, у тебе добра рука, а головне — світ навколишній зриш по-своєму. А це зело важливо. Затям, що казав Пліній Старший про грецького художника Апеллеса: "Жодного дня без рядка".

Обіцянка Новожилова заслала тобі світ білий. А пригадай, як ти розчулено слухав вірші Сковороди, які нам читав, бувало, отець Іоанн? І сам мріяв писати. Невже ж усе оте забув? Але поглянь ось на мене, пильно придивися. Мені вже більше двадцяти трьох, я протоколіст, — а як живу? Чого досяг? Такий же, як ти, як усі, виконавець паперів.

Де ж твої мрії, друже мій! Невже забув солодкі бесіди наші в дні літніх вакацій, коли, закинувши за плечі напівпорожні сакви, ми мандрували по росяних стежинах нашого краю, бували в Диканьці й Опішні, доходили до самого Зінькова. Ото були походи! Пригадуєш, як зорювали в полях під чистим серпневим небом, укрившись однією бурсацькою киреєю, і давали один одному клятву не віддати комусь своє ще не зоране поле? Як же це, Федоре, сталось, невже втратив розум? А може, я втрачаю? Мабуть, ти не розумієш, що нема в світі гіршого, як позбутися —друга, на якого мав надію, з яким збирався ділити нарівно і радості, й печалі?

Міклашевський, ніби оглушений, не чув схвильованої га рячої мови Івана. Він дуже поспішав, склав сяк-так папери й, кинувши їх до шухляди, одягся і, не прощаючись, побіг.

Нещасний! А втім... може, й щасливий? Мине час — і він стане не тільки протоколістом, але (може і це трапитись) й помічником столоначальника, і теж не помічатиме підлеглих, не розмовлятиме з ними. У нього буде свій дім, сім'я, повний двір збіжжя всякого. А чого ж іще треба людині? Власне, може, й ти?.. Про віщо, про віщо мізкуєш, Іване? Чи не про те, що й твій колишній однокашник по семінарії? Ні, тисячу разів ні!..

Дивився у вікно і нічогісінько не бачив. Ні золотого каштана при самому вході до канцелярії, ні підхопленого вітром листя, що зграями червоних, жовтих, сизих птахів злетіло з землі й повіялось на дахи, паркани, энову схопилось — закрило куточок синього неба, що стало через це раптом пістрявим.

Не пам'ятав, скільки часу простояв біля вікна, спустошений, пригнічений, і, ще не знаючи, для чого, спостерігав за людиною в сірій селянській свитці, в шапці з овчини і юхтових чоботях. Мужик шукав чогось, роздивлявся на вивіски, переходив від однієї до другої, чухав потилицю. Нарешті, опинившись біля ґанку канцелярії, довго стояв перед ним і, озирнувшись, зняв шапку.

У коридорі почулися кроки, потім у двері постукали, і, не чекаючи дозволу, до кімнати ввійшов чоловік, якого Іван бачив з вікна, вклонився:

— Добрий день, паночку!

— Добрий день!.. Кого вам, добродію? — співчутливо спитав Котляревський. Мужик дивився на нього уважно, прямо, без тіні страху чи улесливості. Іванові це сподобалось, у нього навіть настрій виправився.

— До кого ж вам, добродію? — спитав ще раз.

— Та що вам казати, паночку. Така, знаєте, веремія... Біда, одне слово. І прийшов я оце спитати: чи є правда на світі?

У цей час у сусідній кімнаті задеренчав дзвоник. Іван кинувся на виклик, попросив відвідувача почекати хвилину, закрив стіл. Тим часом Новожилов, зібравшись, як видно, йти додому і не дочекавшись протоколіста, вийшов сам, уже одягнутий, у шапці, з палицею в руці, сказав:

— Не поспішайте. Ваші папери я продивлюся в понеділок.

Побачивши незнайомця, що все ще стояв біля порога, здивовано ворухнув кущуватими бровами:

— А це що?

— Людина. Мабуть, до вас, — спалахнув Котляревський: як можна говорити про людину "що"? І як можна змушувати чекати стільки часу даремно?

— До мене?

— Так, паночку, мабуть, до вас, — вклонився мужик, підмітаючи підлогу шапкою. — Біда...

— Що за біда, вашець?

— Пан наш записав до ревізького реєстру усю сім'ю нашу. А нас — сім братів та в кожного по два-три сини. І навіть батька старого записав із матінкою... А ми ж вільні, з діда-прадіда у запорожцях ходили... Козаки. Так я оце з суплікою. А прозивають нас Вернигорами. Я оце — Павло.

Новожилов дивився на козака байдужими холодними очима й ніби не бачив, дивився кудись повз нього.

— Так поможіть, коли ваша ласка, — знову вклонився Вернигора.

— Откель будеш, вашець? Село ваше далеко протистоїть отсюдова? І як пан прозивається?

— Із Сухорабівки ми. А пан у нас Полуварич. Петро, значить, Васильович. Та ви його, паночку, мабуть, знаєте, бо його кожний собака знає.

Вернигора здавався Котляревському, коли він дивився з вікна на нього, невисоким, якимось навіть кволим, а тепер, у кімнаті, він був майже одного зросту з довготелесим Новожиловим, а до того ж широкоплечий, погляд мав спокійний, прямий, чорні звислі вуса підкреслювали мужні риси обличчя, хоч, може, й загрубілі на степових вітрах та сонці.

— Ти мужик, і мови твоєї не розумію... — Губи Новожилова скривило в презирливій посмішці.

Вернигора, ледь прищулившись, відповів спокійно, з гідністю:

— Так, я, ваша милість, неписьменний. І мова моя така від матінки дісталась. Просимо вас, пане... одпишіть нашому Полуваричу, щоб одумався, бо то гріх — людей неволити.

— Хто дозволив тобі, хлопе, про свого пана таке верзти? Пан Полуварич — дворянин, достойний у всіх отношеніях землевласник. Ступай!..

— Куди?

— Откель прибув... — Новожилова починали дратувати настирливість і якась неймовірна шляхетна гідність, що прозирали в кожному слові, в кожному рухові цієї людини.

— Дозвольте мені, — виступив наперед вкрай схвильований Котляревський. — Я перекажу... Я розумію.

— Ви, мосьпане? — Новожилов наче тільки допіру помітив Котляревського, звернув увагу на його незвичайну блідість. — Я не просив вас, одначе.

— Але ж, пане Новожилов, Аполлоне Арсентійовичу, як же так? Це ж людина... Просить.

— Хто? Раб? Він посмів жалітись на свого повелителя? Це ж бунт! Та за це одне... — Новожилов натягнув рукавичку й підняв палицю, начебто очищаючи собі дорогу, але біля дверей стояв Вернигора.

— Виходить, ваша милість, ти розумієш, про що я просив тут?

— Як!.. Як смієш? — На якусь мить остовпів Новожилов. — Геть!

— Чого кричиш, буцім тебе вже ріжуть? — спокійно, надіваючи шапку, мовив козак. — Ми не лякливі. І скажу тобі: не дуже я і надіявся на твою допомогу. Наші ще надіялись, а я — ні. Бо знаю: ворон воронові ока не виклює. Що ж, спробуємо самі ще раз поконтрактувати з твоїм достойним Полуваричем. — Козак замовк, пильно глянув на змертвіле обличчя Новожилова. — Турбаї пам'ятаєш? Будуть і нові, а може, й не одні. Ото так, мосьпане. — І повернувся, щоб піти, але, поскільки Новожилов мовчав, поглянув на нього ще раз співчутливо: — Не розумієш мови мужика? А хліб чий ковтаєш? Тож-то. Мовчиш? Заціпило? Одначе бог з тобою, видно, обидив тебе господь, розуму не дав. І допомогти тобі вже, мабуть, ніяк... А ми ж таки будемо жити. Прощавай!

Новожилов не міг перевести дух. Стояв, вирячивши очі, руки тремтіли, йому здавалося: козак зараз дістане ножа і піде просто на нього. Але той дивився вже в інший бік, потім ще раз повернувся, побачивши Котляревського, зірвав шапку, вклонився й рушив за поріг.

Чути було, як він іде порожнім гримким коридором, і чоботи його гупають по дерев'яній підлозі. Хряпнули вхідні двері.

— Розбійник! Запорожець! — продихнув нарешті Новожилов. Опам'ятався, зиркнув на Котляревського: — І ви хороший! Замість того щоб покликати сторожа, стояли... і ще перекладати збирався. Тільки з поваги до вашого покійного батюшки, що прослужив стільки літ у магістраті, прощаю вам... А якщо вдруге... — Не договорив, поважно пройшов через кімнату.

Котляревський сховав папери в стіл, машинально одягся і покинув канцелярію. На ґанку, вдихнувши свіжого повітря, спинився. Навкоси через майдан у сірій селянській свитці простував козак, а вітер услід за ним гнав червоне листя, пташиними зграями воно крутилось навкруги, то припадаючи до землі, то злітаючи в повітря.